– Хто там сопе, наче старий трактор? Олексію, ти що, захворів? – голосно запитала Наталія, кидаючи ключі на полицю в передпокої.
Відповіді не було, але звуки зі спальні не вщухали. Це було важке, напружене дихання, перемежоване дивним шелестом і скрипом, ніби хтось намагався запхати великий кавун у маленький целофановий пакетик.
Наталія насупилася. Вона повернулася додому на три години раніше – клієнт переніс зустріч, і цей вільний час вона планувала присвятити спокійному душу й читанню улюбленої книги. Але про тишу в квартирі не йшлося й мови.
Вона скинула черевики й, ступаючи босоніж по ламінату, пройшла коридором. Двері до спальні були прочинені. Чим ближче Наталія підходила, тим чіткіше чувся тріск тканини – тонкий, жалісний звук ниток, натягнутих до межі.
Наталія штовхнула двері й завмерла на порозі, відчуваючи, як обличчя спочатку блідне, а потім заливає гаряча хвиля.
Перед великим дзеркалом шафи-купе стояла Ольга Петрівна. Свекруха, жінка міцної статури й широка в плечах, була червоною від зусиль. На ній, поверх теплого светра й спідниці, була натягнута гордість Наталії – її чорна норкова шуба з поперечним кроєм.
Та сама шуба, на яку Наталія відкладала з премій пів року, та сама, яку вона зберігала в чохлі й надягала лише на особливі свята.
– Ану знімай мою шубу негайно! Ти вирішила, що раз мене немає вдома, то можна ритися в моїх шафах і натягувати мої речі?! Ти її зіпсуєш, вона тобі мала на три розміри!
Ольга Петрівна навіть не здригнулася. Вона лише незадоволено скосила очі на невістку через відображення в дзеркалі, не припиняючи спроб з’єднати краї одягу на своєму животі.
Її пальці сильні, з наполегливістю тягнули делікатне хутро, намагаючись зачепити гачок за петлю.
– Не галасуй, – пробурчала свекруха, знову роблячи глибокий вдих і втягуючи живіт так, що обличчя стало багряним. – Я тільки приміряти. Цікаво ж, на що ви сімейні гроші витрачаєте.
– Які сімейні? – Наталія ступила в кімнату, відчуваючи, як усередині закипає холодна, гостра досада. – Я купила її на свої гроші, до копійки! Знімай зараз же! Ти чуєш цей тріск? Це підкладка рветься!
Шуба справді тріщала. Наталія носила сорок четвертий розмір, тоді як Ольга Петрівна з труднощами втискувалася в п’ятдесят шостий. Дороге хутро на спині свекрухи натягнулося так сильно, що між шкурками просвічувала світла основа.
Рукави, розраховані на стрункі руки, врізалися жінці в плечі, роблячи їх схожими на туго перев’язані ковбаси. Здавалося, ще один рух – і річ просто розійдеться по швах, розлітаючись на шматки.
– Нічого там не рветься, не вигадуй, – пропихтіла Ольга Петрівна, нарешті застебнувши один, найверхній гачок. Від цього комір стиснув їй шию, і голос став приглушеним, хрипким. – Хутро має сидіти щільно. А на тобі воно як на вішалці бовтається. Ніякого вигляду. Річ має підкреслювати фігуру, статус показувати.
Вона повернулася до невістки боком, намагаючись роздивитися себе. Видовище було комічним і водночас прикрим. Поли шуби розходилися на стегнах широким трикутником, відкриваючи стару коричневу спідницю. Рукави задралися майже до ліктів.
– Ти зараз зіпсуєш річ, за яку я стільки працювала, – Наталія говорила тихо, але в цьому тоні було більше рішучості, ніж у гучних словах. – Ольго Петрівно, у тебе є три секунди, щоб розстебнути гачок і зняти її. Інакше я не знаю, що зроблю.
