— Ми дали тобі життя, тож тепер віддай нам свій час і свою молодість, — спокійно сказала мати, подаючи мені список справ. Батьки щиро вірили, що я зобов’язана розчинитися в їхніх потребах, забувши про власне дихання.
Соломія часто згадувала своє дитинство як безкінечну низку обов’язків, які навалилися на неї ще до того, як вона встигла вивчити всі літери в букварі. Поки її подруги бігали на подвір’ї, граючись у хованки чи обмінюючись яскравими наклейками, вона стояла біля кухонної стільниці, намагаючись дотягнутися до мийки.
Її батьки, Анатолій та Марія, вирішили завести дитину в досить зрілому віці. Тоді їм здавалося, що це друге дихання, але з роками сили почали їх залишати значно швидше, ніж вони на те сподівалися. Соломія стала не просто донькою, а правою рукою, опорою та фактично господинею в домі, де дорослі дедалі частіше воліли відпочивати, ніж діяти.
Анатолій завжди був людиною суворою, але з часом його характер став ще важчим. Він вважав, що виховання через працю — це єдиний вірний шлях. Марія ж, яка часто скаржилася на втому та погане самопочуття, просто мовчки передавала доньці список справ на день. Соломія ніколи не чула слів подяки, лише вказівки.
— Соломіє, ти знову забула витерти пил на верхніх полицях, — говорив батько, не відриваючись від газети.
— Тату, я ледь дістаю туди навіть зі стільця, — тихо відповідала дівчинка.
— То візьми вищий стілець або попроси сусіда допомогти, але робота має бути зроблена. Ти вже не маленька, маєш розуміти, що ми не вічні.
Ця фраза про те, що вони не вічні, супроводжувала її все підліткове життя. Вона була ніби невидимим ланцюгом, який тримав її вдома. Коли однокласники збиралися в кіно чи на прогулянки до озера, Соломія чистила картоплю, прала білизну вручну, бо машина часто ламалася, або поралася в невеликому городі за хатою. Вона відчувала себе маленькою жінкою в тілі дитини, якій заборонили мріяти про щось своє.
Одного разу, коли їй виповнилося шістнадцять, вона спробувала бунтувати. Дівчина одягла свою найкращу сукню і зібралася на день народження до подруги.
— Куди це ти вирядилася? — запитала Марія, поправляючи хустку на плечах.
— До Оксани, мамо. Я ж казала вам ще минулого тижня.
— Сьогодні в Анатолія сильно крутить ноги, він не зможе вийти до саду, а там треба зібрати всі яблука, бо вночі обіцяли заморозки. Ти ж не хочеш, щоб наша праця пропала марно?
— Але я хочу хоча б годину побути з друзями! Чому я завжди маю все робити сама?
— Бо ти наша єдина дитина, наша надія, — втрутився Анатолій, виходячи з кімнати. — Ми дали тобі життя, коли вже й не сподівалися. Невже кілька яблук дорожчі за спокій батьків?
Соломія зняла сукню, одягла старий робочий халат і пішла в сад. Сльози капали на холодну землю, але вона продовжувала збирати плоди. Саме тоді вона зрозуміла, що її життя належить не їй. Вона була інвестицією в старість, живою гарантією комфорту для людей, які її народили.
Роки минали, Соломія закінчила школу, але про навчання в іншому місті не могло бути й мови. Батьки категорично відмовилися відпускати її далеко.
— Хто буде нам допомагати? — плакала Марія. — Ми ж пропадемо без тебе. Анатолій зовсім здав, йому потрібен догляд.
Так Соломія вступила до місцевого коледжу на спеціальність, яка її зовсім не цікавила, аби тільки бути поруч. Її юність пройшла в чергах за продуктами та в постійному прибиранні. Вона бачила, як її однолітки одружуються, подорожують, будують кар’єру. У неї ж не було навіть особистого життя. Будь-яка спроба привести хлопця в дім закінчувалася допитом з боку Анатолія або істерикою Марії про те, що чужа людина принесе в дім лише нещастя.
Коли Соломії виповнилося тридцять, ситуація стала ще складнішою. Батьки майже не виходили з дому. Тепер вона мала не лише прибирати та готувати, а й повністю забезпечувати їх фінансово, працюючи на двох роботах. Вона поверталася додому виснажена, але замість тепла зустрічала лише претензії.
— Чому так пізно? — запитав Анатолій, коли вона зайшла в хату о дев’ятій вечора.
— Тату, я була на додатковій зміні, нам потрібні гроші на ремонт даху.
— Гроші це добре, але в хаті холодно. Ти не розпалила вчасно. Мати цілий день мерзне.
— Я не можу бути в двох місцях одночасно, — видихнула вона, сідаючи на край стільця.
— Могла б і постаратися. Ми в твоєму віці гори вертіли.
