— Ми годуємо зятя, а він усі гроші своїй мамі відсилає? — обурювалася теща, навіть не підозрюючи всієї правди.
— Ти тільки уяви! Вони живуть у нас, ми їх годуємо, напуваємо, а він щомісяця гроші своїй матусі переказує! — Марина Єгорівна сердито постукувала пальцями по столу. — Де таке бачено?
— Мамо, будь ласка, припини, — Рита намагалася говорити спокійно, хоча всередині все палало. — Михаййло має право сам вирішувати, як розпоряджатися своєю зарплатою.
— Якою зарплатою? — фиркнула Марина Єгорівна. — Копійки ж отримує! А туди ж — мамі надсилає! А ви коли збираєтесь відкладати на власне житло? До старості нам на шию сядете?
Рита зціпила губи й відвернулася до вікна. Ці розмови повторювались регулярно відколи мама випадково побачила банківську виписку Михайла. Відтоді кожна вечеря перетворювалась на допит.
У кухню зайшов Михайло. По його обличчю було видно — він здогадувався, про що йдеться. Мовчки сів за стіл.
— А ось і наш годувальник! — удавано весело вигукнула Марина Єгорівна. — Як там на роботі? Добре попрацював? Бо ж мамусі треба щось перекинути!
— Марина, досить, — втомлено, але твердо озвався Анатолій Петрович. — Дай молодим спокійно повечеряти.
Та Марину Єгорівну було не спинити:
— А що такого? Я ж просто цікавлюся! Може, й нам з тобою варто просити в них грошей? Ми ж теж батьки!
Рита бачила, як побіліли кісточки пальців чоловіка, що стискали виделку. Але Михайло мовчав — як завжди.
— Мамо, годі! — не витримала Рита. — Ти ж знаєш, що у Світлани Сергіївни складна ситуація. І взагалі, це не твоя справа — на що Михайло витрачає свої гроші.
— Не моя справа? — Марина Єгорівна театрально заявила. — А те, що ви вже п’ятий рік живете у нас, — це теж не моя справа? А що твій чоловік замість того, щоб збирати на квартиру, спускає гроші невідомо куди — теж не моя справа?
— Марина! — Анатолій Петрович гримнув долонею по столу — рідкість для нього. — Я сказав: досить!
У кімнаті повисла важка тиша. Рита з вдячністю поглянула на батька. Михайло мовчки колупав виделкою у тарілці. Марина Єгорівна образливо піджала губи.
— Піду телевізор подивлюся, — буркнув Анатолій Петрович, підводячись із-за столу.
Рита провела його поглядом. Батько завжди намагався згладити конфлікти, але навіть у нього вже закінчувалося терпіння.
— Я теж піду, — Михайло відсунув майже не чіпану тарілку. — Дякую за вечерю, Марино Єгорівно.
Коли він вийшов, Марина Єгорівна нахилилась до доньки і змовницьки прошепотіла:
— Ти б перевірила, куди він ті гроші переказує. Мало що там за мама така…
— Мамо! — Рита зіскочила з місця. — Це вже занадто! Світлана Сергіївна — чудова людина, і я не дозволю тобі говорити про неї такі речі!
— Ой, захисниця знайшлась! — Марина Єгорівна хитнула головою. — Побачиш, дожартуєшся. Сидите на нашій шиї, а гроші не нам — свекрусі вашій.
Рита вискочила з кухні, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Таке відбувалося все частіше, і здавалося, виходу немає. Вони з Михайлом й справді жили з її батьками вже п’ять років — відтоді, як одружилися. Спочатку це здавалося розумним: навіщо знімати квартиру, коли у батьків стільки місця? Назбираємо — і переїдемо.
Та минали роки, а відкладати не вдавалося. Спершу було весілля, потім — допомога хворій Світлані Сергіївні, потім — труднощі на роботі у Михайла… І ось вони досі тут — у батьківській квартирі, під пильним наглядом Марини Єгорівни.
Михайло сидів за комп’ютером, коли Рита зайшла до їхньої кімнати. Вона тихо причинила двері.
— Пробач маму, — сказала, сідаючи на край ліжка.
Михайло озирнувся й ледь усміхнувся:
— Ти тут до чого? Не треба вибачатись за неї.
— Мені просто соромно, — Рита опустила голову. — Вона не має права так говорити ні про твою маму, ні про тебе. Це несправедливо.
Михайло зітхнув і сів поруч:
— Знаєш, я частково розумію твою маму. Ми справді живемо у них. І, мабуть, їй здається, що я поганий чоловік, якщо досі не забезпечив тебе власним житлом.
— Не кажи дурниць! — Рита взяла його за руку. — Ти чудовий чоловік. І те, що ти допомагаєш мамі — це правильно. Вона ж тебе одна ростила. Тепер твоя черга підтримати її.