– Ой, та що ти мене лякаєш? – фиркнула свекруха, продовжуючи крутитися перед дзеркалом і повністю ігноруючи той факт, що кожен її поворот супроводжувався небезпечним поскрипуванням швів. – Подумаєш, принцеса яка. В одній сім’ї живемо, речі спільні. Я, може, теж таку хочу. Олексій каже, ти марнотратна, але смак у тебе є, брехати не буду. Тільки от фасон не твій. Тобі б пуховик, а хутро – це для справжніх жінок, статних.
Запахло потом. Різкий, кислий запах змішаний із важкими духами, якими Ольга Петрівна щедро поливалася, почав перебивати тонкий аромат дорогого хутра. Наталія з жахом уявила, як цей запах вбирається в підкладку, як піт проникає в шовк.
– Спільні речі в тебе у твоїй квартирі, – відрізала Наталія, підходячи впритул. – А тут мої речі. І мій чоловік. Якому ти, мабуть, забула сказати, що прийдеш сьогодні перевіряти мій гардероб. Звідки в тебе взагалі ключі?
– Син дав, – самовдоволено заявила Ольга Петрівна, намагаючись застебнути другий гачок. – На випадок надзвичайної ситуації. А я мати, маю право перевірити, як ви живете, чи чисто, чи ситий мій Олексію. Заодно подивилася, куди бюджет іде.
Вона з силою смикнула борти шуби, намагаючись звести їх разом. Пролунав чіткий, сухий звук тканини, що розходиться – «хррр». Десь під пахвою у свекрухи розійшлася підкладка.
Очі Наталії потемніли. Це був не просто звук пошкодженої речі. Це був звук, що позначив межу терпіння. Роками вона терпіла безцеремонність цієї жінки, її поради, її несподівані візити, її критику. Але зараз, дивлячись, як ця розчервоніла, вперта постать псує її мрію, Наталія зрозуміла: слова закінчилися.
– Я сказала – знімай! – голосно повторила вона, втрачаючи залишки стриманості.
– Та не галасуй ти, – відмахнулася Ольга Петрівна, знову смикаючи хутро. – Зараз подивлюся як слід і зніму. Дай людині порадіти. Шкода тобі, чи що? У тебе ще будуть, ти молода, заробиш. А мені, може, хоч раз у житті таке поносити хочеться.
Наглість була неймовірною. Свекруха не просто міряла – вона привласнювала. Вона стояла в чужій спальні, в чужій шубі, і всім своїм виглядом показувала, що господиня тут вона, а Наталія – лише випадкова перешкода, яка повернулася додому не вчасно.
Наталія подивилася на руки свекрухи, що вчепилися в чорне хутро. Короткі пальці з облупленим лаком м’яли комір.
– Ти її не знімеш, – процідила Наталія крізь зуби. – Ти її зараз остаточно зіпсуєш.
Вона зробила крок уперед, скорочуючи відстань до мінімуму. У дзеркалі відбилися дві постаті: велика, схожа на чорний стіг Ольга Петрівна, і струнка, напружена як струна Наталія.
– Не чіпай! – пискнула свекруха, помітивши рух невістки. – Дай застебнути!
– Руки прибери! – Наталія простягнула долоні до коміра, вирішивши припинити цей фарс рішуче.
– Не смій мене чіпати! – вигукнула Ольга Петрівна, намагаючись відсторонити невістку рукою. Її важка долоня незграбно ковзнула і зачепила Наталію за зап’ястя. – Я мати твого чоловіка! Я маю право відчути хутро! Мені треба зрозуміти, чи варте воно того!
Наталія не відступила ні на крок. Цей дотик подіяв на неї як остання крапля. Усередині ніби щось клацнуло, звільняючи роки стриманості, фальшивих усмішок і проковтнутих образ.
Перед нею вже не було літньої родички, яку треба поважати за замовчуванням. Перед нею стояла людина, яка прямо зараз псувала її власність і посміхалася в обличчя.
– Це не просто хутро, це моя річ! – Наталія вчепилася в борти шуби обома руками. Пальці занурилися в м’яке хутро, відчуваючи тверду основу під ним. – Знімай, я сказала! Ти її зараз остаточно розірвеш!
