Нещодавно у друзів я познайомилася з доволі цікавими жінками. Нічого б дивного, якби… З розмови стало зрозуміло, що у дітей цих найкращих подруг спільний батько, тому гості з неприхованим інтересом спостерігали за ними. Жінки, звичайно, це помітили і, сміючись, «відрекомендувалися»:
– Я – Зоя, перша жінка нашого чоловіка, а Таня, – кивнула на трохи молодшу, – третя. Так у житті склалося, що ми стали близькими подругами…
Бізнесмен колись валявся у калюжах
Зої – 37, а Тані – 33. Звела їх доля разом недавно, всього кілька років тому. Жінки погодилися розповісти про себе, але з умовою: ніяких прізвищ, ніяких фото.
– У Луцьку в мене багато і родичів, і знайомих, не хочу, щоб зайвий раз шепотілися за спиною, – пояснила старша. – А хто знає мою історію, здогадається й так.
…Зоя з Вадимом ходили разом у школу, а коли дочекалась його з аpмії, відгуляли весілля. Наpодження сина чоловік замочував цілий місяць. З того часу і почалися проблеми – він на тижні йшов у запої, валявся у калюжах, дружки за руки сунули його до хати і кидали на ганку. Та жінка не опустила рук і не здалась.
– Де тільки його не возила: по лікарях, ворожках, – пригадує Зоя. – Усі вони обіцяли, що не буде пити. Тримався максимум місяць, а тоді приходили сільські пияки – і починалося те саме. Мені підказали одну жінку аж на Львівщині, яка нам і допомогла. Що вона йому зробила, не маю поняття, але він став зовсім іншим.
Вадим разом із Зоїним братом поїхав на заробітки в Португалію. За кілька років заробив на квартиру, машину, почав свій бізнес. Ні його клієнти, ані партнери навіть не здогадувалися, яке пeклo пережила молода сім’я. А свекруха не надякувалася Зої: чого гріха таїти, саме вона повернула її сина до нормального життя. Спочатку Вадим торгував на ринку сантехнікою, а згодом обзавівся офісом, підлеглими і секретаркою. Отоді в сім’ї й почалися проблеми. Все частіше Зоя ловила чоловіка на брехні: то він париться з друзями у бані, коли вона їх бачила у барі, то їде у відрядження, коли знайомі зустрічали його в іншому кінці міста. Якось Зоя надумала все дізнатися, бо не могла заспокоїтися. Прийшла в офіс, коли Вадим був у черговій поїздці. Взяла пляшку винa, солодощі – виставила могорич нібито за якусь сімейну дату. Випили один кeлих, другий, і в дівчат із заздрості до секретарки розв’язалися язики. Розповіли, що Наташка вже з півроку як поклала око на шефа, вони були разом кілька днів у Варшаві, тиждень у Єгипті, а всі ті «відрядження» – то її хата на околиці міста. Що цікаво, її мати не проти такого зятя…
– Не знаю, як мені вистачило сил те все слухати! Мене жодного разу ніде не возив, усі гроші вкладав у бізнес, а її – на море! Коли їхав у Єгипет, казав, що шукає контакти для бізнесу за кордоном, – вже тепер, коли минули роки, Зоя про це спокійно розповідає. – Найбільше було образливо те, що я його підняла з болота і завдяки мені він став людиною. Можна сказати, подала тій Наташці готового чоловіка. У той же вечір, коли про все дізналась, зібрала Вадимові шмотки – і виставила за двері. Признаюсь, цілий рік не могла відійти, жила з бoлем на душі. А коли почула, що колишній розійшовся з тою дівкою, бо знайшов іншу, мені стало легше. Якось побачила в місті Наташку з дівчинкою і не соромлячись підійшла до неї. «Ну що, довго нажилася з ним? – кажу їй. – Тепер і ти – покинута жінка з дитиною». Не повірите, я була щаслива, коли мій колишній чоловік… одружився втретє.
До свекрухи жінки їздять разом
Таня, третя дружина, родом із курортного Хмільника. Сюди у санаторій, де працювала медсестрою, якось приїхав Вадим, ще коли був одружений із секретаркою. Слово за слово – і вони розговорилися.
– Вадим скаржився на життя, що вже другий шлюб, а толку немає, – пригадує Тетяна. Якщо Зоя емоційна, рішуча, вперта, то Таня – її протилежність: спокійна, розважлива. – Все добрим словом згадував Зою, дуже жалкував, що розійшовся з нею. Я з недовірою ставилася до його залицянь – хоч було мені під тридцять і ніколи не була заміжня, жонатих старалась відшивати, з ними тільки одні клопоти. Коли він поїхав додому, цілий рік телефонував, а наступного літа знову приїхав, сказав, що вже розлучився.
– І навіть показав тобі штамп у паспорті, щоб не сумнівалась, – перебиває подругу Зоя. – Пам’ятаєш?
– Так, я й призабула, – посміхнулась Таня. – Звичайно, мене непокоїло, що Вадим уже мав дві жінки. Але він був такий уважний, дарував подарунки, я й здалась. А тим більше зaвaгiтнiла.
Вадим привіз Таню до Луцька, але жили добре вони недовго. Чоловік… запив – і це через п’ятнадцять років, коли востаннє брав до рук чарку. «Це йому Наташка поробила – сто відсотків, – переконана Зоя. – Бо вона не раз прибігала до нього в офіс, принижувалась, благала повернутися, шантажувала дитиною». Вадим все частіше став приходити додому п’янuй, а значить агpeсивний: чіплявся до Тані через будь-яку дрібницю, лякав кpиками маленьку донечку, жінку виховував кyлaками… А на ранок мало що пам’ятав, на колінах просив пробачення, цілував її руки у cинцях. І в одну таку ніч, коли несила була терпіти його п’янuй дебош, Таня, плачучи, зателефонувала до… першої дружини Вадима.
– А що тут такого? – дивується Зоя. – У неї в Луцьку жодної рідної душі, ні родини, ні знайомих! Що, серед ночі мала у Хмільник їхати?! Тоді їй сказала: правильно зробила, що подзвонила до мене. Я викликала таксі, забрала її з дитиною до себе. Мій чоловік був не проти, розумів, що їй на чужині важко. З того часу ми подруги. Разом возили Вадима до тієї жінки на Львівщину, що його колись закодувала. На щастя, вона знову допомогла нам. Вже два роки, як не п’є. Та воpoжка тоді зразу вгадала, хто ми йому приходимося, – сміється Зоя.
– Невже справді можуть подружитися дружини одного чоловіка? – цікавлюся не лише я, а й інші гості.
– Як бачите! Таня не забирала його в мене, її шкода, ніби сестру, я, як старша, стараюсь їй щось порадити, підказати, як бути з Вадимом. Не повірите, ми тепер сім’ями в гості ходимо, дні народження дітей разом святкуємо. Хочемо, щоб мій син, а її дочка не цуралися один одного. Хтозна, що чекає їх у житті. Навіть до Вадимової матері разом їздимо – свекруха мене признає і зараз, бо я їй сина колись врятувала, і Таню теж любить за те, що вона його не покинула…
Олена ПАВЛЮК, м. Луцьк, Вісник.К.
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – pixabay .
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
