Уже тридцять вісім років наш син живе разом із нами, і чесно зізнаюся: щоразу важче зрозуміти, як бути далі. Спершу ми казали собі:
— Нічого, Богдану ще нема тридцяти, усе попереду.
Потім ловили себе на думці, що повторюємо це саме йому, аби заспокоїти насамперед себе. Та коли день за днем минає, і він, дорослий, міцний чоловік, досі мешкає у дитячій кімнаті, навіть найближчим людям стає тісно не в стінах, а в душі.
Ми живемо у невеликому містечку неподалік Полтави – звичайний дворик, старий грушевий сад, двоповерховий будинок із мансардою.
Колись я мріяла, що в мансарді ми з чоловіком зробимо майстерню: він робить вироби із дерева, я розписую їх. Але на другому поверсі оселився син – і відтоді майстерня існує лише у мріях.
З дитинства Богдан був тихим, зосередженим в собі. Він міг годинами сидіти із викруткою й розбирати старий транзисторний приймач, який дід приніс просто «на запчастини».
Інші хлопці носилися вулицями з м’ячем, а мій син сидів у затіненій веранді та вивчав, як працює світ. Його очі світилися, коли деталь нарешті ставала на місце й усі дроти з’єднувалися у логічну схему.
Я тоді зітхала з полегшенням:
— Хлопчик удома, хлопчик зайнятий, виросте дуже розумним. Він у мене талановитий і цілеспрямований.
Не здогадувалась, що вже за десять років не буду знати, як діяти, адже син не змінить місця перебування, життя і вподобань. Так і сидітиме на тому ж стільці із паяльником.
Ми намагались вивести Богдана в люди. Я мріяла що мій синочок стане футболістом. Тим паче. що хист у нього був. Він і сам не розумів, але я точно знала, що той талант треба розкрити.
Як зараз пам’ятаю: йому вісім, я веду за руку в секцію футболу. Решта хлопців уже тренується, тренер бадьоро гукає:
— Давай, покажи на що здатен. – а мій Богдан вперто ховається за мене і шепоче: «Мамо, я заберу вдома радіокеровану машинку, у мене є думка, як її вдосконалити».
Я все одно водила його туди, але син не займався. Тоді я зрозуміла, що тренер просто не знайшов до нього підхід і відвела в іншу, але, нажаль, хороших тренерів я так і не зустріла.
Найприкріше, що я відчувала, як інші матері співчутливо дивляться:
— Ну, не спортсмен. Можливо в нього запитайте, чого він хоче?
Сміх і годі. Чого хоче дитина у вісім років? Я краще знала, я була його мамою і поклала своє життя на те, аби мій синочок був найкращим. І мала довести всім, що він дуже талановитий.
Єдиною людиною, до кого він справді потягнувся, став новий сусід – Юрко. Юркові батьки купили будинок на нашій вулиці: високі черешні, старий гараж, а у гаражі – мотлох, який в очах хлопців перетворився на скарб.
Там узяв початок їхній «технічний орден»: пара старих паяльників, моторчик від пральної машини, рулон олова і безкінечні проекти двох підлітків.
Вони разом склали телевізор із трьох несправних, і той таки заробив! Саме тоді вперше декому з навколишніх стало зрозуміло: у хлопців золоті руки.
Але я не хотіла, аби син сидів із паяльником усе життя. Я прагнула дати йому освіту, вивести в люди. Він мав хист до мов і я водила його до репетиторів англійської. іспанської і китайської.
Однак. мушу зізнатись, чи то містечко маленьке, чи справді я так і не зустріла справжнього вчителя, але ніхто із них не міг зацікавити мого сина. скільки б грошей я не витратила на його освіту.
З дев’ятого класу Богдан та Юрко вступили до полтавського технікуму потай від мене. Я ж думала син буде навчатись до одинадцятого. далі інститут КПІ не менше, та сину ніби наврочили.
Я сподівалася: гуртожиток, нові люди, перші лекції – це покаже сину, що він пішов не туди, що він достойний кращого. Але він притримувався тієї самої схеми: навчання – гуртожиток – їхня імпровізована майстерня у підвалі; а потім знову навчання, гуртожиток, майстерня.
Випуск. Я віднесла документи сина в інститут, домовилась, його зарахували на перший курс. Та син не з’явився. Хлопці взялися за ремонт техніки: на балконі нашого будинку вони поставили верстат для намотування котушок, шафки з розсортованими мікросхемами, лупи, пінцети, тубуси з припоями.
До них потягнулися клієнти: бабуся – поремонтувати стару техніку, дід – налаштувати приймач, молодь – перепаяти штекер у навушниках. Робота, кипіла, як і я. Син витрачав роки незрозуміло на що.
Одного дня я взяла все те і викинула з нашого дому. Заборонила Юркові не те що приходити у наш дім, а навіть вітатись із моїм синочком.
Я й далі вірила: от-от син візьметься за розум піде в інститут, знайде собі до пари достойну дівчину, закохається, приведе дівчину познайомитися, а там і весілля.
І справді: одного похмурого жовтневого дня у ворота подзвонила тендітна брюнетка. Хвилювання Богдана було видно за кілометри.