– Відчепися! – прохрипла свекруха, відступаючи назад. Але відступати було нікуди – позаду шафа, збоку ліжко. Ольга Петрівна спробувала вирватися, смикнувши тілом, але шуба сиділа на ній як друга шкіра, сковуючи рухи. – Де цей син, коли він так потрібен?!
– Олексій тобі не допоможе, – прошипіла Наталія, дивлячись прямо в очі свекрухи. – Розстібай гачки! Негайно!
У цей момент Ольга Петрівна, вирішивши, мабуть, що найкращий захист – напад, спробувала відсторонити невістку, упершись долонями. Це стало фатальним для одягу.
Пролунав гучний, сухий і страшний тріск. Це був звук речі, що порвалась. Шов на спині, не витримавши натягу, розійшовся сантиметрів на десять, показуючи світлу підкладку.
Звук на мить приголомшив обох. Наталія побачила, як побіліла смужка тканини на плечі шуби. Досада затопила очі гарячою хвилею.
– Ти її зіпсувала… – видихнула Наталія. Голос був тихим, але від нього повіяло холодною рішучістю. – Ти зіпсувала мою шубу.
Вона більше не просила. Вона діяла. Наталія з силою, на яку, здавалося, не здатна її струнка постать, рвонула борти шуби в різні боки. Металеві гачки, не розраховані на таке, з силою вискочили з петель. Один із них дзенькнув об дзеркало шафи.
Ольга Петрівна скрикнула. Різкий ривок змусив її похитнутися. Шуба розчахнулася, але рукави все ще тримали її руки в полоні.
– Ти чого! – гукала свекруха, намагаючись утримати рівновагу й водночас відсторонити невістку вільною рукою. – Допоможіть! Образили!
– Руки витягуй! – Наталія схопила лівий рукав і потягнула на себе, використовуючи вагу тіла свекрухи.
Вона стягувала шубу. Ольга Петрівна крутилася, намагаючись зберегти гідність і рівновагу, але програвала. Наталія зайшла їй за спину, уперлася коліном і з силою потягнула комір униз і назад.
Шуба, що стала слизькою від поту, нарешті піддалася. З вологим шелестом рукави зісковзнули з передпліч Ольги Петрівни. Звільнена, свекруха за інерцією зробила два незграбні кроки назад, заплуталася в ногах і килимку.
– Ой! – тільки й встигла видихнути вона, перш ніж втратила рівновагу.
Матрац жалісно скрипнув, приймаючи вагу. Свекруха завалилася на бік.
Наталя стояла посеред кімнати, важко дихаючи, і тримала пошкоджену шубу. Річ була теплою. Надто теплою. Вона пахла свекрухою. Наталія з огидою перевернула її, оглядаючи шкоду.
Вискочивший гачок, розійшовся шов на спині, засалений комір. Шуба була зіпсована. Осквернена.
Ольга Петрівна на ліжку почала приходити до тями. Вона кректала, намагаючись перевернутися й сісти. Її обличчя вкрилося червоними плямами, волосся, зазвичай акуратно укладене, розтріпалося.
– Ти… Ти за це відповіш, – прохрипла вона, тицяючи пальцем у бік невістки. – Ти на літню людину руку підняла! Через ганчірку! Я Олексію все розповім! Я поскаржуся! Ти мене скалічити хотіла!
Наталія повільно підняла очі від шуби. У її погляді не було ні страху, ні каяття. Тільки холодна відраза, ніби вона дивилася на щось чужорідне у своїй спальні.
– Мовчи, – сказала вона рівно.
Її погляд упав на підлогу, де лежало старе, сіро-коричневе драпове пальто свекрухи. Те саме, в якому вона ходила роками, з потертими ліктями й запахом нафталіну. Ольга Петрівна кинула його просто на килим, коли вирішила влаштувати свій «показ».
Наталія нахилилася, не випускаючи шубу з однієї руки, і підхопила пальто другою. Тканина була грубою й неприємною.
