Брати поділили спадщину, не спитавши думки сестри
Ірина так стисла телефон, що пальці побіліли. На іншому кінці дроту голос Степана звучав холодно й відсторонено.
— Іро, ми з Костею вже все вирішили. Квартира залишається нам. Ти заміжня, тебе Антон утримує. Навіщо тобі батьківське житло?
— Степане, я теж спадкоємиця, — намагалася говорити спокійно, хоча голос зрадницьки тремтів. — Нас троє, і перед законом ми рівні.
— Закон — це одне, а сім’я — зовсім інше. Ти ж сестра. Нормальна сестра має розуміти, що брати потребують більше. У тебе чоловік є, у мене — діти. А Костя лише на ноги стає. Навіщо тобі спадщина? Антон що, не здатен тебе прогодувати?
Ірина відвела телефон від вуха й глибоко вдихнула. Розмова йшла вже по третьому колу, і щоразу завершувалася однаково.
— Ми ж не всю квартиру собі забираємо, — знову почав Степан. — Просто напиши відмову від своєї частки — і все. Без грошей, без умов.
— Я не можу просто так відмовитися, — твердо сказала Ірина. — Якщо ви хочете, щоб я поступилась, — я готова, але тільки за компенсацію.
— Яку ще компенсацію?! — обурився Степан. — Совість маєш?
— Я не хочу поступатися! — підвищила голос Ірина. — І не треба мене ображати. Спадщина ділиться на трьох. Крапка.
— Ти завжди була егоїсткою, — кинув Степан. — Хай Антон краще працює, а не чекає, поки дружина з братів витисне гроші.
Ірина заплющила очі. Згадка про чоловіка була образливою. Антон вже пів року перебивався тимчасовими підробітками після скорочення, але братам знати про це зовсім не обов’язково.
— Добре, я подумаю над твоїми словами, — сухо мовила вона й поклала слухавку.
У кімнату зайшов Антон і запитально подивився на дружину.
— Знову те саме? — присів поруч.
— Так. Степан вважає, що якщо я заміжня, то спадщина мені ні до чого, — втомлено потерла скроні Ірина. — Каже, що ти маєш мене забезпечувати, а їм квартира потрібніша.
— Може, й справді поступитися? — обережно припустив Антон. — Все-таки брати…
Ірина різко підвелася.
— Ні. Я не збираюсь просто так відмовлятися від своєї частки. Я готова на компроміс, але не на повну відмову без жодної компенсації.
Через два дні Ірина наважилася навідатись до батьківської квартири. Вона знала, що там будуть обидва брати — домовились зустрітися, щоб розібрати речі.
Коли вона зайшла, Степан і Костянтин сиділи на кухні. Розмова обірвалася.
— Привіт, — сказала Ірина, знімаючи пальто.
— Ми не чекали тебе, — Степан навіть не підвівся.
Костя коротко кивнув. Він завжди був мовчазним і переважно погоджувався зі старшим братом.
— Я обміркувала нашу розмову, — Ірина пройшла на кухню й сіла навпроти братів. — І ось що вирішила: я готова відмовитися від своєї частки, але за компенсацію.
— Знову за своє, — з роздратуванням кинув Степан. — Я ж сказав…
— Дай договорити, — перебила вона. — Я прошу суму меншу за ринкову. Третина цієї квартири коштує приблизно тридцять тисяч доларів. Я прошу 10 тисяч.
На кухні запала тиша. Костя переводив погляд із брата на сестру.
— Це вже вимагання, — просичав Степан. — Сестра гроші з братів тягне.
— Це справедливість, — спокійно відповіла Ірина. — Я готова піти назустріч. Відмова за половину вартості — це вигідно.
— Це нахабство! — гримнув Степан, стукнувши долонею по столу. — У тебе чоловік є. Хай забезпечує! Не буває такого, щоб заміжня жінка руку на братське майно простягала!
— До чого тут мій чоловік? — Ірина вже не стримувалася. — Це спадок наших батьків. І я маю на нього такі ж права, як і ви!
— А обов’язки у тебе є? — Степан нахилився вперед. — Ти пам’ятаєш, хто за мамою останні місяці доглядав? Хто з батьком у лікарні сидів? Я з Костею! А ти де була зі своїм Антоном?
— Я приїжджала, коли могла… — Ірині перехопило горло, сльози підступили до очей. — У мене робота…
— Робота в неї, бачиш! — Степан гірко всміхнувся. — У всіх нас робота. Але чомусь ми знаходили час для батьків, а ти — ні. А тепер ще й на спадщину зазіхаєш.
Нарешті мовчанку порушив Костянтин:
— Може, все-таки варто обговорити пропозицію Іри? 10 тисяч — це справді менше від ринкової ціни.
Степан різко обернувся до молодшого брата:
— Ти що, на її бік став? Вона ж наживається на майні наших батьків!
— Я лише пропоную знайти компроміс, — тихо відповів Костя.
— Жодних компромісів, — відрубав Степан. — Або вона по-людськи відмовляється, або ми все продаємо й ділимо.
— Добре, — Ірина підвелася. — Значить, продаємо. І ділимо на трьох.
— Ти в цьому впевнена? — Степан дивився на сестру з викликом. — Готова продати квартиру, де все життя жили наші батьки?
— А ти готовий віддати мені належну частку? — миттєво парирувала Ірина.
Розмова урвалася. Ірина пішла, відчуваючи дивну суміш гіркоти й рішучості.
