Сергій сидів навпроти, його обличчя було напружене, очі уникали моїх. За столом ще були його мама Валентина Петрівна і моя мама Олена Григорівна. Повітря ніби загусло від слів, які щойно пролунали.
— Ти серйозно зараз це кажеш при всіх? — голос Сергія тремтів від злості й розгубленості. — Ти ж прекрасно знаєш, що я проти ще однієї дитини! Ми ледве справляємося з двома синами в цій квартирі! Де ми її розмістимо? Як будемо жити?
Я поставила чашку на стіл, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині все кипіло.
— Сергію, я не жартую. Я вже чекаю на дитину. І це буде наша донечка. Я впевнена.
Валентина Петрівна різко підвелася, схопила свою сумку і попрямувала до дверей.
— Ну що ж, вітаю, — кинула вона через плече з ледь прихованою посмішкою. — А квартиру я залишу своїй онучці. Тій, що старша. Їй це більше потрібно.
Двері грюкнули. Сергій різко встав, його стілець заскрипів по підлозі.
— Якої ще онучки?! Мамо, що ти верзеш? — крикнув він услід, але відповіді вже не було.
Я відчула, як земля йде з-під ніг. Яка онучка? Про що вона говорить?
Це був той момент, коли все, що я думала про наше життя, почало розсипатися на шматочки.
Повертаючись думками до початку, я завжди знала, що хочу донечку. З дитинства мріяла про маленьку принцесу, яку зможу одягати в гарненькі сукні, заплітати кіски з яскравими стрічками, цілувати її пухкі щічки перед сном.
Коли народилися наші близнюки — Богдан і Роман — я була безмежно щаслива. Два чудові хлопчики, здорові, веселі, з великими допитливими очима.
Але кожного разу, коли бачила подруг з дочками, серце стискалося від тихої туги. Як би я хотіла мати таку саму маленьку фею.
Я вже навіть ім’я вигадала — Соломія. Воно здавалося мені таким ніжним, мелодійним, ніби спеціально створеним для дівчинки з довгими віями й лагідною усмішкою.
Ночами я іноді прокидалася і уявляла, як тримаю її на руках, як вона тягнеться маленькими пальчиками до мого обличчя.
Сергій бачив мою мрію, але ставився до неї з розумінням, яке поступово перетворювалося на роздратування.
— Наталю, — казав він, коли ми лежали в ліжку, — у нас двоє чудових синів. Хіба цього недостатньо? Ми й так усе життя крутимося, як білка в колесі. Навіщо ускладнювати?
Я мовчала, бо знала: він має рацію в багатьох речах. Ми жили в двокімнатній квартирі, яку отримали ще до весілля. Грошей вистачало лише на найнеобхідніше.
Сергій працював на заводі, іноді брав підробітки, я після декрету повернулася до своєї роботи бухгалтерки в невеликій фірмі. Але серце моє не слухало логіки.
— Просто… я відчуваю, що наша сім’я буде неповною без донечки, — шепотіла я.
Він лише зітхав і відвертався.
Після народження близнюків він прямо сказав:
— Наталю, більше дітей не плануємо. Двох вистачить. Ми не мільйонери, щоб дозволити собі велику сім’ю.
Я кивнула, але всередині щось не погоджувалося.
Валентина Петрівна, свекруха, теж була категорично проти. Вона любила онуків, але завжди повторювала:
— Двох достатньо. А то невістка розмріялася, ще одну захоче — і все, кінець спокійному життю.
Вона спеціально рідше брала хлопчиків до себе на вихідні, хоча раніше дуже любила з ними бавитися. Я розуміла її тактику: хотіла, щоб я відчула всю тяжкість догляду за двома малюками сама, щоб бажання ще однієї дитини зникло саме собою.
Але сталося навпаки. Чим більше я втомлювалася, тим сильніше мріяла про донечку. Мовчки, потайки.
Одного вечора, коли хлопчики вже спали, я гладила свій живіт (ще плоский) і тихо сказала Сергію:
— А якщо все-таки буде Соломія?
Він підвівся з дивана, подивився на мене довгим поглядом.
— Наталю, ти ж не…
— Ні. Поки що ні. Але дуже хочу.
Він нічого не відповів, лише пішов на балкон подумати. З того вечора він став уникати мене. Я розуміла чому — боявся, що я втілю свою мрію у життя.
Я не ображалася. Просто чекала слушного моменту.