Соломія дивилася на свої руки — порепані, втомлені, зовсім не схожі на руки молодої жінки. Вона відчувала, що всередині неї щось вигорає. Та любов, яку вона мала до батьків у дитинстві, поступово перетворювалася на суху звичку та відчуття важкого обов’язку.
Одного вечора до них завітала далека родичка, пані Олена. Вона довго спостерігала за тим, як Соломія бігає між кухнею та кімнатами, подаючи чай, підкладаючи подушки під спини батькам та збираючи розкидані речі.
— Анатолію, Маріє, ви ж зовсім дівку заїздили, — прямо сказала Олена. — Їй же треба своє життя мати. Коли вона сім’ю заведе?
— Встигне ще, — махнув рукою Анатолій. — Вона в нас молодець, справжня господарка. Кому вона потрібна з такими старими батьками? Хай уже з нами буде.
— То ви про неї думаєте чи про свій спокій? — не вгавала гостя.
Марія почала витирати очі кінчиком фартуха.
— Як ти можеш таке казати? Ми її любимо. Ми все для неї робили. А зараз ми просто немічні. Хіба це погано — хотіти допомоги від рідної дитини?
Соломія стояла в коридорі і чула кожне слово. Їй хотілося кричати, що вона не просила такого життя, що вона не обирала роль вічної служниці. Але вона просто мовчки принесла ще одну чашку чаю.
Минув ще деякий час. Одного разу Соломія зустріла на ринку чоловіка на ім’я Сергій. Він був розлучений, мав спокійний погляд і добру посмішку. Вони почали спілкуватися потайки від її батьків. Ці короткі зустрічі на зупинці або короткі розмови телефоном, поки батьки спали, стали для неї ковтком свіжого повітря.
— Переїжджай до мене, — сказав Сергій одного разу. — У мене є свій будинок у сусідньому селі. Я допоможу тобі з батьками, будемо приїжджати до них щодня. Але ти повинна жити своїм життям.
Соломія довго вагалася. Вона уявляла, як скаже про це батькам. Вона знала, яка буде реакція. Нарешті вона наважилася.
— Тату, мамо, я хочу вам дещо сказати. Я зустріла людину і збираюся переїхати до нього.
У кімнаті запала тиша. Анатолій повільно опустив чашку на стіл.
— То ти нас кидаєш? — його голос тремтів від гніву. — Наприкінці нашого шляху ти вирішила знайти собі забаву?
— Це не забава, тату. Це моє життя. Мені вже тридцять п’ять. Я хочу мати свій дім, можливо, ще встигну народити дитину.
— Яка дитина? — закричала Марія. — Хто нас догляне? Хто подасть води? Ти невдячна! Ми віддавали тобі останній шматок хліба, а ти йдеш до якогось чужого чоловіка?
— Я буду приїжджати кожного дня, Сергій допоможе з господарством.
— Нам не потрібен Сергій! Нам потрібна донька! — Анатолій ударив кулаком по столу. — Якщо ти вийдеш за ці двері, не повертайся.
Соломія дивилася на них і бачила не просто втомлених людей, а маніпуляторів, які звикли використовувати її любов як ресурс. Вона бачила, як вони міцно тримаються за її молодість, щоб не відчувати власної слабкості.
Тієї ночі вона не спала. Вона збирала речі, а серце розривалося на частини. З одного боку була свобода, про яку вона мріяла роками, а з іншого — почуття провини, яке вростало в неї з самого народження.
Вранці вона стояла на порозі з невеликою сумкою. Батьки навіть не вийшли з кімнати. Вона чула, як мати голосно зітхає, а батько демонстративно кашляє.
— Я поїхала, — тихо сказала вона в пустоту коридору. — Ключі на столі. Сусідка погодилася заходити в обід.
Вона вийшла за хвіртку, де на неї чекав Сергій. Але замість полегшення вона відчувала величезний камінь у себе на плечах. Весь шлях до нового дому вона мовчала.
Життя з Сергієм було іншим. Він був уважним, допомагав у всьому, але Соломія не могла розслабитися. Кожного разу, коли дзвонив телефон, вона здригалася. Це була Марія.
— Соломіє, у нас закінчився хліб. Анатолій не може встати з ліжка, каже, що серце тисне. Ти ж обіцяла приїжджати.
І вона їхала. Спочатку раз на день, потім двічі. Сергій почав нервувати.
— Ти знову там проводиш весь час? Соломіє, ми ж домовлялися. У нас теж є справи, город, плани.
— Я не можу інакше, Сергію. Вони ж зовсім самі.
— Вони не самі, у них є пенсія, є соцпрацівники, яких ми можемо найняти. Ти просто боїшся сказати їм ні.
