На день народження брати отримали планшети, а я — шкарпетки й шоколадку

На день народження брати отримали планшети, а я — шкарпетки й шоколадку

— Тобто у Кирила й Дениса будуть новенькі планшети, а в Настюші що? — голос бабусі Віри звучав стривожено.

— Мамо, я ж тобі вже пояснював — хлопцям це більше потрібно. У них попереду іспити, вступ. Планшети їм для навчання, — Андрій говорив трохи роздратовано, наче вже в сотий раз повторював щось очевидне.

— А Настя? Вона ж теж через два роки складає іспити.

— Два роки — це ще купа часу. Встигнемо підготуватись. Ось купили їй гарні шкарпетки і бельгійський шоколад. Для дівчинки це приємно.

Марина сиділа за столом, бездумно помішуючи чай, який давно охолов. Розмова з бабусею Вірою телефоном явно йшла не в тому напрямку. Їй було ніяково перед свекрухою. Незручно перед дочкою. І навіть перед собою.

— Андрію, може, все ж таки купимо їй новий телефон? Вона давно просить, а старий постійно глючить, — несміливо запропонувала Марина.

— Ні! Я сказав — ні! Ми зараз кожну копійку рахуємо. Ти забула, що мене перевели на чверть ставки? — Андрій різко підвівся з-за столу. — І взагалі, не псуй дитину. Настя має вчитися цінувати те, що має, а не вимагати дорогих подарунків.

За ледь прочиненими дверима кухні Настя стиснула кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в долоні. Хотілося закричати, щось жбурнути. Але вона просто розвернулася й повільно пішла до своєї кімнати. Знову те саме. Знову вона — на другому плані.

— Вітаємо з днем народження нашу любу донечку! — Марина обійняла Настю, простягаючи маленьку коробочку у святковому пакунку.

— Дякую, — Настя натягнуто усміхнулась.

У коробці були шкарпетки з кошенятами й плитка дорогого шоколаду. Саме про це вона чула тиждень тому. Вона дивилася на подарунок і намагалася приховати розчарування.

— Ну що, подобається? — батько погладив її по голові. — Знаєш, скільки коштує цей шоколад? Справжній бельгійський!

— Так, дуже гарно, — Настя старалася не зустрічатися з ним поглядом. — Дякую вам.

— А від нас нічого немає, сестричко, вибач, — знизав плечима Денис так, ніби це було цілком нормально.

— Ми тобі іншим разом щось подаруємо, — додав Кирило, не відриваючи очей від екрана свого старенького смартфона.

— Нічого страшного, — збрехала Настя.

Вона згадала, як торік віддала братам усі свої заощадження, щоб вони могли купити гру, про яку мріяли. Витратила все до копійки. А тепер вони навіть не згадали про якийсь подарунок у відповідь. Образливо? Так. Але вже навіть не дивно.

Після скромної вечері брати швидко зникли у своїй кімнаті, тато сів перед телевізором, а мама взялася прибирати зі столу. Настя допомогла помити посуд, а потім пішла до себе. Вона набрала номер Ольги, своєї найкращої подруги.

— Ну що, отримала новий телефон? — з надією спитала Ольга.

— Шкарпетки. І шоколадку, — з гіркотою усміхнулася Настя. — Уявляєш?

— Ти жартуєш? Шкарпетки? На день народження?

— А брати за місяць отримають планшети. Дорогущі. Чула, як батьки обговорювали.

— Це несправедливо! — обурилася Ольга. — Моя мама каже, що за законом батьки повинні ставитися до всіх дітей однаково. Це навіть у Сімейному кодексі прописано!

— Та ну, який там закон… Це ж сім’я, — Настя зітхнула, хоч щось усередині неї відгукнулось на ці слова.

— Та ні, серйозно! Тобі треба з кимось поговорити. Може, зі шкільним психологом?
Настя уявила, як розповідає психологу про шкарпетки й шоколадку — і їй стало ще більш ніяково.

— Ні, я краще спробую поговорити з мамою. Коли тато з братами не заважатимуть.

Ідеальний момент настав за тиждень. Батько повів синів на футбольний матч — грала місцева команда. Марина залишилася вдома, посилаючись на погане самопочуття.

