fbpx

Моє обличчя обдало жаром. Перша думка – краще б я цього не чула! Але друга була розумніша – яке щастя, що я це почула! Так в балетках я і ловила таксі. Виглядала безглуздо на узбіччі, але викликати таксі по телефону не хотіла. Особистий кабінет у нас загальний на номери. Зрозуміє і вирахує, де я. А мені потрібно до його повернення зібрати всі необхідні речі і піти

Тіма смішно сопів, чогось посміхаючись крізь ранкові мрії, і я застигла на його плечі, боячись потривожити – нехай поспить останні шість хвилин до дзвінка. Він не любить, коли я його буджу раніше від будильника. Мене ж розбудив мій сон.

Вперше він мені наснився в 15 років. Тоді не могло бути мови про материнство. Яке там материнство в п’ятнадцять у дівчинки, яка і з дітьми ніколи не поралася по причині відсутності молодших братів і навіть племінників?

У п’ятнадцять я не думала про дітей. Зовсім. І раптом сон. Тримаю в руках немовля, знаю, що моє, що його треба годувати. Воно тягнеться до мене. А мене накриває хвиля ніжності і любові. Я притискаю його дбайливо до себе. Почуття настільки сильне, що від нього я прокидаюся. І неймовірно хочу стати мамою, щоб знову відчути те, що подарував мені сон.

Зовні я залишалася типовим тінейджером з усіма підлітковими проблемами, протестами і навіть прогулами уроків. Але всередині я мріяла стати мамою. Але щоб по-справжньому. Щоб у малюка був тато, щоб у нас був свій будинок наповнений любов’ю, теплом, затишком.

І коли в моє життя увійшов Тіма, у мене сумнівів не було – Тимофій, це наш татусь! Нам з малюком з ним буде добре, він такий серйозний, надійний, впевнений. Старший за мене на вісім років, він дочекався моїх шкільних іспитів, допоміг з вступом в інститут, а потім покликав до себе жити. Це було так природно – сил уже не було розлучатися щовечора! Та ще при наявності у коханого своєї квартири.

Але залишатися просто на ніч, це не мій варіант, оскільки вранці вдома мене кожен раз чекав запах крапель і шквал обурення. Батьки. З хорошою такою совково-моральною життєвою платформою.

Але під несхвальне бурчання тата, не дивлячись в обличчя мами, щоб не бачити скорботно підібганих губ, я в той же вечір зібрала в сумку найнеобхідніше і юркнула в нове життя. Через п’ять місяців мені виповнилося 18. Було вирішено відсвяткувати день народження з розмахом, заодно примиритися з батьками, познайомити їх з сім’єю Тими, що була також запрошена на торжество.

Від Тимофія я чекала один подарунок – обручку. Мені ж 18! Я повнолітня, як виявилося непогана господиня, як і раніше «найулюбленіша дівчинка на світі». Наші дні були казковими, будні щасливими.

Тіма сам відвозив мене вранці в інститут, не обмежував грошима – завів просто загальну карту. Ну чим не сім’я? Пора думати про весільну сукню і над ім’ям малюка. Іноді я після занять заходила в салон і приміряла весільні сукні. Скоро ж знадобитися?

Але Тимофій подарував мені не обручку, а сережки і кулон. Витратив всю свою квартальну премію. Коли ми проводили гостей, я розплакалася, а він довго не міг зрозуміти причини. Поки я йому «не розжувала».

– Ну, про дітей давай подумаємо, коли захистиш диплом. Моя дівчинко, ти не розумієш, як це складно – вчитися і бути мамою. Я надивився на своїх однокурсниць. А в іншому? Ну, хіба ми не сім’я? Навіщо цей штамп, навіщо нам умовності? Ну, не можу я на поводок!

Знаєш, у мене в дитинстві був пес. Дрібний і доброзичливий, але завжди слухняний Річі, на повідку рвався за кожною кішкою, до кожного куща і стовпа. З ним неможливо було гуляти, він тягнув так, що я не раз приходив з голови до ніг у болоті. Одного разу я просто вийшов без повідка. І Річі оцінив довіру. Він сам мене контролював, не залишаючи одного. Вигул собаки перетворився в приємні прогулянки. Навіть з іграми.

Розумієш, деяких поводок бісить, ось і я такий. Мені нікого крім тебе не треба буде і через 50 років. Хочеш, я завтра на тебе заповіт навіть напишу, щоб тобі спокійніше було? Але в РАЦС, вибач, я не хочу.