– Це моє! – пискнула Ольга Петрівна, побачивши маневр невістки. – Не чіпай!
– Забирай своє, – Наталія розмахнулася й кинула пальто в бік до свекрухи.
Важкий драп накрив Ольгу Петрівну з головою, заглушивши потік слів. Свекруха, заплутавшись у полах власного одягу, почала борсатися на ліжку.
– І забирайся звідси, – додала Наталія, відчуваючи, як тремтять руки – не від страху, а від виплеску емоцій. – Щоб тебе тут через хвилину не було.
Вона кинула пошкоджену шубу на крісло. Їй більше не хотілося її носити. Ця річ тепер асоціювалася лише з людиною, яка її зіпсувала.
Ольга Петрівна нарешті стягнула з голови пальто. Її обличчя було червоне від злості, губи тремтіли.
– Ти пошкодуєш, – прошипіла вона, сповзаючи з ліжка й судорожно шукаючи ногами туфлі, які скинула десь поруч. – Ти ще прийдеш до мене вибачатися. Олексій тобі влаштує! Він дізнається, яка ти насправді! Істеричка!
– Нехай дізнається, – байдуже кинула Наталія. – Мені вже все одно.
У цей момент у передпокої клацнули двері.
– Наталю? Мамо? Ви вдома? – пролунав веселий голос Олексія. – А я бачу, мамине взуття стоїть. Що у вас тут за галас? Я з тістечками!
Наталія й Ольга Петрівна одночасно повернули голови до коридору. Тільки одна дивилася з надією й передчуттям розплати, а друга – з похмурою рішучістю поставити крапку.
Олексій завмер у дверному отворі, незграбно тримаючи в руці коробку з тістечками, перев’язану стрічкою. Усмішка, з якою він заходив у квартиру, повільно сповзала з обличчя, поступаючись виразом здивування.
Картина, що відкрилася йому, нагадувала сцену з сімейної драми: розтріпана дружина з палаючими очима, перекинуте постільне приладдя на ліжку й його мати, що важко дихає й притискає до грудей своє старе пальто, ніби рятувальний круг.
– Що тут відбувається? – голос Олексія пролунав неприродно гучно в задушливій, наповненій напругою кімнаті. – Мамо, чому ти… в такому стані? Наталю?
Ольга Петрівна, відчувши підтримку, миттєво змінила тактику. Вона перетворилася на скривджену. Вона не розплакалася – сльози були для слабких, – але її обличчя скривила гримаса страждання. Вона простягнула повну руку до сина, вказуючи на невістку.
– Вона на мене накинулася, синку! – вигукнула свекруха, і в її голосі задзвеніли нотки обвинувачення. – Я просто зайшла, поки вас не було, хотіла пил протерти, порядок навести… Побачила шубу, думаю: приміряю, порадію за молодих. А ця… ця фурія влетіла, як навіжена!Подивися на мене! Я ледве жива лишилася!
Олексій перевів важкий погляд на дружину. В його очах не було запитання, в них уже читався осуд. Він обережно, ніби боячись забруднитися, поставив тістечка на комод, прямо на купку Наталиних журналів, і зробив крок до матері.
– Це правда? – запитав він, не дивлячись на Наталію, а оглядаючи червоне обличчя Ольги Петрівни. – Ти образила мою матір?
Наталія усміхнулася. Це була гірка, зла усмішка людини, яка раптом побачила абсурдність усього свого життя. Вона кивнула підборіддям на крісло, де чорною купою лежала пошкоджена норка.
– Очі розплющ, Олексію, – сказала вона холодним тоном. – Твоя мати влізла в мою квартиру без дозволу, дістала мою річ, яка коштувала мені стільки зусиль, і натягнула на себе. Вона її зіпсувала. Розірвала по швах, бо вирішила, що має право носити все, що тут лежить. Я просто зняла з неї те, що їй не належить.
лексій навіть не глянув на крісло. Він підійшов до ліжка й допоміг матері сісти зручніше, дбайливо поправляючи збиту одежу.
