Дозвілля
Ми ж чужі…

Мирося давно не була вдома. Шкодувала тратити гроші на поїздки. Зароблені євро відсилала додому. Там чекали на її допомогу чоловік, донька, хвора сестра.

На шостому році заробітчанського життя Миросю здолала неймовірна ностальгія. І сни прибігали з рідної землі тривожні.

Її підопічна, майже вісімдесятилітня сеньйора Беттіна, мала добру пам’ять і любила розмовляти з українкою. Стара італійка не була зарозумілою. А ще їй було невтямки, чому освічена Мирося, яка прочитала багато книг, могла підтримати розмову на різні теми, швидко вивчила мову, змушена працювати не бібліотекаркою у своїй країні, а тут, на чужині, доглядальницею.

Мирося пояснювала сеньйорі, що на Батьківщині за роботу платять мало, а життя дорожчає майже щомісяця.

– Але ж ти маєш чоловіка, – зауважувала Беттіна. – Він що, альфонс?

– Чому альфонс? – захищала благовірного Мирося. – Чоловікам у нас також мало платять.

– Чому він не поїхав заробляти гроші для родини? – не здавалася Беттіна.

Мирося опускала очі.

– Альфонс! – безапеляційно винесла вердикт сеньйора.

Коли ж Мирося сказала, що повинна допомагати ще й Ліді, хворій рідній сестрі, Беттіна так демонстративно закотила очі…

…І ось вона вирішила провідати рідних. Попросила відпуску в сеньйори. Складала подарунки у валізи. Звіряла список, аби когось не забути. Похресниця Майя, похресник Михайлик, подруга Таня, сусідка Леся…

Нікому не повідомляла, що збирається додому. Вирішила: хай це буде сюрпризом. Хвилювалася. Донька вже стала дорослою. Тамарі – дев’ятнадцять. Бідний Олесь, шкодувала благовірного. Змушений сам давати раду…

…На лавці біля під’їзду, традиційно сиділа збірна місцевих пліткарок.

– Добрий день, – привіталася Мирося.

– Добрий, – непевно відповіли ті. – У відпустку чи назавжди?

– У відпустку.

Мирося зайшла в під’їзд. А котрась із «збірної» вслід кинула:

– Ой, не добрий день, дорогенька, не добрий…

Подзвонила в двері. Відкрив незнайомий хлопець?

– Вам чого? – запитав.

– А ти хто?

– А… Томко, певно, це твоя мама.

Донька навіть не знітилася.

– Тато де?

Тамара подзвонила до сусідки Лесі:

– Тата покличте.

Олесь висунув голову.

– Що сталося?

– Мама приїхала!

Мирося нічого не розуміла. Дивилася на всіх. А вони мовчали. Переминався з ноги на ногу незнайомий хлопчисько. Олесь ховав очі. Леся привідкрила двері.

– Ти виходиш заміж? – запитала у доньки перше, що спало на думку.

– Ну… ми живемо разом із Валеркою. Він студент.

– Давно?

– Що давно? Студент?

– Живете давно?

– Ну…

– А тітка Ліда? Як її здоров’я?

– Та… нічого, – відповів Олесь.

Мирося заглянула в одну кімнату, в іншу. У доньки дорога мобілка і ноутбук. Шафа ломиться від одягу. Купа взуття. А де ж чоловікові речі?

– Ти нічого собі не купував? – запитала в Олеся.

Знову мовчання. Незручну паузу перервав стукіт у двері.

– О, тітка Ліда! – вигукнула Тамара. – А в нас гості.

Ліда виглядала квітучою і доглянутою. Жодного натяку на хворобу. Замість кинутися в обійми сестрі й подякувати за допомогу, почувалася ніяково.

– Як ти? – запитала Мирося.

Всі глянули на Ліду. Та опанувала себе:

– Навіщо замотувати все в папірчик? Все одно, хтось розповість. Ще й прибрешуть. Наші люди такі. Присядь, Мирославо. Значить, так…

Виявилося, все змінилося, поки вона заробляла гроші для сім’ї. Олесь четвертий рік живе з Лесею. «Пошкодував» самітню сусідку. А вона – його. Чоловік не працює. Йому вистачає Миросиних євро. Ще й Лесі перепадає.

Тамара живе з бойфрендом. Валерці комфортніше у їхній квартирі, аніж у себе вдома, де батько пиячить, а мати його так «перевиховує», що півбудинку чує. Фактично, Тамара утримує кавалера. За мамині гроші.

– А тепер – про Ліду, – мстиво мовила Леся, яка слухала через привідкриті двері одкровення Миросиної сестри. – Хворою вона не була. Просто, шантажнула Олеся, що все тобі розповість. І тоді єврикам настане кінець. То ж вирішили: краще платити дорогій родичці за мовчання. І, знаєш, Миросю, треба було попередити про свій приїзд.

– Щоб підготуватися? Перенести назад Олесеві речі, аби засвідчити його подружню вірність? Чи спровадити в лікарню Ліду, щоб підлікувати її наглість?

– Мамо, ти поїдеш назад чи залишишся? – не в тему запитала донька.

Мирося нічого не сказала. Їй було образливо, боляче, незатишно у своєму помешканні. Почувалася обманутою, приниженою, зрадженою.

Першою забралася з квартири Леся. За нею вислизнув Валерка. За ним – Тамара.

– Я також піду, – мовила Ліда. – Але ще скажу… Знаєш, Мирославо, ти викручуєшся там, а ми – тут. Кожен, як може. То ж не осуджуй…

Олесь стояв ні в тих, ні в сих.

– Йди вже, йди! – спроваджувала благовірного Мирося.

– Ти мене проганяєш? Певно, там…

– Там я працювала, щоб ти завів і утримував коханку. І ще: колись ти прийшов сюди в зяті. Тепер, вважай, ти в зятях у сусідній квартирі. Ми розлучаємось. Альфонс!

…Донька повернулася додому пізно.

– Мамо, а де подарунки, до речі?

Мовчки віддала Тамарі пакунки.

– Ображаєшся? Думаєш, нам з татом було легко без тебе?

– То чому не сказали? Я повернулася б.

– А за що ми жили б?

– І так зле, і так недобре. Там багато жінок працюють по десять і більше років. І все у них вдома гаразд.

– Ти впевнена?

– Не впізнаю тебе, Тамаро. Ти була такою доброю дитиною.

– Ми просто стали чужі, мамо. Чужі!!! І не треба все ламати. Ти приїхала і поїдеш назад. Адже поїдеш?

– Поїду. Але грошей і пакунків більше висилати не буду.

– Чому? Тут все таке дороге. Як же ми?..

– Ми ж чужі…

Читайте також: Такої води, як у Микулинцях, в Україні більше немає

Джерело. видання “Новий День”, автор Ольга Чорна

Реклама

Related Post