– Мамо, що за дивні ідеї? – Денис підвищив голос, а я відчула, що в мене аж легенько холоне всередині. – Та ти розумієш, що тебе чекає в тому Таїланді? Це ж не на дачу з’їздити!
“Тепер, коли я нарешті маю час на себе, ти збираєшся читати мені нотації?” – спокійно відповіла я, дивлячись йому в очі. Мабуть, він очікував, що я розпочну довгі виправдання. Але я більше не збиралася виправдовуватися. Не тепер.
Мене звати Олена, і все життя я була взірцевою дружиною, матір’ю та, зрештою, бабусею. Звісно, я не кажу, що це було погано. Я щиро люблю свою родину – мого сина Дениса, його дружину Юлю і двох чудових онуків: Катрусю та Марка. Але, правду кажучи, кожен мій день був розкладений за якимось невидимим розкладом. Ранкова кава? Лише швиденько, бо треба було поспішати допомагати Юлі з дітьми, доки вона не зірвалася на роботу. Денис теж працює, тож я завжди була поруч: забирала онуків зі школи, готувала їжу, наглядала за господарством. Мимоволі я стала дешевою робочою силою для власної невістки, хоча ніхто це прямо не визнавав.
Роки йшли, і коли я вийшла на пенсію, сподівалася на трохи відпочинку. “Відпочинеш іще, мамо, – казав Денис, – а поки треба трохи допомогти з онуками”. Добре, подумала я тоді, онуки – це ж радість. Але невдовзі збагнула, що геть забула про свої мрії. Пам’ятаю, ще в молодості хотіла з’їздити до моря, потім далі – побачити світ, познайомитися з різними культурами. Проте так і не склалося: або грошей бракувало, або час був невдалим, або з’являлися сімейні обов’язки.
Одного разу, коли я сиділа біля вікна та дивилася на сірий осінній дощ, мене раптом пройняла думка: “А що, як не зараз, то коли?” Я вже не молода, але й почуваюся цілком здоровою. У мене назбиралися невеличкі заощадження. Чому б не спробувати виконати свою найзаповітнішу мрію – відправитися у справжню подорож? І я вчинила зухвало, як на мої роки: взяла й купила квиток до Таїланду. Навіть не чекала, щоб порадитися з кимось. Бо, чесно кажучи, я знала, що ніхто не скаже: “Класно, їдь!”. Усі будуть казати: “Воно тобі треба?”, “А як же діти?” та “Хіба можна в такому віці?”
Та ось настав вечір, коли я вирішила повідомити новину своїй родині. Ми зібралися в Дениса та Юлі на кухні. Я допомагала трохи з вечерею, а потім ми сіли за стіл. Юля виклала курячий суп, розливала чай, а діти весело галасували про якусь шкільну пригоду. Звична сімейна ідилія. І от я вирішила перейти до головного.
– Я купила квиток до Таїланду, – мовила я, відклавши ложку. – Виліт через три тижні.
Усі замовкли. Денис спочатку знітився, немов не зрозумів, що я сказала. Юля припинила роздавати хліб. Катруся й Марко втупилися в мене широко розкритими очима.
– Як це – до Таїланду? – перепитав Денис, ніби я щойно сказала, що планую полетіти на Місяць. – Мам, ти серйозно?
– Серйозно, – посміхнулася я. – Завжди мріяла подорожувати, і ось випадає нагода.
Юля обурено стисла губи:
– І хто ж тепер з нашими дітьми буде, якщо я затримаюся на роботі? А якщо лікарню доведеться відвідати? Ти ж знаєш, що вони на тобі.
– Вони ваші діти, – спокійно нагадала я. – Я не відмовляюся від них, просто хочу трошки побачити світ. Це ж не назавжди. Мені треба десь місяць, може, трохи більше. Я заслужила на це, правда?
– Ти ж бабуся, – пробурмотів Денис. – Як ти собі уявляєш такі пригоди в своєму віці?
– Уявляю дуже добре, – усміхнулася я, бо не хотіла розпочинати сварку. – Туристи різного віку їздять. А я ще маю сили і бажання. Чим я гірша?
Першою з-за столу підхопилася Юля:
– Егоїзм це все. Ніхто не задумався, що ви залишаєте нас у складній ситуації?
Я намагалася зберігати спокій:
– Я ж не прошу вас мене розуміти чи благословляти. Просто повідомляю. Важливо, щоб ви знали. Бо свій вибір я вже зробила.
Діти замовкли, і я бачила, що їм трохи лячно від такого тону розмови. Мені теж було прикро, що все відбувається саме так, але я не відступала. Підібгала губи й додала:
– Якщо хтось хоче образитися – це його право. Але я, наприклад, не хочу більше жити, як тоді, коли думала тільки про домашні обов’язки. Я хочу бути щасливою, щоб і вам дати приклад: людині не треба зрікатися власних мрій, навіть коли вона стає бабусею.