— Мамо, можна з тобою поговорити? — Настя невпевнено зупинилася в дверях кухні.

— Звичайно, доню. Щось трапилось? — Марина відірвалася від нарізання овочів.

— Я хотіла спитати… Чому брати отримують дорогі подарунки, а я — ні?

Пряме запитання змусило Марину завмерти. Вона повільно поклала ніж і витерла руки об рушник. На її обличчі змішались провина і розгубленість.

— Це складно, Настенько…

— Ні, мам, це просто. Чому їм — планшети, а мені — шкарпетки?

— Ти чула нашу розмову з татом, так? — Марина тяжко зітхнула. — Розумієш, у нас зараз не найкраще з грошима. Тата перевели на неповну ставку, але він не хоче, щоб ви про це знали.

— Але на планшети гроші є?

Марина опустила очі.

— Тато вважає, що хлопцям це потрібніше… для навчання…

— А мені для навчання не потрібно? — голос Насті затремтів. — Я гірше вчуся, ніж вони? У мене ж вищий середній бал!

— Та що ти, ти чудово вчишся…

— То чому? Бо я дівчинка? Бо люблю літературу й історію, а не фізику з математикою?
Марина несподівано обійняла доньку.

— Я давно мала втрутитися. Ти права. Це несправедливо. Твій тато… він мислить по-старому.

Вважає, що хлопцям потрібніше, що технічна освіта важливіша. Я намагалася йому пояснити, але…

— Але ти завжди погоджуєшся з ним, — докінчила Настя.

— Так, — тихо визнала Марина. — І мені соромно за це.

У материнських очах Настя побачила сльози. Вперше за довгий час вона відчула: мама справді розуміє її. І це дало їй надію.

— Ну що, час вручати подарунки! — урочисто оголосив батько, коли святкова вечеря добігала кінця.

Стіл у вітальні був заставлений коробками різного розміру. Кирило й Денис нетерпляче переминалися з ноги на ногу, мов діти, хоча їм виповнювалося вже по шістнадцять.

— Від бабусі — нові навушники! — радісно вигукнув Кирило, розпаковуючи перший подарунок.

— Спортивна куртка від тітки Лариси! Круто! — Денис одразу приміряв обновку.

Подарунки відкривали один за одним: книжки, ігри, одяг. Настя стояла осторонь, спостерігаючи за цим святом щедрості. Їй знову згадався власний день народження — тихий, майже непомітний, із шкарпетками й шоколадкою замість справжніх подарунків.

— А тепер головний подарунок! — Андрій виніс дві однакові коробки, перев’язані стрічками.

— Від нас із мамою!

Близнюки роздерли пакування. У коробках лежали два однакові планшети останньої моделі — саме такі, які вони хотіли.

— Вау! Дякую, тату! — Денис уже вмикав свій новий ґаджет.

— Це найкращий подарунок! — підтримав його Кирило.

Усередині Насті щось надломилося. Місяцями накопичена образа, розчарування, почуття несправедливості — все це вирвалося назовні в одному запитанні:

— Чому їм планшети, а мені — шкарпетки?

У кімнаті запанувала тиша. Усі погляди звернулися на Настю, яка стояла з палаючими щоками й стиснутими кулаками.

— Настю, не зараз, — батько кинув на неї попереджувальний погляд. — У братів свято.

— А в мене було місяць тому. Чому їм — планшети, а мені — шкарпетки й шоколадка? — повторила вона голосніше.

— Дівчинка правильно каже, — несподівано втрутилася тітка Лариса. — Андрію, чому така різниця в подарунках?

— Це наша сімейна справа, — відрізав батько. — Ми самі розберемося.

— Якщо ви самі розбираєтесь, то чому така несправедливість? — не вгамовувалась Лариса.

— Я тебе не впізнаю, Андрію. Ти що, вважаєш, що дівчатам освіта не потрібна? Що їм телефони й комп’ютери не потрібні?

— Ларисо, годі, — спробував її зупинити чоловік.

— Ні, не годі! — тітка Лариса підвелася з-за столу. — Я мовчати не буду, коли з дитиною так поводяться!

— Андрію, — втрутилася бабуся Віра, — я ж питала тебе про подарунок для Насті.

