— Мене це не цікавить! — закричала Олена. — Я не віддам свою квартиру вашій дочці! Хай живе де хоче! І свого сина, до речі, теж забирайте! — звернулася жінка до свекрухи.

— Мене це не цікавить! — закричала Олена. — Я не віддам свою квартиру вашій дочці! Хай живе де хоче! І свого сина, до речі, теж забирайте! — звернулася жінка до свекрухи.

Клавіші клавіатури монотонно постукували під її пальцями, коли задзвонив дзвінок у двері. Олена глянула на годинник — пів на десяту ранку. Знову. Вона вже знала, хто це.

— Оленко, дуже тобі дякую, чесно-чесно, — голос Анастасії, сестри її чоловіка, звучав неприродно бадьоро, як завжди, коли та про щось просила. — У мене сьогодні співбесіда об одинадцятій, а Маша застуджена, в садок не піде. Ти ж удома, правда?

За спиною Анастасії стояли двоє дітей — п’ятирічна Маша з червоним носом і семирічний Максим, який уже з цікавістю зазирав усередину квартири.

— Так, я вдома, — Олена відступила, пропускаючи їх. — Заходьте.

— Ти моя рятівниця! — Анастасія чмокнула її в щоку, залишивши по собі запах дешевого парфуму. — Я швидко, буквально на кілька годин. Діти ж поводитимуться добре, правда, мої любі?

Максим уже зник у вітальні, а Маша почала знімати взуття просто в коридорі.

— Настю, може, краще попросити Віру Павлівну посидіти з ними? — обережно запропонувала Олена. — У мене сьогодні дедлайн, треба здати проєкт…

— Мама каже, що від дитячого галасу в неї тиск злітає до небес, — Анастасія вже натягувала рукавички. — А в тебе що? Ти ж удома працюєш, у тебе купа вільного часу. Це ж не офіс — зранку до ночі.

Олена відчула, як знайоме роздратування повільно піднімається всередині. «Вільний час». Вона працювала по дванадцять годин на добу, щоб утриматися на плаву як фрилансерка. Кожен проєкт — її репутація. Кожне запізнення — мінус до майбутніх заробітків.

— Добре, — тихо сказала вона. — Але, будь ласка, постарайся повернутися раніше.

— Звісно! — Анастасія вже стояла на порозі. — Ви ж мої скарби, правда, діти?

Двері грюкнули, і в квартирі запанувала та особлива тиша, яка завжди передує бурі.

— Тітко Олено, можна мультики? — Маша вже хвилин десять смикала її за рукав.
— Потім. Дай тітці попрацювати.
— А коли потім? Чому не зараз? А що ти робиш?

Олена намагалася зосередитися на екрані. Презентацію потрібно було здати до шостої вечора. Замовник не терпів затримок — вона це знала з власного досвіду.

Із вітальні почувся гуркіт. Потім — дитячий плач.

— Максим зламав мій візочок! — ридала Маша.
— Я не хотів! Він сам упав!

Олена побачила на підлозі уламки своєї улюбленої керамічної статуетки — подарунок бабусі.

— Ой… — Максим винувато глянув на неї. — Ми можемо склеїти?

Серце стиснулося, але Олена мовчки зібрала черепки. Пояснювати дітям, що це для неї означало, було марно. Вони не зрозуміють.

Коли Анастасія повернулася о пів на сьому, Олена ледь трималася на ногах. Презентація була готова лише наполовину, квартира — розгромлена, а голову розривало від постійного дитячого галасу.

— Ну як, усе добре? — Анастасія виглядала свіжою й задоволеною. На ній було нове пальто — явно не з дешевих.
— Гарне пальто, — зауважила Олена.
— Так, побачила у вітрині — не змогла пройти повз. Після співбесіди був такий настрій, вирішила себе потішити. А презентація як? Встигла?
— Так, — збрехала Олена. — Дороблю вночі.
— От і чудово! А то я хвилювалася. До речі, а завтра можна знову привезти дітей? Мама скаржиться, що від шуму їй зле.

Чоловік, Антон, застав Олену за комп’ютером близько третьої ночі.

— Олено, чому ти ще не спиш?
— Працюю. Не встигла вдень — діти були тут.
— Розумію, тобі важко, — він сів поруч. — Але що поробиш? Анастасії потрібна допомога. У неї складна ситуація — без роботи, без житла…
— А моя робота не важлива?
— Звісно, важлива. Але ти можеш зробити пізніше, а в неї час не чекає. Співбесіди ж не щодня.

