«Літа минають, літа минають, і їх ніяк не зупинить…» – крутилася й крутилася пісня в голові Надії. Що ж навіяло цю мелодію і слова? Приготування до випускного балу її єдиного сина Максима? Так, звичайно, бо згадала себе сімнадцятирічною. І не тільки себе, а й однокласника Максима, її кохання, перше та єдине, як виявилося. Ще й син нагадує їй того, хто міг би стати її коханим чоловіком, батьком її дітей. Такий же високий, стрункий, красивий юнак, розумний і успішний, яким був його ровесник на початку двохтисячних.
Спогади перервав телефонний дзвінок. Це колишній однокласник Андрій, їхній постійний організатор зустрічей, запрошував хоч цього разу приїхати в останнього суботу червня. Сказав, що будуть усі, натякнув так, між іншим, що Макса, напевне, не буде, бо у відрядженні закордоном, а вона знову хай не шукає собі якоїсь відмовки.
Надя справді жодного разу не приїздила на зустріч. Знала все про всіх із соцмереж, тільки одним не цікавилася, не розпитувала про нього, а колишні однокласники делікатно мовчали. Звичайно, мова про Макса, якого намагалася викинути з голови і дивувалася сама з себе, чому синочка Максимком назвала.
Цьогоріч Надія таки вирішила поїхати в рідне місто не тільки до батьків, а й піти на зустріч з однокласниками. Двадцять років не бачилися, заскучала, як за рідними, а сьогодні поринула в спогади, гортаючи випускний альбом.
Їхній клас був надзвичайно дружний. Від першого до одинадцятого класу їх було незмінно вісімнадцять, порівно хлопчиків і дівчаток. Як спочатку сіли парами за парти, хлопчик з дівчинкою, так і сиділи до випускного. Особливо виділялися серед усіх учнів Максим і Надійка. Світлокоса, з очима кольору морської хвилі, дівчинка, відмінниця навчання та непосидючий, веселий, чорнявий хлопчик ніби доповнювали один одного. Надійка терпляче пояснювала Максимкові вправу з мови, навіть дозволяла списати задачку, яку хлопчик «просто не встиг» розв’язати. А Максимко «консультував» дівчинку з фізкультури, агітував записуватись у будь-який спортивний гурток, щоб разом ходити на тренування. Надійка в свою чергу переконала Максимка записатися на бальні танці.
Йшли роки. Повільно йшли, як ідуть тільки в дитинстві. Макс і Надя з класу в клас дотримувалися традиції сідати за другу парту, щоправда, час від часу міняючи ряд. Коли стали підлітками, ніхто цю пару не «плюсував», не підколював дражнилкою «тілі-тілі, тісто, жених і невістка», настільки всі звикли, що вони майже нерозлучні, що інакше й бути не може. Але то таки була дитяча дружба, а в цьому класі вона була на висоті. Це завдяки їхній першій вчительці, а також класній керівничці, що взяла в них з п’ятого класу. Батьки та учні вважали, що їм пощастило з учительками, а вчительки казали, що їм пощастило з учнями. Всі нахвалювали й нахвалювали їхній клас, які вони злагоджені, які вони дружні, що не доручи – виконають, один за одного заступаються, один одного вітають, разом дні народження святкують…
Але міф про можливість дружби між юнаком і дівчиною був зруйнований в десятому класі, принаймні в їхньому колективі.
Це стало зрозумілим Максиму й Надії, які вперше за десять років не бачилися аж цілих два місяці. Так довго один без одного вони ще не були. А все тому, що наступило літо, а в дітей, звісно ж, канікули. В липні сім’я Макса десь на морях відпочивала, в серпні Надіїні батьки з донькою в Єгипті ніжилися на сонечку.
Перше вересня в 10 класі стало для нашої нерозлучної пари незабутнім. Макс очима відшукав Надю, бо дуже заскучив за подругою. Але коли побачив, то ніби вперше в житті, не зміг відірвати захопленого погляду. Якою ж красунею стала! В її очах ніби вмістилося море, так вони вабили до себе з-під золотистого волосся, яке грайливий вітерець закинув на чоло. І Надю, ніби струмом торкнуло від палкого погляду карих очей юнака. Якби хтось спостерігав за ними, то побачив би, як зароджується перше, несміливе, світле й чисте кохання.
«Були ми гожі, як в травні рожі, були уста, як маків цвіт, було кохання, було зітхання, було і нам сімнадцять літ», – тихенько наспівувала жінка, гортаючи альбом, і задумалася, чому їхня любов не мала продовження.
Згадалося шкільне свято. Ведучими призначили Максима і Оксанку з паралельного класу. Поки тривали репетиції, неозброєним, як то кажуть, оком можна було помітити, що між цими двома проскочила іскорка симпатії. Надя тихо ревнувала, але не подавала виду. Може, та закоханість спалахнула б і згасла, якби вони з Максом уміли розуміти й прощати одне одного, а не тільки звинувачувати й ображатись. Були ж іще такі молоді, та навіть юні, все могло змінюватися й змінюватися десятки разів, чергуючи образи з примиреннями. Але ж ні, треба було показати характер.
Надя загорнула альбом і пішла займатися домашніми справами. Але за незрозумілими ще законами асоціативного мислення залунав в її уяві тужливий голос співачки Анни Герман: «і плаття шилось білеє, коли цвіли сади…». Так, плаття шилося, хоча не весільне, а на випускний. «Красива і сміливая дорогу перейшла…» – тихенько наспівувала жінка, бо спогади несли її в червневу тиху ніч, ніч їхньої розлуки.