Пам’ятаєш? А ти сказав, що шкарпетки й шоколад — це достатньо. Це правда?

Андрій почервонів.

— Мамо, до чого тут… У нас не так багато грошей. Доводиться обирати. Хлопці скоро вступатимуть, їм потрібна техніка для підготовки…

— А Насті не потрібна? — спокійно, але твердо спитала бабуся.

— Насті… їй… Це інше! — Андрій підвищив голос. — Дівчатам не так важливо мати вищу освіту! Все одно вийде заміж, займеться родиною!

У кімнаті запала приголомшена тиша. Навіть близнюки відірвалися від планшетів і з подивом подивилися на батька.

— Оце так, — похитав головою дідусь Іван Петрович, батько Андрія. — Не очікував від тебе такого, сину. Зовсім не очікував.

Настя не витримала й вибігла з кімнати. За її спиною розгорівся справжня сварка. Голоси родичів зливались у загальний гул, з якого вирізнялись окремі фрази:

— Це ж дискримінація!

— Як ти міг таке сказати про власну дочку!

— У наш час такі погляди…

Наступні два тижні у домі Ковтуненків панувала напружена атмосфера. Андрій уникав розмов із донькою, проводив вечори перед телевізором або замикався в гаражі. Настя замкнулась у собі, спілкувалася лише з Ольгою телефоном.

— Ні, я не вибачатимусь перед батьком, — твердо сказала Настя, коли Марина спробувала їх помирити. — Спочатку нехай він зрозуміє, що був неправий.

Неочікуваною підтримкою для Насті став Кирило. Одного вечора він зайшов до неї в кімнату й сів на край ліжка.

— Слухай… я тут подумав. Ти була права щодо подарунків. Це несправедливо, — він незграбно теребив рукав сорочки. — Я не знав, що тато так вважає… ну, щодо освіти для дівчат.

— Тепер знаєш, — Настя знизала плечима, не відриваючись від книжки.

— Так. І мені соромно, що раніше я цього не помічав. Ми з Денисом… ми звикли, що нам завжди більше дістається. І вважали це нормальним.

Настя підвела на брата здивований погляд. Вперше за багато років Кирило говорив із нею серйозно — як з дорослою, як з рівною.

— Пам’ятаєш, коли мені було сім, а вам — дев’ять, мама з татом подарували вам велосипеди, а мені — набір фломастерів? – тихо запитала вона.

Кирило насупився.

— Ні, не пам’ятаю…

— А я пам’ятаю. І ще пам’ятаю, як у десять років просила роликові ковзани, а отримала м’яку іграшку. А вам тоді купили перші телефони.

— Як же ми цього не помічали? — відповів Кирило.

— Бо вам було зручно не помічати, — з гіркою усмішкою відповіла Настя.

У двері зазирнула Марина:

— Діти, до нас приїхав дідусь. Спускайтеся до вітальні.

Дідусь Іван Петрович сидів у кріслі, мов суддя на засіданні. Його присутність завжди надавала події ваги — високий, з військовою виправкою, він був тією людиною, чию думку Андрій беззаперечно поважав.

— Я зібрав вас, щоб розповісти одну історію, — почав дідусь, коли вся родина зібралася. — Історію про мою сестру Валю.

— У тебе була сестра? — здивувався Денис. — Ти ніколи про неї не розповідав.

— Бо це важка тема, — зітхнув дідусь. — Валя була обдарованою дитиною. У школі найкраще малювала, вчителі пророкували їй велике майбутнє. Але наш батько, ваш прадід, вважав, що художня освіта дівчині ні до чого. «Заміж вийде — не до картинок буде», — казав він.

Андрій неспокійно засовався в кріслі, але дідусь продовжив:

— Коли настав час вступати, батько навідріз відмовився платити за її навчання. Усі гроші пішли на мою освіту — бо я ж хлопець, майбутній годувальник. Валя так і не стала художницею. Вийшла заміж, завела дітей. Все життя пропрацювала на фабриці. А фарби свої викинула — не могла навіть дивитися на них, надто важко було.

— А що з нею зараз? — тихо спитала Настя.