Того ж вечора їй подзвонив Костянтин.
— Іро, це я, — його голос був тихим. — Можеш говорити?
— Так, Костю. Щось трапилось?
— Я щодо квартири, — говорив швидко, ніби боявся передумати. — Я згоден на твої умови. 10 тисяч.
Ірина розгубилася:
— А Степан знає?
— Ні, — голос став ще тихішим. — І поки не дізнається. Я віддам тобі гроші зі своїх заощаджень. А ти напишеш відмову на мою користь. Зі Степою я сам розберуся.
— Костю, ти впевнений? Це ж велика сума…
— Впевнений. У мене були накопичення — на будинок відклав. Але він зачекає. А продавати квартиру не хочу. Тут надто багато спогадів.
— Дякую, — щиро сказала Ірина. — Ти навіть не уявляєш, наскільки це важливо для нас з Антоном.
— У вас проблеми з грошима? — здогадався Костянтин.
Ірина трохи помовчала, а потім вирішила сказати правду:
— Антона скоротили ще пів року тому. Виживаємо на випадкових підробітках. А я… я на четвертому місяці. Нам потрібне житло. Ми орендуємо квартиру, але з дитиною… сам розумієш.
— Чому ти не сказала Степану?
— А ти думаєш, це щось змінило б? — Ірина гірко всміхнулась. — Він би лише сильніше тиснув на те, що чоловік має мене забезпечувати.
Після паузи Костянтин твердо сказав:
— Завтра зустрінемося в нотаріуса. Я перерахую гроші, а ти підпишеш документи.
Степан дізнався про угоду між сестрою та молодшим братом за тиждень — коли Костя показав йому документи про переоформлення частки.
— Ти що наробив?! — Степан не вірив власним очам. — Ти заплатив їй?! Після всього, що я казав?
— Це було моє рішення, — спокійно відповів Костянтин. — І мої гроші.
— Тепер вона ще й думатиме, що була права! Що з рідних братів можна гроші тягнути!
— А вона й була права, — вперше за довгий час Костя глянув братові просто в очі. — У неї буде дитина. Їм потрібно житло. А ми з тобою ділили квартиру, навіть не спитавши, що в неї в житті відбувається.
— Дитина? — Степан на мить розгубився, але швидко отямився. — І що? Це наша проблема? Нехай її чоловік про свою дитину дбає!
— Антон без роботи вже пів року, — сказав Костя. — А ти все торочив, що він має її утримувати.
Степан відмахнувся:
— Не хочу це слухати. Роби, що хочеш. Але Ірці передай: хай більше до мене не звертається. Ні з чим. Для мене її більше не існує.
— Це твоє право, — спокійно відповів Костянтин. — Але батьки б такого не схвалили.
— Не смій їх сюди втягувати! — спалахнув Степан. — Вони й уявити не могли, що дочка вимагатиме з братів гроші за спадщину!
Костянтин похитав головою:
— Вони вірили, що ми залишимося родиною, що б не сталося. Але, схоже, помилялися.
Минув місяць. Ірина сиділа в затишному кафе навпроти Костянтина — це була їхня перша зустріч після оформлення документів.
— Як ти? — запитав він, поглянувши на помітно округлені форми сестри.
— Нормально, — Ірина ледь усміхнулась. — Ми знайшли хорошу квартиру, недалеко від моєї роботи. Антону запропонували місце в будівельній компанії. Не зовсім те, що було, але стабільно.
— Я радий, — кивнув Костя. — А Степан…
— Я знаю, — перебила вона. — Можеш не пояснювати. Я розумію його позицію.
— Але не погоджуєшся з нею?
— Ні, — твердо відповіла Ірина. — Я не вважаю, що вчинила неправильно. Це було моє законне право. До того ж я пішла на поступку, попросивши менше, ніж належало.
— Він каже, що в нього більше немає сестри, — тихо мовив Костянтин.
— А я кажу, що в мене є лише один брат, — Ірина простягла руку й стиснула його долоню. — Той, що вчинив по совісті.
Вони ще трохи посиділи, розмовляючи про майбутнє дитя, про плани на життя. Про Степана більше не згадували. Обоє розуміли: старший брат свого рішення не змінить. Для нього це стало справою принципу.
Коли вони прощались біля виходу з кафе, Ірина раптом сказала:
— Знаєш, я часто думаю, що сказали б батьки про те, як ми поділили спадок.
— Вони б хотіли, щоб ми залишалися родиною, — відповів Костянтин.
— Але ми вже не родина, Костю, — сумно всміхнулась Ірина. — Принаймні, не повністю. І, мабуть, уже ніколи не будемо.
Вона обійняла брата й рушила до зупинки. Костя дивився їй услід, розуміючи, що вона має рацію. Щось у їхніх стосунках безповоротно зламалося. І полагодити це вже, мабуть, не вдасться.
Сімейні зв’язки, які здавалися міцними, виявилися слабшими за гроші. І хоча Костянтин не шкодував про своє рішення допомогти сестрі, думка про те, як легко руйнується те, що будувалося роками, не давала спокою.
Мама часто повторювала: «Бережіть одне одного, ви ж рідні». Тепер ці слова звучали як гірка іронія. Бо кровне споріднення виявилося недостатнім для розуміння й підтримки. Спадок було поділено. Але його справжня ціна виявилася значно вищою, ніж будь-хто міг уявити.
