Ми тільки почали з чоловіком більш-менш забезпечено жити: купили квартиру, робимо хороший ремонт, купуємо всяку смакоту, а розслабитися не можемо. Моя мати постійно говорить мені, що це ненадовго, що в наш час так не буває, “не звикайте жити на широку ногу”, “зараз криза”.
Соромить нас, що ми дитині багато іграшок та одягу купуємо. Каже, що краще аби ми економили та відкладали ніж водили дитину на атракціони чи приватний садок.
Постійно каже, що замість кафе чи доставки їжі аби я сама готувала їсти. Я готую, але після роботи приходжу додому дуже втомлена і немає сил ще й на кухні стояти. Та й чоловік любить побалувати мене смачною вечерею після роботи.
Кожного разу коли я купляю одяг, мама каже: ” Скільки в тебе уже джинсових штанів та сумок?”. І зразу ж задає питання, за скільки я це все купила. В неї якийсь пунктик на грошах, який мене дуже дивує, бо я ж не її гроші витрачаю.
Ми жили в бідності, тому й зараз я маючи гроші купляю все що не могла мати в дитинстві. Хіба це погано?
Я вже й не кажу їй що щось купила дитині чи собі. Бо постійно треба оправдовуватись перед мамою. Відчуваю себе дуже не комфортно через це.
Загалом, не виходить з легкою душею гроші витрачати — менталітет покоління, що очікує каверзи від усього, дається взнаки.
