Вже місяць я кожного дня на цьому дитячому майданчику, спостерігаю за групкою хлопчаків 7-8 років. Серед них – мій синочок. Я подарувала йому життя коли мала лиш 17… Мене виховувала бабуся, я не могла перекласти це на її плечі. Я з радістю погодилась, коли жінка з моєї палати попросила його, адже з її двійні лиш один лишився.
Вийшло так, що я зв’язалася з компанією старших дівчат і хлопців, а там був однин парубок, який приїхав з Києва лише на літо в наш райцентр до когось із родичів. Коли він поїхав і розпочався навчальний рік – останній мій шкільний рік – я дізналася, що чекаю дитинку.
Я встигла закінчити 11 клас. Я носила дуже просторі светри і рідко виходила з дому.
Тільки продзвенів останній шкільний дзвоник – я гайнула в обласний центр до однієї з тих подруг. Бабусі сказала, що спробую здати екзамени до ВИШу. Марта, подруга, вже була студенткою, і пообіцяла мені допомогти з роботою і гуртожитком, коли я приведу дитя у світ.
Але я все одно не готова була залишатися сама з дитинкою у великому місті.
А повернутися до бабусі в райцентр і перекласти все це на її плечі теж не могла собі дозволити.
Сталося так, що у жінки, яка лежала зі мною в одній палаті, залишилось одне дитя з хлопчиків-двійнят. А я розповіла їй, що не знаю, як бути зі своїм малятком. Марина сама запропонувала мені взяти мого хлопчика, і я погодилася. А що мені лишалося? Маринка мені сподобалася, я вірила, що мій хлопчик буде щасливий з нею в її родині, а що могла дати йому я?
Пройшли роки. Я зробила все, щоб стати успішною, щоб виправдати себе за той вчинок перед самою ж собою. Я стала перекладачем, ще вчуся заочно, але вже не в Україні, а в Міланському університеті. Я вийшла заміж за італійця, з яким познайомилася в Україні під час однієї конференції.
Вже чотири роки ми з Джованні живемо в Мілані. Нашій спільній донечці Сільвії два рочки.
І ось ми прилетіли в Україну: рік тому не стало бабусі, мені треба вирішити питання з заповітом, продати її хату, адже я не збираюся повертатися сюди на зовсім.
І я не втрималася: через зв’язки все тієї ж подруги Марти і завдяки нашим з Джованні грошам, я знайшла адресу родини Марини, у якій виховується мій синочок Руслан.
Ми з Джованні і Сільвією знімаємо зараз тут, в обласному центрі, квартиру, і вже місяць я кожного дня на цьому дитячому майданчику, спостерігаю за групкою хлопчаків 7-8 років. Серед них – мій синочок. Я розумію, що не маю на нього права, але як же хочеться підійти, обійняти!
Просто – пригорнути до себе, погладити по голівці. Але я стримую себе. Не знаю, що робити. Можливо, зв’язатися з Мариною? Дізнатися, в яких умовах живе їхня родина, чи не потребує в чому. Але по хлопчику видно, що він щасливий, гарно вдягнутий. Тут же, в цій же групі хлопчиків, і його братик – по ним видно, що вони близькі, з однієї родини.
Чи знає Маринин чоловік, що виховує не свого сина?
Я розповіла Джованні, ще коли чекала нашу доньку, про своє українське минуле. Він розуміє мене, але відмовляє від ідеї забрати Романа, говорить, що так ми можемо наробити недоброго. Я і сама це розумію.
Але як же мені бути?
Автор – Олена М.