– Шуба? – перепитав він з щирим нерозумінням, нарешті повернувшись до дружини. – Ти влаштувала цей галас через якусь річ? Наталю, ти при здоровому глузді? Це ж мама! Ну надягла вона, ну поміряла. Їй просто хотілося відчути себе гарною. У неї ніколи не було таких речей. Ти могла б і сама запропонувати, а не кидатися на літню людину!
– Вона її зіпсувала, Олексію! – Наталія підвищила голос, намагаючись пробитися крізь його сліпоту. – Там підкладка розійшлася, гачки вискочили! Це річ! Моя особиста річ! Навіщо вона взагалі полізла в мою шафу?
– Та захлиснися ти своєю шубою! – мовив Олексій, і його обличчя почервоніло. Тепер він був точною копією своєї матері. – Марнотратниця! Трясешся над своїм добром, як скнара. Мати – жива людина! А якби в неї щось сталося від твоєї реакції? Ти б свою норку на жалобу надягла?
Ольга Петрівна закивала, активно підтримуючи сина. Вона вже опам’яталася й тепер сиділа на краю ліжка, розправивши плечі.
– Ось саме, Олексію, – піддакнула вона. – Я їй кажу: ми одна сім’я, все спільне. А вона мені: «геть звідси». Як непотріб виганяла! Пальто мені в обличчя кинула! Ти уявляєш? Моє пальто, в якому я тебе в садок водила, вона кинула на підлогу!
Олексій стиснув долоні. Він ступив до Наталії, нависнувши над нею.
– Ти зараз же вибачишся, – процідив він крізь зуби. – Ти попросиш у мами пробачення за те, що образила її. І за те, що пошкодувала для неї цю дурну шубу. Ми віднесемо її в ательє, зашиють твою дорогу річ, нічого з нею не станеться. А от стосунки ти зіпсувала.
Наталія дивилася на чоловіка й відчувала, як усередині руйнується все, що пов’язувало їх ці три роки. Кохання, повага, плани на майбутнє – все це розсипалося, перетворюючись на попіл. Перед нею стояв не чоловік, за якого вона виходила заміж. Перед нею стояв син Ольги Петрівни.
Маленький, упертий хлопчик, готовий принизити дружину, аби мамі було добре.
– Ти серйозно? – тихо запитала вона. – Ти зараз звинувачуєш мене? Вона влізла в квартиру без запрошення. Вона зіпсувала моє майно. І я маю вибачатися?
– Так, маєш! – гукнув Олексій. – Бо це моя мати! І в моєму домі її поважатимуть! А якщо тобі твої речі дорожчі за людей, то я взагалі не розумію, хто ти така. Егоїстка. Мама завжди казала, що ти себе високо ставиш. Ось і вилізла твоя справжня суть. Через річ готова все зруйнувати.
– Та вона спеціально її зіпсувала! – не стрималася Наталія, вказуючи на свекруху. – Вона бачила, що не влізає, але тягнула! Вона хотіла її пошкодити, бо заздрить!
– Замовкни! Не смій говорити про матір погано! Вона найкраща жінка, вона життя на мене поклала! А ти… Ти просто загордилася. Подумаєш, річ пом’яли. Та ніякої ціни твоїй шубі, якщо ти через неї людиною бути перестала.
Наталія відступила на крок. У голові прояснилося. Ніби туман, що огортав її всі ці роки, розсіявся. Вона бачила їх обох: розчервонілу, тріумфуючу Ольгу Петрівну, що сидить на їхньому подружньому ліжку як переможниця, й Олексія, що бризкав слюною, готового знищити дружину заради примхи матері.
Це був не конфлікт. Це був кінець. Межа була перейдена в той момент, коли Олексій назвав пошкоджену річ і приниження дружини «просто приміркою».
– Гаразд, – сказала Наталія. Її голос більше не тремтів від досади. Він став порожнім і дзвінким, як порожнє відро. – Ти все сказав?