Конфлікти в новій сім’ї почали наростати. Соломія розривалася між двома домами. Вона приїжджала до батьків, де її зустрічали докорами та мовчазним гнівом.
— Прийшла нарешті, — казав Анатолій. — А ми вже думали, що ти про нас і не згадаєш. Що, Сергій твій уже набрид?
— Не кажи так, тату. Я стараюся для всіх.
— Ти стараєшся лише для себе, — відрізала Марія. — Справжня донька ніколи б не покинула рідну хату заради чужинця.
Одного разу, коли Соломія затрималася у батьків довше, ніж зазвичай, бо треба було перемити всі вікна, вона повернулася до Сергія і побачила його зібрані речі.
— Я так більше не можу, — сказав він. — Ти не зі мною. Ти все ще там, у тому будинку, де тебе не цінують. Ти живеш їхнім життям, а не нашим. Я хотів сім’ю, а отримав жінку, яка постійно кудись біжить і за щось вибачається.
Він пішов. Соломія залишилася одна в порожньому будинку. Вона сіла на підлогу і вперше за довгий час заридала вголос. Вона зрозуміла, що втратила свій шанс на щастя, бо так і не змогла розірвати пуповину, яку батьки затягнули на її волі ще в дитинстві.
Вона повернулася до батьківського дому. Не тому, що хотіла, а тому, що більше не мала куди йти.
— О, повернулася блудна дочка, — зустрів її батько. — Ми ж казали, що він тебе кине. Ніхто не буде терпіти такий характер, крім батьків.
— Тепер усе буде як раніше, — з надією сказала Марія. — Ти ж тепер нікуди не підеш?
Соломія подивилася на них. Вони виглядали задоволеними. Вони перемогли. Їхня старість знову була забезпечена повною увагою доньки.
— Так, мамо, — тихо відповіла вона. — Тепер усе буде як раніше.
Вона пішла на кухню, взяла ніж і почала чистити картоплю. Рухи були автоматичними, звичними. Вона дивилася у вікно на той самий сад, де колись збирала яблука в холодну ніч. Їй було сорок років, але вона відчувала себе на вісімдесят.
Життя минало повз вікна цієї хати. Люди одружувалися, народжували дітей, подорожували світом. А Соломія щодня робила одне й те саме: сніданок, прибирання, прання, обід, вечірні розмови про старість і немічність.
Одного разу вона запитала себе: чи справді це була любов з їхнього боку? Чи це був просто егоїзм, загорнутий у обгортку батьківської опіки? Вона так і не знайшла відповіді.
Анатолій та Марія жили довго. Вони ніби живилися її енергією, її молодістю, яка танула на очах. Коли їх нарешті не стало, Соломія залишилася у величезному порожньому будинку. Вона була зовсім одна. У неї не було ні дітей, ні друзів, ні коханої людини. Вона мала лише спогади про нескінченну працю та відчуття того, що її життя було прожито не нею.
Вона виходила на ганок, сідала на лаву і дивилася на сонце, що сідало за обрій. Тепер вона могла йти куди завгодно, робити що завгодно. Але вона не знала, як це — жити для себе. Її навчили лише служити іншим.
Соломія часто думала про те, чи могла вона вчинити інакше. Чи була в неї сила волі піти до кінця і не озиратися? Чи, можливо, це і був її хрест, який вона мала нести?
Її історія — це не розповідь про велику трагедію, а розповідь про тихе згасання людини під тиском чужих очікувань. Це про те, як пізня дитина стає заручником батьківського страху перед самотністю.
Тепер вона просто доживає свій вік у тій самій хаті, де кожен куток нагадує їй про втрачені можливості. Вона не тримає зла на батьків, бо вірить, що вони не знали іншого способу любити. Але чи можна назвати це любов’ю, якщо вона вимагає в жертву ціле життя іншої людини?
Соломія іноді бачить Сергія в місті. Він виглядає щасливим, у нього є сім’я. Вона відвертається, щоб він її не впізнав, бо її обличчя вже давно вкрилося зморшками втоми.
Вона знає, що багато хто засудить її за слабкість. Хтось скаже, що вона мала боротися за своє щастя. А хтось, навпаки, назве її святою за таку самопожертву. Але сама Соломія відчуває лише порожнечу.
Її життя стало схожим на стару книгу, де всі сторінки були написані іншими людьми, а їй дозволили лише поставити крапку в самому кінці.
—
Чи варто приносити своє життя в жертву батькам, навіть якщо вони дуже цього потребують? Де проходить межа між синівським обов’язком та особистою свободою?
Напишіть, будь ласка, свою думку в коментарях, нам дуже важливо знати ваші думки щодо цієї непростої ситуації. Також не забудьте поставити вподобайку цій розповіді, щоб її побачило якомога більше людей! Щиро дякуємо за вашу підтримку!