Усередині в Олени щось похололо. Потім. Її робота, її час, її потреби — завжди «потім». Бо в інших — важливіше.

— Антоне, я втомилася.
— Потерпи ще трохи. Анастасія знайде роботу, стане на ноги — і все владнається.

Але нічого не владналося. Дні зливалися в нескінченну рутину: дитячі крики, побитий посуд, зірвані дедлайни, безсонні ночі. Анастасія приводила дітей усе частіше — то у Віри Павлівни тиск, то серце, то просто «не може».

— Мама каже, що їй протипоказані навантаження, — знову й знову пояснювала Анастасія. — Лікар сказав берегти нерви.

А мої, значить, можна? — хотіла спитати Олена. Але мовчала.

Одного ранку подзвонила сама Віра Павлівна.

— Олено, люба, мені треба з тобою поговорити. Зайди, будь ласка.

У квартирі свекрухи пахло валеріаною й старістю. Вона виглядала втомленою, але рішучою.

— Я придумала, як розв’язати нашу ситуацію, — почала без передмов. — Анастасія з дітьми переїде до вас, а ви з Антоном — до мене. Після розлучення їй же ніде жити. У мене три кімнати, місця вдосталь. А у вас двокімнатна — ідеально для Анастасії з дітьми.

У Олени ніби земля пішла з-під ніг.

— Віро Павлівно, але ж це моя квартира…
— Не твоя, а ваша з Антоном. Сімейне житло. І подумай логічно: Анастасії з дітьми потрібен окремий дім. А нам буде добре — я допомагатиму по господарству, а ти складеш мені компанію. Мені так самотньо.

— Мені треба подумати…
— Тут нема над чим думати. Дітям потрібна стабільність, а Анастасії — спокій, щоб знайти роботу.

Увечері Антон гаряче підтримав ідею матері.

— Мама має рацію, це вигідно всім. Анастасії — окреме житло, мамі — компанія, а нам — допомога по дому.
— А мені що вигідно? — тихо спитала Олена.
— Тобі? — Антон здивувався. — Ну… стане спокійніше. Не доведеться щодня приймати дітей.
— Антоне, цю квартиру я купила до шлюбу. За власні гроші.
— Тепер ми сім’я. І взагалі, це ж не назавжди. Анастасія стане на ноги, знайде своє житло — і все буде, як раніше.
— А якщо не знайде?
— Знайде, обов’язково.

Та в його голосі не було впевненості.

Олена ходила квартирою, не знаходячи собі місця. Віддати власний дім, де все було створено для її комфорту, її роботи… Це було ніби віддати частину душі. Кожна річ тут була обрана з любов’ю, усе продумано до дрібниць, щоб вона могла працювати в тиші.

Вона згадала, як купувала цю квартиру. Роки економії, відмов від усього, робота до знемоги. Якою щасливою була з першими власними ключами, як планувала ремонт, як облаштовувала робочий куточок біля вікна…

— Мама каже, що треба поспішати, — сказав Антон наступного дня. — Анастасії з дітьми важко, та й мамі теж. У неї часто піднімається тиск.
— Мені теж нелегко, — намагалася пояснити Олена. — Мені теж важко з дитячим галасом.
— Та що ти порівнюєш? Мамі потрібен спокій, а ти молода, здорова.

Молода й здорова — значить, мусить витримати все. Її самопочуття нікого не цікавило. Рішення ухвалили без неї.

Повернувшись із магазину, Олена побачила у своїй квартирі чужі речі. У коридорі стояли валізи Анастасії, іграшки валялися у вітальні, а Віра Павлівна командувала, куди що ставити.

— Ой, Оленко, якраз вчасно! — зраділа свекруха. — Ми вже майже все перевезли. Анастасія так вдячна, навіть плакала!

— Я не давала дозволу, — тихо сказала Олена.
— Якого дозволу? — здивувалася Віра Павлівна. — Ми ж учора все обговорили. Антон сказав, що ти згодна.

Антон, який стояв біля вікна, обернувся.

— Я не згодна, — повторила Олена голосніше.
— Та годі, Олено, не будь егоїсткою, — втрутилася Анастасія, виходячи з кімнати з черговою коробкою. — Мені справді нікуди йти. А тобі що, важко? У Віри Павлівни вам буде добре.
— Це моя квартира!
— Була твоєю, — поправила свекруха. — Тепер вона сімейна. І взагалі, хіба погано поділитися з ріднею у скрутну хвилину?