Михайло сумно усміхнувся:
— Моя мама ніколи не просить грошей. Але я ж бачу, як їй важко. А твоя… пробач, але твоя мама навіть не намагається це зрозуміти.
— Я знаю, — Рита притислася ближче й поклала голову йому на плече. — Але що нам робити? Переїхати ми поки не можемо…
— А чому не можемо? — несподівано серйозно запитав чоловік. — Давай знімемо квартиру.
Так, буде важко з грошима, але зате будемо жити окремо. Без сцен, без звинувачень.
Рита підвела голову й здивовано подивилася на нього:
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Я вже давно про це думаю. Нам час почати жити власним життям. Інакше ці непорозуміння ніколи не припиняться.
В очах Рити спалахнула надія, але тут же згасла:
— А як же накопичення на свою квартиру? Якщо ми знімемо житло, то відкладати не зможемо.
— Рито, — Михайло взяв її за плечі й подивився в очі, — ми вже п’ять років відкладаємо, і що? Постійно щось трапляється. Може, варто просто жити? Без цього вічного «потім»?
У цей момент у двері постукали, і, не чекаючи відповіді, зайшла Марина Єгорівна:
— Я вам чай принесла, — сказала тоном, ніби не вона щойно влаштовувала сцену за вечерею.
— Дякуємо, мамо, але ми не хочемо, — Рита стримано відповіла, намагаючись говорити спокійно.
— Як це не хочете? Я ж старалася, заварювала… — почала вона, але Мітя її перебив:
— Марино Єгорівно, дякуємо, але ми справді не хочемо чаю. І якщо можна, ми б хотіли побути удвох.
Обличчя Марини Єгорівни витягнулося від здивування — зять рідко суперечив їй відкрито:
— Ну-ну, вже й секрети від рідної матері… — вона поставила тацю на стіл і, похитуючи головою, вийшла з кімнати.
Як тільки двері зачинилися, Рита захихотіла в долоню:
— Бачив її обличчя? Вона такого від тебе не чекала!
— Та ще б пак, — усміхнувся Михайло. — Знаєш, здається, я щойно остаточно зрозумів: нам справді треба переїхати. І якнайшвидше.
Рита серйозно кивнула:
— Думаю, ти маєш рацію. Але давай усе добре обдумаємо. Це серйозне рішення.
Наступні кілька днів минули у відносному спокої. Здавалося, Марина Єгорівна вирішила зробити паузу у своїй кампанії проти зятя. Але Рита розуміла — це було затишшя перед бурею.
У суботу зранку задзвонив дверний дзвінок. Рита відчинила й побачила на порозі Світлану Сергіївну — високу, статну жінку з теплим поглядом і легкою сивиною у темному волоссі.
— Світлано Сергіївно! — Рита засяяла усмішкою й обійняла свекруху. — Який сюрприз! Михайло не казав, що ви приїдете!
— Та я й сама не планувала, — усміхнулася Світлана Сергіївна, заходячи до квартири. — З’явилися справи в місті, от і вирішила заодно завітати. Михайло вдома?
— Так, він у душі. Зараз вийде. Проходьте на кухню, я якраз сніданок готую.
Вони зайшли на кухню, де Марина Єгорівна розкладала продукти, щойно принесені з магазину. Побачивши Світлану Сергіївну, вона завмерла.
— Доброго дня, Марино Єгорівно, — привітно кивнула Світлана Сергіївна. — Вибачте за несподіваний візит.
— Та нічого, — сухо відповіла Марина Єгорівна, натягуючи усмішку. — Проходьте. Чаю хочете?
— З задоволенням, — Світлана Сергіївна дістала з сумки коробку цукерок і простягнула господині. — Ось, невеличкий гостинець.
Марина Єгорівна взяла коробку так, ніби вона була розпеченою:
— Дякую. Не варто було витрачатися.
У її голосі прозвучала погано прихована іронія, яку Світлана Сергіївна воліла не помічати.
— Мамо! — вигукнув Михайло, заходячи на кухню, і кинувся обіймати матір. — Чому не попередила, що приїдеш?
— Хотіла зробити сюрприз, — усміхнулася Світлана Сергіївна. — Та й рішення було спонтанним.
— Сідайте снідати з нами, — запропонувала Рита. — Я якраз готую омлет.
— З радістю, — кивнула Світлана Сергіївна й сіла за стіл.
Марина Єгорівна з показною гучністю відсунула стілець і теж сіла. На її обличчі застигла чемна усмішка, але очі залишалися холодними.
— Як ваше здоров’я, Світлано Сергіївно? — запитала Рита, розкладаючи омлет по тарілках.
— Дякую, вже краще, — відповіла та. — Потроху відновлююся.
— А що з вами сталося? — одразу втрутилася Марина Єгорівна. — Михайло нічого не розповідав.