І от настав той сімейний день народження Валентини Петрівни. Зібралися всі: моя мама, сестра Сергія з чоловіком, ми з хлопчиками. Стіл був накритий, всі сміялися, пили чай з тортом.
Я набрала повітря і сказала:
— У нас буде поповнення в сім’ї. Я чекаю дитину. Донечку.
Тиша.
Сергій поставив чашку так різко, що чай розхлюпався.
— Ти що, Наталю? Коли ти встигла? Чому мені нічого не сказала спочатку?
Він почав ходити по кімнаті, розмахуючи руками.
— Ми ж домовлялися! У нас немає місця! Немає можливостей! Ти все життя мені зіпсувала!
Мама Олена хотіла щось сказати на мій захист, але Валентина Петрівна раптом встала.
— Ну що ж, вітаю, — сказала вона з дивною інтонацією. — А квартиру я залишу своїй онучці. Тій, що вже є. Їй це більше потрібно.
І вийшла.
Сергій кинувся за нею, але вона вже зачинила двері.
Я сиділа, ніби мене водою злили. Яка онучка?
Коли Сергій повернувся, його обличчя було бліде.
Мама Олена не витримала:
— Наталю, я ж казала тобі: обери когось надійнішого. Оце й усе його «чесність». Але нічого, доню, ми впораємося. Діти — це найбільше щастя. А чоловік, який не дає тобі народжувати, нам не потрібен.
Сергій стояв у дверях, слухав і мовчав. Потім тихо сказав:
— Мамо, вийди, будь ласка. Нам треба поговорити.
Коли ми залишилися самі, я не витримала:
— Сергію… поясни. Що мала на увазі твоя мама? Яка онука?
Він сів навпроти, опустив голову.
— Немає ніякої онуки. Мама вигадала. Ми з нею… домовилися так сказати, щоб ти злякалася і відмовилася від ідеї ще однієї дитини.
Я відчула, як сльози самі котяться по щоках.
— Ти… ти з мамою проти мене змовилися? Ви вирішили мене налякати вигаданою дитиною від когось іншого?
Він підвів очі. В них був сором.
— Наталю… я просто не знав, як інакше тебе зупинити. Я боюся. Боюся, що не впораюся. Що не зможу дати сім’ї нормальне життя.
Я витерла сльози.
— А знаєш що, Сергію? Я… я насправді не вагітна. Я хотіла подивитися, як ти відреагуєш. Хотіла зрозуміти, наскільки сильно ти проти.
Він завмер. Потім повільно підвівся, підійшов до мене, обійняв.
— Прости мене, дурня. Прости. Якщо ти так сильно хочеш Соломію… то хай буде. Я все зроблю. Підробітки, кредити, переїдемо куди треба. Тільки не плач.
Я притулилася до нього і відчула, як напруга відпускає.
Через кілька місяців я справді завагітніла. І це була дівчинка.
Валентина Петрівна, коли дізналася правду про нашу «змову», довго мовчала. Потім прийшла до нас з великим пакетом дитячих речей рожевого кольору.
— Вибачте мене, діти, — сказала тихо. — Я хотіла як краще для сина. Думала, що захищаю його від помилок. Але зрозуміла: щастя не в квадратних метрах і не в гаманці.
Сергій обійняв маму.
— Мамо, ми всі помилялися. Головне — тепер ми разом.
Соломія народилася навесні, коли цвіли вишні за вікном пологового будинку. Вона була така маленька, з тоненькими світлими волоссячками і довгими віями, про які я мріяла.
Коли я вперше взяла її на руки, зрозуміла: заради цього моменту вартувало пройти через усі непорозуміння, розмови, сльози.
Богдан і Роман спочатку з острахом дивилися на сестричку, але швидко почали допомагати: приносили підгузки, тримали пляшечку, співали їй колискові своїми дитячими голосами.
Сергій змінив графік на роботі, брав більше змін, але ввечері завжди знаходив час посидіти з нами, потримати Соломію на руках, поцілувати її в лобик.
— Бачиш, — шепотів він мені, — ти мала рацію. Вона — наше маленьке диво.
Я посміхалася, дивлячись на нашу велику, гамірну, але таку щасливу сім’ю.
Іноді життя підкидає нам випробування саме для того, щоб ми зрозуміли, що найцінніше — не ідеальні умови, а любов, яка здатна все перебороти. І наша Соломія стала тому живим доказом.
Головна картинка ілюстративна
