Коли його прийняли на посаду редактора авторитетного журналу, він вважав, що спіймав Бога за бороду. Зателефонував до батьків і, звичайно ж, до коханої Мирослави, якій просто сказав: “Отримав роботу! Можемо побратися!”
Стали подружжям, й упродовж кількох років народилося троє діток: Мар’яна, Марта й Віктор.
Шість років тривало щастя, а далі журнал змушений був припинити свою діяльність. Молодий батько влаштувався редактором у тижневик. Однак ця газета теж перестала виходити.
Цього разу пошуки праці були вкрай важкими. Щовечора молода матуся і троє діток дивилися на батька, який ставав дедалі заклопотанішим.
Одного разу під час вечері чоловік зізнався з гіркотою: “Усі зусилля даремні! Не можу знайти роботи за фахом. Усюди скорочують штат працівників або звільняють…”
Мирослава підбадьорювала його, нагадувала про його мрії, здібності, обнадіювала.
Наступного дня, коли батько вранці прокинувся, діти вже пішли в школу. Пригнічений, випив горнятко кави і підійшов до стола, за яким зазвичай працював. Глянув у смітник, що стояв поруч. Великі шматки червоної порцеляни привернули його увагу.
Це були уламки трьох червоних свинок, до яких діти складали свої заощадження. А на його столі лежала купка монет, переважно копійок, а також декілька гривень і позолочених ґудзиків. Під цим скарбом побачив записку, яку написали діти:
“Любий татку, ми всі віримо в тебе: Мар’яна, Марта і Віктор”.
Сльози підступили до очей, погані думки стерлися, а відвага та рішучість знову повернулись. Молодий батько стиснув кулаки й присягнув: “Я вас не розчарую!”
Нині на столі одного з найвідоміших видавців у Європі стоїть картка у срібній рамці. Видавець показує її, гордо кажучи: “Це таємниця моєї сили!” То вже дещо вицвіла картка, на якій дитячою рукою виведено:
“Любий татку, ми всі віримо в тебе!”
“Вірю в тебе” – це набагато більше, ніж казати, що любиш. Це найчистіша сила.
Бруно Ферреро
