fbpx
Дозвілля
Найголовніший дефіцит у армії – це приватність. У тебе майже немає шансів залишитися наодинці. Сон, їжа, туалет – звичні мирні ритуали тут геть-чисто позбавлені приватності

Найголовніший дефіцит у армії – це приватність. У тебе майже немає шансів залишитися наодинці. Сон, їжа, туалет – звичні мирні ритуали тут геть-чисто позбавлені приватності.

Війна виявить, хто з вас справжній інтроверт, а хтось просто придурювався.

Війна не обмежується лінією фронту. Ракетні кукси дозволяють москві дотягуватися до тилів. Щоправда, у Львові повітряна тривога проживається інакше, ніж у тому ж Києві. Коли чуєш сирену у столиці – велика спокyса вирішити, що ракета «транзитом». Що Київ лише частина маршруту, а сама мета лежить на захід. А у Львові ти одразу розумієш – вона вже прилетіла і це кінцева. А тому вона нас, або ми її.

Втім, останній місяць ми накопичуємо враження на півдні та сході. Насамперед мені здавалося, що головні фаталісти – це ті, кому випало служити на території військових об’єктів. Напевно, це непросто – охороняти той же Генштаб, знаючи, що місце твоєї служби позначене жирною галочкою у списку ракетних цілей.

А потім я натрапив на колону з трофейним “Тигром”. Єдина бронемашина, силует якої безпомилково видає її походження. Єдиний силует, не схожий на все, що стоїть на озброєнні української армії. Їздити на ній на передку може лише той, хто має дуже флегматичні стосунки з долею. Бо вночі тризуби на бортах можуть і не побачити.

До війни мене дратували забобони. Тепер ні. Якоїсь миті я й сам почав говорити «крайній» замість «останній». Достеменно знаю, що перестану так робити, коли повернуся. Офісний побут загрожує нам тільки кулером, що ламається, а тому в мирному житті слово «крайній» за рівнем доречності дорівнює носінню камуфляжного одягу без приводу.

Соцмережі дратують міркуваннями про фінальний контур нашої перемоги. Ті, хто стежать за війною з дивана – потроху починають нагадувати футбольних уболівальників. Єдиний можливий сценарій перемоги для них – капітуляція росії. Думаєш у цей момент про те, що вони програмують себе на поразку – адже будь-який інший формат перемоги буде для них недостатнім.

Фраза «віримо у ЗСУ» починає віддавати інфантильністю. Цієї формули недостатньо. Або ти сам у ЗСУ, або допомагаєш ЗСУ. У цій війні ми ще андердог, а тому граємо від оборони. Ми все ще Давид, а не Голіаф, тому наша війна йде в першу чергу за збереження державності і суверенітету. А не за парадно-блискавичний вихід на межі 2013 року.

Чим ближче ти до армії – тим менше починаєш нагадувати пікетний жилет, що грає в солдатики. Чим глибше занурений у реальність – тим менше спокус заявляти вголос про свою «втому». Тому що втомлюються всі – але завжди є ті, кому важче. Пам’ять про це змушує тримати язик за зубами.

А ще я думаю, що в топці нашої війни згорять залишки радянських озброєнь Східної Європи. Весь регіон остаточно перейде на стандарти НАТО – просто через відсутність альтернатив. Адже ми досі воюємо тим, що створювалося для знищення заходу. Причому перші двадцять чотири роки незалежності ми не витрачалися на поповнення арсеналів та складів. Не купували боєприпаси і не замислювалися про їхню вартість. Параноїдальність радянської системи дозволяє нам триматися вже дев’ятий рік – і ми витрачаємо бюджетні гроші на поповнення лише того, що добігає кінця.

Нещодавно США оголосили про те, що до 2026 року планують закупити до півтори тисячі «стінгерів» – для відшкодування тих, що поставлені до нашої країни. Ловиш себе на думці, що арсенали головної армії світу теж не бездонні. Що наявність грошей та виробництв не заповнюють втрачене одномоментно. Втім, це означає і те, що російські нафтодолари не здатні миттєво перетворюватися на нові ракети та бронетехніку.

А ще варто змиритися з тим, що все, що відбувається, – не девіація. Що реальність – це нова норма. Ніхто з нас не знає коли ми зможемо зняти форму. І чим швидше ти звикнеш до цього факту – тим простіше тобі буде.

До дефіциту приватності також можна звикнути.

Павло Казарін, facebook

фото: Ігор Захаренко