Звали її Катруся. Вона принесла електроплитку: «Дуже проситиму, бо студентка, коштів обмаль». Богдан наче розквіт: сказав, що зробить безкоштовно, а потім тихенько попросив номер телефону. Я вперше почула його дзвінкий сміх по телефону опівночі – і обімліла – тільки не вона.
Але син мене не слухав. Не хотів чути моїх слів про те, що дівчина з села. що не має за душею навіть освіти і що з нею долі він не знайде. Через пів року вони попри мої протести одружилися.
Ми зі Степаном місця собі не могли знайти. Обручки, невеликий банкет у кафе, фотосесія у міському парку – все, як годиться. Я мусила бути розумнішою, діяти хитрістю.
Я зробила все, аби молоді жили на нашому другому поверсі, я вірила: незабаром ця дівчина покине сина і я зроблю все заради того.
Я слідкувала за Катериною. Робила зауваження, зробила все від себе залежне і таки через два роки Катя просто зібрала валізу й поїхала до батьків.
Я була щаслива, я святкувала. Син повернувся у свою кімнату. Я бачила, що йому не просто, тому підтримувала його. Казала, що він мені ще й дякувати буде, хай мине трішки часу. Але він перестав вставати з дивана.
Два тижні мовчанки. Потім гучна музика, шибки деренчали. Він не хотів мене чути, нічого з того, що я казала. Я розуміла, то вина Катерини, вона щось зробила і я мусила сина рятувати.
Але тут з’явився Юрко. Він прийшов без дзвінка і навіть не став запитувати дозволу увійшов у дім і пішов на другий поверх. Сів на табурет біля дивана, де лежав мій син, і сказав лише одне: «Жаль, що ти вибрав таке життя, коли можна вибрати паяльник». І пішов.
Наступного дня повторив те саме. На третій день Богдан піднявся. За тиждень почав навідувати Юрка в майстерні яку той відчинив сам.
Спочатку дві години, потім чотири. За місяць вони вже забиралися у відрядження: мали замовлення десь аж у Черкасах. Я ледь не плакала, адже ледь витягла сина з усього цього і що, Знову?
Я знову узялась за сина, за його життя. Чого мені те вартувало, скількох розмов. Я все зробила, аби він припинив спілкуватись з тим Юрком.
Але життя – це дорога, і на дорозі трапляються люди. Я усіма правдами і неправдами вмовила сина піти вчитись таки в інститут. Приблизно рік тому Богдан почав приходити з інституту пізніше й із дивною посмішкою.
Спершу я подумала: «Знову майстерня? Тільки не це» Та одного вечора у дверях майнула струнка постать у довгому пальті. Вона тихо привіталася й передала згорток:
— Це вам, пані Олено. Богдан розповідав, що ви ці фарби шукали.
Її звали Ліда. Вона навчалась разом із Богданом і кохала його, я це бачила добре. Однак. мій син чомусь не звертав увау на цю панночку. Дружив із нею. але не більше.
Родина в Ліди дуже забезпечена. тато має власну справу і готовий узяти мого Богданчика на роботу хоч сьогодні. та от мій син не розуміє свого щастя хоч плач. Він вперто повторює. що Ліда для нього друг і все тут.
Часом мене запитують колеги:
—Чому не виженете його, хай квартиру знімає, мужик же!
Я всміхаюся гірко. По-перше, хіба я можу відпустити його якщо бачу добре, що без мого керування він знову буде щось ремонтувати і не скінчить інститут? По-друге, хіба батьківський дім – не пристань, де людині можна закріпити вітрила після шторму?
Мене часто рятують прогулянки у саду. Вишні цьогоріч зацвіли пізно, та так рясно, що гілки схиляються аж до землі. Я йду між дерев, слухаю, як хрумтить під ногами торішнє листя, і думаю, як напоумити свого синочка, якими словами сьогодні вплинути на нього, аби нарешті звернув увагу на Ліду?
Так прикро і гірко мені бачити, що сину майже сорок, а він усе ще в кімнаті з дитячими шпалерами. Молоді клени під вікном виросли вище даху, а він ніби тримається за те саме підвіконня, на яке колись складав кремові радіодеталі з алюмінієвих коробок.
Інколи мене буре сором: «Що скажуть люди?». Потім – обурення: «Чому він зневажає мої мрії і сподівання?». Тепер я відчуваю смуток і жаль на себе.
Якби я тоді не поступилась, якби не виставила ту Катерину у перший же день, нині все було б добре. Мій синочок уже мав би диплом, а я онуків.
Може, колись ми й дочекаємось, що Богдан прозріє і прийде до мене з поклоном:
— Мамочко, пробач, я все зрозумів. Мамо, ти завжди була права, тепер я це прекрасно розумію, мамо.
Може, водитимемо онука, обов’язково хлопчика, футболіста, стежкою між вишнями. Можливо, мій син нарешті зрозуміє, що ми з татом хочемо йому тільки добра, й житиме поруч, аби щодня приходити на мій смачний борщ.
Але поки до того ще далеко. Поки, я все це планую за нього. Я просто вірю, що терпляча тиша, наше наполегливе прагнення дати йому щасливого життя, яке ми з чоловіком обрали, стане для сина найкращим шансом колись відчинити двері в ширший світ.
Головна картинка ілюстративна.