– Ні, не все! – Олексій розпалювався дедалі більше, відчуваючи свою безкарність. – Ти зараз підеш на кухню, накриєш стіл, нальєш мамі чаю й вибачишся. І якщо я ще раз побачу кривий погляд у її бік, ти пошкодуєш. Зрозуміло? Ми сім’я, і ти поводитимешся як нормальна дружина, а не як істеричка.
Ольга Петрівна задоволено хмикнула, поправляючи зачіску. Вона вже відчувала смак перемоги й тістечок.
– І шубу цю прибери з очей, – додав Олексій, огидно кивнувши на крісло. – Бачити її не можу. Через неї мати ледь не заслабла.
Наталія мовчки подивилася на чоловіка. Потім перевела погляд на свої руки. На безіменному пальці правої руки тьмяно блищало золото. Тонкий обруч, який колись здавався символом вічності. Зараз він був, як гаряче залізо.
Наталія повільно, з зусиллям потягнула золотий обруч. Обручка, яку вона носила не знімаючи три роки, чинила опір, ніби відчуваючи близький кінець, але врешті піддалася, зісковзнувши через суглоб.
Вона залишилася лежати на долоні – маленька, холодна, абсолютно чужа. Олексій все ще стояв з відкритим ротом, чекаючи покори, впевнений у своїй правоті й непохитності свого авторитету.
– Чаю? – перепитала Наталія. Її обличчя стало кам’яним, позбавленим емоцій. – Ти хочеш чаю?
Вона різко замахнулася рукою. Золотий кругляш, пущений з силою, прочертив у повітрі коротку дугу й з глухим звуком зачепив Олексія по щоці, прямо під лівим оком.
– На! .
Олексій охнув і схопився за обличчя. Від несподіванки він відступив і наткнувся на комод, ледь не перекинувши тістечка.
– Ти що робиш?! – почав він, прибираючи руку від обличчя й дивлячись на дружину з недовірою. – Ти мені око ледь не зачепила!
– Геть звідси, – тихо, але так, що в Ольги Петрівни на ліжку перехопило подих, вимовила Наталія. – Обоє. Геть з моєї квартири. Цієї ж миті.
– Ти зовсім з глузду з’їхала? – Олексій спробував повернути контроль, ступивши до неї. – Це й мій дім теж! Нікуди я не піду, поки ти не заспокоїшся й не вибачишся перед матір’ю! Ти зараз же піднімеш обручку і…
Наталія не стала дослуховувати. Вона не стала гукати чи тупотіти ногами. Вона перетворилася на сгусток чистої рішучості. Одним ривком вона подолала відстань, схопила чоловіка за комір сорочки й з силою, дивовижною для її статури, направила його до виходу зі спальні. Олексій, втративши рівновагу на слизькому ламінаті, пролетів пару метрів і зачепився плечем за одвірок.
– Я сказала – геть! – гукнула Наталія, розвертаючись до свекрухи.
Ольга Петрівна, відчувши небезпеку, спробувала втиснутися в матрац, ніби сподівалася злитися з постіллю. Її очі бігали, шукаючи підтримки в сина, який зараз тер ушиблене плече.
– Не чіпай мене! – пискнула свекруха, коли Наталія підійшла до ліжка. – Олексію, зроби щось! Вона ж нестямна!
Наталія узяла Ольгу Петрівну за лікоть.
– Вставай! – скомандувала Наталія, потягнувши свекруху на себе так, що та ледь не клюнула носом. – Досить валятися на моєму ліжку! На вихід!
Вона буквально стягнула грузьку жінку з постелі. Ольга Петрівна, охкаючи й бурмочучи, заплуталася в ногах, але Наталія не дала їй впасти, рішуче направила до коридору. Свекруха, позбавлена звичної поважності, дрібно семеніла вперед, гонима вперед холодною наполегливістю.
– Не штовхайся! – гукала Ольга Петрівна, намагаючись утримати рівновагу. – Дай хоч взутися! Олексію, ти чоловік чи хто?! Вгамуй свою нестямну!