— Нічого серйозного, — спокійно відповіла Світлана Сергіївна. — Невеликі проблеми зі здоров’ям. Уже все позаду.
— Сподіваюся, лікування було не надто дорогим? — невинним тоном поцікавилася Марина Єгорівна.
Рита завмерла з тарілкою в руках. Михайло напружився.
— Мамо… — почав він, але Світлана Сергіївна поклала руку йому на плече:
— Все добре, синку. — Вона звернулася до Марини Єгорівни: — Так, лікування справді обійшлося недешево. Але я справляюся. Михайло допомагає, за що я йому дуже вдячна.
— Ще б не допомагав! — сплеснула руками Марина Єгорівна. — Він у нас такий дбайливий! Тільки цікаво, коли вони з Ритою на власне житло назбирають, якщо всі гроші…
— Мамо! — Рита з гучним стуком поставила тарілку перед матір’ю. — Будь ласка, не починай!
— А що я такого сказала? — зробила невинне обличчя Марина Єгорівна. — Я просто цікавлюся, як молода родина планує облаштовувати своє життя. Це ж нормальне питання.
— Рито, все гаразд, — лагідно мовила Світлана Сергіївна. — Ваша мама має право ставити такі питання. — Вона повернулася до Марини Єгорівни: — Я розумію ваше занепокоєння. Справді, молодим потрібне власне житло. Але повірте, я ніколи не просила сина про гроші. Він сам запропонував допомогу, коли дізнався про мої проблеми. І я йому за це дуже вдячна.
— Ну звісно, — пирхнула Марина Єгорівна. — А те, що вони вже п’ять років живуть у нас, замість того щоб мати власне житло — це нормально?
— Марино! — до кухні зайшов Анатолій Петрович. — Тебе на весь дім чути! Припини негайно!
— А ти не втручайся не у свої справи! — огризнулася Марина Єгорівна. — Я з гостею розмовляю!
— Думаю, всім нам треба заспокоїтися, — Світлана Сергіївна зберігала разюче спокійний тон.
— Марино Єгорівно, я розумію ваше роздратування. Але повірте, я ніколи не хотіла створювати проблеми для Михайла й Рити. Якби могла обійтися без його допомоги — так і зробила б.
— Та звісно, — скептично протягнула Марина Єгорівна. — Тільки чомусь гроші від сина ви берете регулярно, а не тільки коли хворієте.
— Мамо, досить! — Рита підвищила голос. — Це вже переходить усі межі!
Але Марина Єгорівна, здавалося, лише входила в раж:
— А що такого? Я кажу, як є! Ми утримуємо зятя, а він усі гроші своїй мамі віддає? Де це бачено?
— Ніхто нікого не утримує! — не стримався Михайло, вдаривши кулаком по столу. — Я працюю з ранку до ночі! Я плачу за продукти і комунальні послуги! Так, ми живемо у вас, і я вдячний за дах над головою! Але ніхто мене не утримує!
На кухні запанувала важка тиша. Михайло ще ніколи не підвищував голос.
— Михайлику, заспокойся, — тихо мовила Світлана Сергіївна, лагідно гладячи сина по руці.
— Ні, мамо, — Михайло зблід від емоцій. — Я надто довго мовчав. Рито, — він звернувся до дружини, — ми переїжджаємо. Сьогодні ж починаємо шукати квартиру.
— Що ви розумієте у цьому житті! — крикнула Марина Єгорівна й різко розвернулася, ховаючи сльози.
Светлана Сергіївна лише зітхнула, а Рита, глянувши востаннє на матір, тихо сказала:
— Ми завжди будемо відкриті для тебе. Якщо захочеш — заходь. Ми не тримаємо зла.
Через тиждень подружжя переїхало.
Життя у новій квартирі виявилося непростим, але легким на душі. Без щоденних докорів, без напруження — просто вони вдвох, з надією на краще. Щовечора Михайло і Рита сідали на старенький диван, пили чай з сервізу, привезеним із батьківського дому, й тихо сміялися, згадуючи найгірші та найсмішніші моменти минулих років.
— Знаєш, — якось сказала Рита, — я вперше почуваюся дорослою.
— Бо ми нарешті почали жити своїм життям, — відповів Михайло й узяв її за руку.
А в тій самій хвилині, у своїй квартирі, Анатолій Петрович тихо стукав у двері до дружини:
— Марина… Рита щойно подзвонила. Запрошує нас на вечерю наступного тижня. Підеш?
Марина Єгорівна мовчала. Потім зітхнула:
— Подумаю.
У її голосі ще відчувалися нотки образи, але понад усе розривала цікавість, як влаштувалася її дочка із сино, де вони живуть і чи вистачає їм грошей. Це була гарна нагода прийти й все перевірити.