— Відійшла у вічність, десять років тому. Я навідував її. І знаєш, що вона сказала? «Ваню, я прожила не своє життя». — Дідусь зробив паузу. — А тепер я бачу, як ця історія повторюється. Тільки вже в родині мого сина.

Андрій підвів голову:

— Тату, це ж не те саме. Я ж не забороняю Насті вчитися. Просто у нас зараз складна фінансова ситуація…

— Нісенітниця! — урвав його дідусь. — Я бачив ваші подарунки хлопцям. На ці дві штуковини можна було б і Насті щось путнє купити. Не бреши хоча б самому собі, сину.

У кімнаті запала важка тиша. Настя дивилася у вікно, намагаючись стримати сльози. Історія про прабабусю Валю зачепила її до живого — вона ніби побачила у ній своє можливе майбутнє.

Того ж вечора Настя почула стук у двері. На порозі стояв батько — розгублений, з тьмяним поглядом.

— Можна зайти? — тихо запитав він.

Настя кивнула, відкладаючи книгу.

Батько незграбно сів на край стільця.

— Я хотів поговорити… про ті слова, що сказав. Про освіту для дівчат.

— Ти справді вважаєш, що я не повинна прагнути до вищої освіти? — прямо запитала Настя.

— Ні! Тобто… я мав на увазі не це, — Андрій запустив пальці у волосся. — Просто я виріс з певними уявленнями. Мій батько ніколи не говорив про свою сестру. Я й не знав тієї історії до сьогодні.

— Виходить, ти вважаєш мої інтереси менш важливими, ніж інтереси братів?

— Я… — батько зам’явся. — Чесно? Я ніколи не вникав у твої інтереси, Настю. І це моя велика помилка. Чим ти захоплюєшся?

Це просте запитання застало Настю зненацька. Коли востаннє батько цікавився її життям?

— Я хочу стати журналісткою, — відповіла вона після паузи. — Або письменницею. Мені цікава робота зі словом. Я пишу для шкільної газети, але це важко робити на старому телефоні — він постійно зависає, файли зникають…

— Журналісткою? — батько виглядав здивованим. — А я й не знав, що ти працюєш у шкільній газеті.

— Уже третій рік, тату. Я навіть грамоту отримала минулого року за найкращу статтю.

— Справді? — він насупився. — Чому ти мені не казала?

— Казала. Ти сказав «молодець» і далі дивився футбол.

Андрій опустив очі. Вперше він по-справжньому усвідомив, скільки пропустив у житті доньки.

— Мені потрібен час, Настю, —нарешті сказав він. — Я маю багато переосмислити. Але я обіцяю — усе зміниться.

Минуло два тижні. Нічого не змінилося. Батько повернувся до своїх звичних справ, як і раніше, більше уваги приділяючи синам. Мама все так само намагалася згладити гострі кути, але виглядала ще більш виснаженою. Настя більше не порушувала тему несправедливості. Вона зосередилася на навчанні й роботі в газеті, спілкувалася з родиною лише по необхідності.

У кінці травня, коли навчальний рік добігав кінця, Марина покликала всіх на вечерю.

— У нас важлива розмова, — сказала вона, коли родина зібралася за столом.

Андрій прокашлявся:

— Ми з мамою довго думали й ухвалили рішення. Відтепер у нашій родині буде справедливий розподіл ресурсів.

Настя підвела очі від тарілки, не вірячи почутому.

— Що це означає? — запитав Денис.

— Це означає, що ми будемо підтримувати кожного з вас однаково, зважаючи на ваші інтереси й таланти, — пояснила Марина.

Андрій підвівся з-за столу й вийшов до передпокою. Повернувся з великою коробкою, яку урочисто поставив перед Настею.

— Це тобі, доню. Запізнілий, але щирий подарунок.

Настя обережно відкрила коробку. Усередині був новенький ноутбук — значно корисніший для її справ, ніж телефон, про який вона мріяла.

— Це… мені? – вона не могла повірити очам.

— Так. Для твоєї журналістики, — кивнув батько. — І для майбутнього навчання.

— І ще дещо від нас, — Кирило простягнув невелику коробочку. — Ми з Денисом скинулися. Зовнішній жорсткий диск для твоїх файлів. Щоб нічого не губилося.