Отож пройшли шкільні роки, настав час випускного балу. Всі врочистості, застілля, забави пройшли для Наді, як у тумані, бо від Максима так і віяло холоднечею. Іншим здалося б, що то від хвилювання він якийсь сам не свій, а Надя знала, що причина в новій симпатії хлопця – Оксані.
Випускники як випускники, згадували минулі роки, дівчата навіть схлипували від суміші почуттів. планували зустрічі щороку, через п’ять років, через десять… А Надя чекала якоїсь розв’язки для них із Максимом: доброї чи поганої. Ось вони закружляють із ним у прощальному вальсі, потім йтимуть сонним містом до пагорба, щоб сонце зустріти, потім він повторить слова освідчення в коханні або скаже, що покохав іншу. Якщо почує слова, яких так боїться, то скаже йому: «Що ж, залишимося друзями. Будь щасливий».
Серед гамору Надя таки почула звук телефонного дзвінка Максової мобілки. Він узяв слухавку, щось весело заговорив, оглянувся. Якраз під’їхало таксі. З нього вискочила та «красівая і смєлая» з пісні, його нова любов Оксана, і потягла за руку Максима. Виявляється, паралельний клас святкує випуск в іншому кінці міста, то Макс хай приєднується до них.
«Максиме, – спробувала зупинити його Надія, – поясни, що відбувається». Хлопець опустив очі, зате Оксана випалила: «А ти йому хто – дружина?!» і дзвінко засмілася. Нарешті й Макс несміливо відізвався: «Надю, ти мені, як сестра, ми з тобою просто друзі». «Друзі?! То ті обійми місячної ночі, те освідчення, поцілунки – це просто так, по-дружньому?!» – ці слова Надя сказала тільки очима, в які таки глянув Макс наостанок.
Однокласники, що завжди один за одного горою ставали, зараз просто тактовно промовчали, відверталися, відходили… Та й що тут скажеш?..
Сонце на світанку свого нового самостійного життя Надійка зустріла вся в сльозах і обіймах мами, яка завжди була в курсі сердечних справ доньки. А далі все в її житті відбувалося, на диво, легко й швидко, як у кіно: вступила в університет, в неї закохався старшокурсник, запропонував одружитися, погодилася, вийшла заміж, народила сина, взяла академку, через рік продовжила навчання, чоловік у всьому допомагав, забезпечував родину.
Роки вже не просто минали – вони пролітали. Але з плином часу не зникала її любов до Максима. У шлюбі з Романом не була щаслива, просто дозволяла себе любити.
Максим також ніби поспішав все в житті встигнути: таки одружився з Оксаною, ще навчаючись в університеті, в них народилася донечка, він влаштувався на гарну високооплачувану роботу. До дружини скоро охолов, в пам’яті все частіше зринала Надія, але вже нічого не зміниш, підростає єдина донечка, синьооке татове сонечко, чимось нагадує ту дівчинку, з якою він десять літ просидів за одною партою, перед якою почувається винним, тому й боїться її зустріти, глянути в очі, перепросити, навіть просто сказати: «Пробач».
Як добре, що Андрій нагадав про зустріч. Йому так захотілось повернутись у юність, з однокласниками поспілкуватись, бо скільки можна ці зустрічі ігнорувати. Тепер він почуватиметься вільно, адже Надя з якоїсь причини не приїде, ще й Оксана з легким серцем відпускала чоловіка, відчуваючи, що почуття до Надії в нього таки залишились.
На ганку школи Максима зустріли радісними вигуками: «Нарешті! Вже можна тебе, друже, обіймати, не тільки лайкати в Фейсбуці». Їхня класна радісно повідомила, що сьогодні вже всі, стовідсотково, будуть присутні. І справді, до них наближалася Надя. Цей хитрий жук Андрій тільки здвигнув плечима, коли прочитав запитання в очах Максима.
Традиційно зустріч розпочинали в їхньому класі, де всі вже ледве вміщалися на своїх партах. Звучала пісня.
«Літа минають, літа минають,
І час нам скроні посрібнив,
І не забути, і не вернути,
Усіх, кого колись любив».
Сіли поруч за парту і Максим з Надією. Коли слухали класну, погляди їхні навіть не перетиналися. А потім керівничка дала завдання «працювати в парах», де кожен може поділитися з другом і подругою найсокровеннішим. Тож усім дозволено дістати мобілки, щоб похвалитися своїми здобутками, а, головне, дітьми.
Максим і Надія нарешті розговорилися. Є чим ділитися: справами на роботі, кар’єрним ростом, успіхами їхніх дітей – нинішних випускників і майбутніх студентів. Враз Максим таки відважився сказати, взявши за руку свою колишню однокласницю й першу любов: «Надійко, пробач мене, прости мені зраду». Надія, вивільнивши руку, тихо відповіла: «Я не ображаюся, Максиме, така доля, що поробиш, залишаймося друзями».
У шкільній їдальні колишніх випускників очікував бенкет, лунали пісні їхньої юності. І одна з них ніби розповідала світові невеселу історію колись закоханих, про нев’янучу красу жінки: «ти висока. струнка, в тебе руса коса, в тебе очі сумні, невеселі, і вуста вже не ті, не солодкі такі…», про те, що почуття не згасло, «хоч пройшли вже роки і ми стали батьки, але наша любов не зів’яла».
Максим і Надія обмінялися на телефонах світлинами своїх дітей. Хтозна, чи не може колись здійснитися в їхньому житті побажання ліричних героїв пісні.
У тебе є син, а у мене дочка,
Ох як схожі вони між собою,
То давай же ми їх об’єднаєм навік,
Коли нам не судилось з тобою.
Фото: з відкритих джерел.
