Зігрітий сонцем, мій рідний дім завжди пахнув м’ятою і літом. Та одного дня я змушений був покинути його. І шукати інший.
Я сумував за найчарівнішими у моєму житті світанками. Мене так виснажила нестерпно довга дорога в незвіданий світ, але Ти, Боже, потішив мене.
Коли я вирушив з одного дому до іншого, Ти, не вагаючись, пішов разом зі мною. Ти не дозволив мені ні на мить бути самотнім мандрівником: був єдиною радістю у переломні моменти, був моєю силою у моменти безсилля, світив мені світлом у темряві невідомості…
І тоді я збагнув, що небо над головою не має значення, бо мій дім там, де Ти перебуваєш. Я знаю, що сьогодні знайшов інше життя завдяки тим, які не побоялись відкрити своє серце незнайомцю. Тому незважаючи на те, де я зустрічатиму новий світанок завтра, мої двері завжди будуть відчинені для подорожніх, бо ще вчора я був одним із них.
Дякую, Господи, що навіть коли я змушений покинути рідний дім, ти створюєш його у моєму серці. Дозволь пам’ятати, що найстрашніше – це втратити Тебе, а не місце на землі. Не хочу ніколи забувати, що кожна людина на землі є мандрівником, метою подорожі якої є зустріч у Твоєму домі.
«Чужинця не гнобитимеш; ви самі знаєте, як на душі в чужинця; бо ви були чужинцями в Єгипетській землі» (Вих. 23, 9).