Олексій, опам’ятавшись, перегородив прохід у коридорі. Його обличчя налилося червоним, долоні стиснулися.
– А ну стояти! – гаркнув він, намагаючись схопити Наталію за руки. – Ти що собі дозволяєш? Матір не чіпай! Ти зараз доиграєшся!
Замість відповіді Наталія, не збавляючи темпу, врізалася в нього плечем, використовуючи рух Ольги Петрівни як таран.
– Забирайся до своєї матусі! – вигукнула вона йому прямо в обличчя. – Живіть разом, нюхайте нафталін, міряйте речі одне одного! Ви двоє – однаково вперті! Геть!
– Речі! Мої речі! – заголосила свекруха, озираючись на спальню, де на підлозі залишилося лежати її драпове пальто.
– Забирай свій мотлох! – Наталія метнулася назад, схопила з підлоги сіре пальто й, не дивлячись, кинула його в коридор. Важка тканина збила з полиці ключі й дріб’язок, розсипавшись по підлозі брудною купою.
Олексій спробував зняти з вішалки свою куртку, але Наталія випередила. Вона зірвала його вітровку, черевики, що стояли на килимку, і сумку з ноутбуком. Все це полетіло до вхідних дверей.
– Відчиняй двері! – наказала вона чоловікові, наступаючи на нього. В її руці опинилася ложка для взуття – єдине, що трапилося під руку. Вид у неї був настільки рішучий, що Олексій інстинктивно відступив до дверей і повернув замок.
– Ти пошкодуєш, Наталю, – прошипів він, розчиняючи двері на майданчик. – Ти приповзеш до мене. Ти одна зігниєш у цій квартирі зі своїми речами! Кому ти потрібна така?
– Геть! – Олексій ледь утримався на ногах, вхопившись за перила. Він був у шкарпетках, з курткою в руках і червоною плямою під оком.
Ольга Петрівна, притискаючи до себе своє драпове пальто, бочком протиснулася слідом, боячись отримати ще один поштовх. Опинившись у відносній безпеці під’їзду, вона одразу знайшла голос.
– Хамка! – загукала вона, бризкаючи слюною. – Негідниця! Щоб тобі порожньо було! Ми на тебе поскаржимося! Ти у мене попляшеш! Олексію, дзвони куди треба, вона нас образила!
Наталія схопила черевики чоловіка – дорогі, шкіряні, якими він так пишався, – і з розмаху кинула їх у проліт сходів. Черевики з гуркотом застрибали по бетонних сходинках униз, гучно вдаряючись об перила.
– За взуттям збігаєш, не розвалишся! – гукнула вона.
– Ти божевільна! – Олексій смикнувся було назад, але перед носом у нього з оглушливим гуркотом зачинилися важкі двері.
Наталія тремтячими руками двічі провернула ключ у замку, потім засув. З під’їзду долинали глухі стуки в двері йвигуки Ольги Петрівни, перемежувані погрозами Олексія вибити замок. Але ці звуки вже здавалися далекими, ніби з іншого світу.
Наталія притулилася спиною до холодного металу дверей і повільно сповзла на підлогу. У коридорі валялися розкидані ключі, килимок був зсунутий убік. Тиша, що настала в квартирі, була не важкою й не гнітючою. Вона була чистою. Це була тиша звільнення.
Вона подивилася на свої руки. На безіменному пальці залишився блідий слід від обручки, але він скоро зникне. У спальні на кріслі лежала пошкоджена шуба.
На комоді стояли недоторкані тістечка. Все це не мало значення. Головне – повітря в квартирі перестао пахнути чужою присутністю і старими інтригами.
Вона була вдома. Одна. І вперше за три роки вона дихала вільно й спокійно… “От тобі і сходила заміж” – подумала вона посміхаючись. – “А ще казали нащо тообі ті тринажери? Бач для чого сила потрібна була?” – промайнуло у голові, коли вставала.
Головна кратинка ілюстратвина.