Настя дивилася на подарунки, на обличчя батьків і братів. У голові крутилася лише одна думка: «Невже їм знадобився публічна сварка і втручання всієї рідні, щоб зрозуміти такі прості речі?»

— Дякую, — сказала вона, але не змогла всміхнутися.

Їй хотілося вірити в щирість цього жесту, але щось усередині пручалося. Надто пізно. Надто показово. І надто важко було від розуміння, що рівне ставлення до неї — не норма в їхній родині, а результат тиску.

Того вечора вона вперше написала у своєму щоденнику фразу, яка згодом стане заголовком її першої серйозної статті:

«Справедливість не має бути подарунком. Вона має бути нормою».

— Твоя стаття викликала справжній фурор! — Оля захоплено махала шкільною газетою. — «Різні мірки: коли сім’я стає першим місцем дискримінації». Це геніально, Настю!

— Ти так думаєш? — Настя невпевнено усміхнулася, вмикаючи новенький ноутбук.

— Звісно! Директор навіть хоче надіслати її на міський конкурс молодих журналістів. Ти — молодець.

Настя відкрила файл зі своєю статтею. Історія, написана від третьої особи, але надто особиста, щоб хтось не здогадався, про кого вона. Історія про дівчинку, яку вважали менш важливою лише тому, що вона — дівчинка.

Ноутбук був чудовим. Жорсткий диск — корисним. Але відчуття, що свою цінність у родині їй і далі доведеться доводити — нікуди не зникло. Вона подивилася на фото на столі — усі разом: мама, тато, брати й вона. Усміхнені, як ідеальна сім’я. І на мить уявила, як би склалося її життя, якби вона була третім братом, а не сестрою. Чи дарували б їй тоді тільки шкарпетки і шоколадки на день народження?

До кімнати зазирнула мама:

— Як ноутбук? Усе працює?

— Так, дякую, все чудово, — Настя кивнула.

— Я прочитала твою статтю в газеті… — Марина вагалася. — Вона дуже… відверта.

— Я писала про важливу проблему, мамо.

— Так, я розумію. Просто… твій тато засмутився. Він думав, що ми вже все залагодили.
Настя похитала головою:

— Одним подарунком не залагодити роки нерівного ставлення. Так не працює.

Марина хотіла щось відповісти, але з кухні долинув голос батька:

— Марино, ти де? Допоможи мені з цією новою кавоваркою!

— Йду! — відгукнулася мати й, кинувши доньці винуватий погляд, поспішила з кімнати.

Настя закрила ноутбук і підійшла до вікна. На подвір’ї Кирило й Денис грали в баскетбол з сусідськими хлопцями. Батько, як завжди, підтримував їх, вигукуючи підбадьорення. Життя тривало за звичним сценарієм. Тільки тепер у неї був ноутбук.

Але щось таки змінилося. Усередині неї. Вона більше не збиралася мовчати про несправедливість. І якщо починати зміни доводиться з власної сім’ї – що ж, вона вже почала.

Настя знову відкрила ноутбук і почала писати нову статтю:

«Рівні можливості: що це означає в сучасній родині».

Через тиждень після публікації статті Настю запросили виступити на учнівському форумі «Голос молоді». Вона хвилювалася, але, стоячи на сцені, впевнено прочитала уривок зі своєї роботи. У залі була тиша — уважна, глибока. Після виступу до неї підійшло кілька дівчат і подякували за відвагу.

— Ти написала те, що багато хто з нас не може сказати, — сказала одна з них. — Ти нас надихнула.

Настя вперше відчула, що її голос має силу змінювати щось більше, ніж лише ставлення в родині.

Вдома вона застала батька на кухні з її газетою в руках. Побачивши дочку, він мовчки простягнув їй акуратно складений аркуш.

— Це твоя стаття? — спитав. — Я перечитав її тричі. Тепер розумію, що ти не просто критикувала — ти борешся. І я хочу підтримати тебе в цій боротьбі.

Він усміхнувся. Без тиску, без театральності. Щиро.

Настя кивнула. Усередині було ще багато сумнівів. Але тепер вона знала напевне: її слово має вагу. І вона більше ніколи не дозволить знецінити свою мрію.