Аргументи здалися мені, наївною, вагомими і я заспокоїлася. Але ось уже два роки як я працюю, але нічого не змінилося.

Хіба що, з затишної і рідної, але тісної студії, ми переїхали в повнометражну квартиру. Тоді я ще була на четвертому курсі, а Тимофій вже піднявся серйозно в своїй кар’єрі.

Як же сверблять руки переробити кабінет Тіми в дитячу! Але з материнством, а значить і ремонтом, доводиться поки почекати, хоча мені вже 25 і мій годинник точно вже цокає.

Але при надії опинилася дівчина молодшого брата Тіми.

За ці сім з гаком років, поки ми разом, у братів не стало батька. Мама вийшла на пенсію, і нам довелося допомагати їй з молодшим сином. Йому залишилося платно вчитися в універі лише рік, коли наречена «приперла його до стінки животом» (так Тіма сказав). І весільні клопоти взяв на себе старший брат. Я нічого проти не мала. Навпаки, бачачи, як загорівся ідеєю весілля мій чоловік, тихенько раділа.

А сьогодні, в день весілля, цей сон. Немов знак – і нам пора. Чого вже чекати? Але дитина повинна народитися в справжній сім’ї, а не у співжитті пари. В цьому я згодна зі своїми батьками. Ті, хоча і чекають онуків, але терпляче не підганяють. Вирішено – сьогодні відповідний момент, щоб серйозно поговорити!

На виїзній реєстрації молоді були гарні, кусали коровай, розбивали фужери. Животик не заважав нареченій світитися щастям. Обидві мами витирали сльози, гості раділи і готувалися до застілля. Тіма обговорював деталі з організаторами урочистості, а я вийшла на ганок. Захотілося вдихнути свіжого осіннього повітря, щоб вивітрити почуття заздрості до нареченої.

Та й день був напружений. Тіма змусив мене записатися в найдорожчий салон на макіяж і зачіску. А це дуже виснажливо – на кілька годин стати слухняним манекеном. Але моєму коханому так хотілося, щоб я сяяла! Він навіть зі мною разом вибирав і сукню на вечір. На догоду йому довелося взути мені нові туфлі на височенних підборах. Ноги горіли, туфлі за 8 тисяч встигли вже перетворитися в колодки.

Я на ганок вийшла, в надії хоч п’ять хвилин постояти в балетках. Їх я таємно втиснула в сумочку до телефону.

Недоречно на ганку з’явився і Тіма з якимось далеким родичем. Довелося відійти за колону, щоб «не спалитися» з балетками. А ті продовжували розпочату розмову, вірніше Тіма свій монолог:

– Так недалекоглядно, звісно, але заради матері підтримав. На ноги не стали, а вже сім’я! Уперся – одружуся, дитина скоро. Уявляю, що брата чекає. Памперси, безсонні ночі, невдоволення швидко романтику притушать. Та й що за пара – ровесники?

Ти ж пам’ятаєш, що у нас з Нінкою було? Всі сили мені наша любов тоді спалила. Горда вона, бач, не зробила, як я просив. Ну і висилаю їм по десятці, щоб гордість потішила. Вирішила народити? Твої проблеми, я відразу був проти, та й зараз не готовий.

Ні, я тепер навчений. Потрібно жінку під себе ростити і виховувати. Я ось свою приглядів в 17. Зате тепер все по-моєму. Ніяких непорозумінь, суцільна ідилія. В рот дивиться. Вдома порядок, ніякого клінінгу не потрібно замовляти – все і так блищить, ніякої домробітниці заради домашнього обіду. Сама картинка, не соромно вийти. Так в іншому – «під мене заточена», розумієш, про що я? Але ж цього телепня хіба переконаєш? Свою-то голову не приставити. Бевзь закоханий.

Моє обличчя обдало жаром. Перша думка – краще б я цього не чула! Але друга була розумніша – яке щастя, що я це почула! Так в балетках я і ловила таксі. Виглядала безглуздо на узбіччі, але викликати таксі по телефону не хотіла. Особистий кабінет у нас загальний на номери. Зрозуміє і вирахує, де я. А мені потрібно до його повернення зібрати всі необхідні речі і піти. Щоб не знайшов, не повернув, і знов не обволік павутиною слів. Щоб мій сон став дійсністю.

Автор: Тетяна Бро.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page