Мені 30 років, 8 з них я одружена. Історія із «одруженою» специфічна. В «заміж» я бігла, щоб сховатися від почуттів до колишнього друга, від контролю батьків, та чому завгодно, тільки не з любові.
Зустрічалася з чоловіком, до якого особливих емоцій не відчувала, намагалася керуватися розумом: позитивний, працюючий, добре ставиться до мене. Ну не завжди мене розуміє, ну інші цінності, ну в душевному плані нестикування. «Ну, так це ж дрібниці. Життя – штука практична, а не духовно ідеалізована.
Головне, що в побуті він надійний», — так я міркувала.
Коли раптово виявилася вагітною, через 1,5 роки стосунки, варіант був один – “заміж”. Складнощі почалися швидко. На 8 місяці вагітності він був застуканий за листуваннями з дівчиною, ще через рік – перший пішов з дому.
Повернувся.
Не дивно, що саме в цей момент у моєму житті, 2,5 роки тому, з’явився ВІН!
Молодий (майже 10 років різниці), гарний, обожнюючий, саме з тим душевним теплом, якого я хотіла.
Таємні зустрічі та турбота. Хлопчик закохався в мене а я в нього! Ми практично перестали ховатися.
Звичайно, чоловік дізнався.
Так ми зустрічалися ще рік. І він увесь час говорив: розлучись, я хочу, щоб все було серйозно, не треба було б ховатися. Але через час в нього з’явилася молоденька дівчинка і ми розійшлись.
Чоловік також заспокоївся і веде себе як ангел: допомога по дому, розмови, але в мене до нього відторгнення. Якщо мислити раціонально, треба бути з ним. Але серцем не можу ні прийняти, ні пробачити, хоча розумію, що багато негативних його вчинків спровоковано моєю зрадою.
Я заплуталася і не знаю, що мені робити: знову включити раціональність і вибрати стабільність на все життя або дати волю почуттям і бути щасливою стільки, скільки буде дано долею.