Я чекала, що вони спробують зупинити мене. Але ніхто більше не говорив ні слова. Відчувалося важке напруження, ніби я щось зруйнувала в їхньому затишному світі. Та правда була в тому, що я вже давно жила більше заради них, ніж заради себе. Вперше в житті я відчувала себе спроможною вирішувати власну долю.
Наступного дня Денис прийшов до мене сам. Сів на диван, дивився на підлогу.
– Мамо, – почав він невпевнено, – не думав, що ти так різко все вирішиш. Може, ти ще передумаєш?
– Навряд, – відповіла я, тримаючись рівно. – Я вже й валізу підготувала.
– Але ж ти розумієш, що це викличе купу проблем? Юля звикла розраховувати на тебе. Вона нервується. А діти…
– Я люблю їх, але я не маю бути прикутою до кухні або дивана, – сказала я. – Пам’ятаєш, як я мріяла побувати в далеких країнах? І ти казав: “Колись, мамо, обов’язково з’їздиш!” І ось це “колись” нарешті настало.
– Та я розумію, але Юля налаштована серйозно, – зіщулився він. – Каже, якщо ти поїдеш, то відмежуєшся від нашої сім’ї.
У мене стислось все в середині, проте я не показала цього.
– То нехай. Сподіваюсь, вона передумає. Бо я не зникаю назавжди, просто хочу трохи свободи.
Він розвів руками й пішов, залишивши мене в роздумах. А за день прийшла Юля. Сіла на моєму стільці, відверто зиркнула:
– Якщо ти таки полетиш, я не збираюся робити вигляд, що все гаразд. Можеш не розраховувати, що ми будемо бігати до тебе з онуками, коли ти повернешся.
– Тобто ти хочеш мене покарати? – мовила я тихо. – За те, що я нарешті маю відвагу виконати свою мрію?
– Я хочу, щоб ти зрозуміла, який стрес ми переживатимемо тут без тебе, – різко кинула вона. – Ти просто егоїст.
Мені стало гірко, але я трималася:
– Я не відбираю в тебе родину. Я залишаюсь матір’ю і бабусею. Просто здійснюю задумане.
Вона встала й пішла, а я ще довго сиділа з телефоном у руках, дивлячись на квиток. Невже я справді заслуговую такого напруження? Чому моє бажання побачити світ сприймається як зрада? Але всередині я відчула дивну легкість, ніби нарешті зняла з себе важкий тягар чужих сподівань.
За тиждень настав день вильоту. Ніхто з них не приїхав мене проводжати. Мабуть, були ображені. Я взяла валізу і викликала таксі до аеропорту. Серце калатало, та одночасно я відчувала, що роблю найважливіший крок у житті. Сіла в літак, пристебнула пасок безпеки й відчула, як від передчуття пригод аж пересохло в роті.
Перші враження від Бангкока – це спека, яскраві вогні й натовпи туристів. Я поселилася в невеличкому готелі, кімната була скромна, але мене це не хвилювало. Я готова була хоч на килимку спати, аби тільки побачити все, про що мріяла.
Увечері, змучена й щаслива, я зайшла в соцмережу з телефону. Не було жодних повідомлень від Юлі чи Дениса. Але там була маленька позначка: “Катруся вподобала ваше фото”. А потім і короткий коментар: “Бабусю, ти найсміливіша”. Я не стримала посмішки.
Минуло кілька днів, я вирушила до околиць міста, відвідала храми, скуштувала вуличну їжу й навіть підійшла до місця, де водять слонів. У душі співала свобода. Аж тут знову надійшло повідомлення: “Мамо, чи зможемо ми зідзвонитися з дітьми?” Я від радості ледь не підстрибнула.
– Бабусю, коли повернешся, привезеш мені якусь цікавезну мушлю? – запитала Катруся під час відеодзвінка. – Марко також просить магнітик на холодильник!
– Та хоч два! – засміялася я у відповідь.
Поруч з’явився Денис, невпевнено мовив:
– Мамо, як ти там? Усе гаразд?
– Я щаслива, – чесно зізналася. – Трохи страшно, бо все нове, але я рада, що наважилася. Якщо Юля ще злиться – ну, на все свій час. Сподіваюся, вона зрозуміє.
Він мовчав якусь мить, потім кивнув:
– Головне, щоб ти не втратила зв’язок з нами.
– Не втрачу, – відповіла я. – Ми ж сім’я.
Повернувшись до готелю того вечора, я переповнювалася емоціями. Мене чекала ще купа пригод: екзотичні острови, незвичні страви, нові люди. Але найголовніше – я зрозуміла, що нарешті почала жити для себе, а не лише для інших. І, певно, це найбільше диво, яке може трапитися з людиною.
А тепер питання до вас, дорогі мої читачі: чи готові ви ризикнути і зробити крок до своєї мрії, навіть якщо навколо з’являться нерозуміння та критика? Що було б сильнішим для вас – страх перед новим чи бажання здійснити те, що давно тримали в серці?
