Я вже довгий час перебуваю в шлюбі з найкращим чоловіком у світі. Ми виховуємо двох доньок. Вони вже школярки. Я відповідальна матуся, займаюся дівчатками. Регулярно роблю з ними домашнє завдання, вожу на спів і танці. Чоловік давно хотів сина, але я за станом здоров’я не могла його йому подарувати. Тоді я запропонувала чоловікові взяти хлопчика з дитячого будинку.
Ми пройшли школу усиновителів, зібрали всі документи і пішли в дитячий будинок. «Свого» хлопчика ми знайшли відразу, він був, таким як ми і уявляли: світловолосий, але з сумними очима. Перший час доводилося налаштовувати контакт з дитиною. Хлопчику було вісім років, але він не вмів ні писати, ні читати. Довгий час малюк жив на вулиці, поки його не забрала соціальна служба від недолугих батьків.
Коли контакт був встановлений і нам дали добро, ми забрали хлопчика додому. Я з перших днів взялася за його виховання. Записала його в школу до другого класу. Я не погодилася здати його в перший, незважаючи на те, що він не знав навіть елементарних азів. Я була впевнена, що встигну його підготувати, адже до школи залишався ще місяць. Але як я не намагалася, мій син вперто не хотів або не міг вивчити ці літери.
Спочатку він був як янголятко, але через тиждень я не могла впізнати дитини. Почав поводити себе не надто добре. Спочатку я знайшла поламану ляльку старшої доньки, улюблену ляльку. Потім у молодшої “сам по собі” зламався телефон. Ми з чоловіком одразу зрозуміли звідки “ноги ростуть”. Поговорили з сином про це. Ніби зрозумів.
У школі його хвалили і казали, що він молодчинка і слухняний, але вдома я його не впізнавала. Все частіше він почав зникати. Шукаємо і знаходимо у якомусь із підвалів. Сидить обійнявшись із котом безпритульним чи псом і плаче. Пішли до спеціаліста, так лиш пожалкували. Він нам довго пояснював, що саме ми не праві. Уявляєте? Хлопчик відчуває, що ми його не любимо, тому й поводить себе так.
Чесно, я тоді плакала. Ми узяли дитину, врятували і ще й не любимо? Так він повинен розуміти, як багато ми для нього зробили. Я не схотіла повертатись тоді додому і бачити людину, яка так зі мною вчинила. Жила три дні у матері, а потім чоловік усе ж забрав мене сказавши, що все владнав. Повернувшись додому я побачила лише дівчат.
Чоловік відвіз сина туди, звідки ми його узяли. Мені соромно зізнатися, але я просто розплакалася від полегшення. Мені було шкода себе, чоловіка, моїх дівчаток і того хлопчика. Я зазнала поразки, хотіла подарувати дитині сім’ю, любов, турботу і не змогла. Тепер мене діймає почуття сорому, здається, що всі показують на мене пальцем і обговорюють. Хочеться просто виїхати з цього міста, хоча ми ж тут досить таки шанована і поважна родина.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