Усередині Олени щось, що довго стримувалося, раптом закипіло. Усі ті місяці мовчазної покори, поступок власними інтересами заради чужих проблем — усе це вирвалося назовні.

— Досить, — сказала вона. — Все.
— Олено, що з тобою? — Антон нарешті повернувся до неї.
— Що зі мною? — її голос тремтів від обурення. — Те, що ви розпоряджаєтеся моїм життям, ніби мене тут немає! Ухвалюєте рішення за мене, заселяєтеся в мою квартиру без мого дозволу!
— Ми ж хотіли як краще…
— Для всіх, крім мене! — закричала Олена. — Хто хоч раз спитав, що краще для мене? Кого цікавило, що мені теж важко з галасом ваших дітей? Що я теж втомлена?
— Оленко, заспокойся… — почала Анастасія.
— Не смій мене заспокоювати! — вибухнула Олена. — Місяцями ти звалюєш на мене своїх дітей, заважаєш моїй роботі, а сама в цей час ходиш по магазинах і тішиш себе обновками! Думаєш, я не бачу твої нові речі?
— Я маю право іноді себе побалувати!
— Маєш! За мій рахунок! За рахунок мого часу, моїх сил, моїх незданих проєктів!

Налякані діти визирнули у вітальню.

— А ти, — Олена обернулася до Антона, — ти хоч раз поцікавився моєю думкою? Для тебе важливіший комфорт твоєї матері?
— Олено, мама хвора…
— А я що, залізна? — її голос зірвався. — Мені все можна? Не спати ночами, працювати в неможливих умовах, віддати власний дім?
— Ми думали, ти зрозумієш…
— Я зрозуміла! — Олена підійшла до дверей і різко відчинила їх. — Зрозуміла, що ви не вважаєте мене людиною. Що моя думка нікого не цікавить. Що я маю мовчки все терпіти й бути вдячною за можливість усім служити!

— Олено, що ти робиш? — розгубилася Віра Павлівна.
— Те, що мала зробити давно, — Олена вказала на двері. — Геть. Усі. Зараз.
— А куди ж ми… — почала Анастасія.
— Мене це не цікавить! — закричала Олена. — Я не віддам свою квартиру вашій дочці! Хай живе де хоче! І свого сина, до речі, теж забирайте! — звернулася жінка до свекрухи.

Запала тиша. Усі дивилися на неї з приголомшенням, ніби бачили вперше.

— Ти не можеш нас вигнати, — тихо сказав Антон. — Ця квартира і моя теж.
— З якого це дива вона твоя? — гірко всміхнулася Олена. — Я купила її до шлюбу. За свої гроші. Шлюбного контракту немає. Тож, будь ласка, вийди з МОЄЇ квартири.
— Що ти кажеш! — вигукнула свекруха. — Як ти можеш? Ми ж сім’я!
— Сім’я? — Олена сумно усміхнулася. — У сім’ї цікавляться думкою одне одного. У сім’ї не вирішують за спиною. У сім’ї не використовують як безкоштовну няню.
— Олено, давай спокійно поговоримо… — спробував Антон.
— Ні, — твердо сказала вона. — Час говорити був раніше. Тепер — час іти.

Діти вже плакали, Анастасія з злістю збирала речі, Віра Павлівна бурмотіла щось про невдячність. Антон стояв посеред кімнати, розгублений.

— І ти теж, — сказала Олена, дивлячись на чоловіка. — Поки не зрозумієш, що я теж людина. Що в мене є права й потреби.
— Олено…
— Йди, Антоне. Мені треба подумати.

Двері зачинилися. У квартирі запанувала тиша — справжня, глибока. Олена сіла просто на підлогу. Сиділа так довго-довго. Серце калатало так голосно, ніби його було чути на весь будинок. Голова розколювалася від напруги, руки тремтіли від пережитого.

Потім вона підвелася, підійшла до вікна й широко відчинила його. Свіже повітря увірвалося до кімнати, забираючи з собою запах чужих речей і чужої присутності. На столі лежала недороблена презентація. Олена сіла за комп’ютер. До дедлайну ще лишалося кілька годин. І вперше за багато місяців їй ніхто не заважав.

Клавіші під пальцями стукали рівно й упевнено. За вікном сонце заходило, фарбуючи стіни м’яким золотавим світлом. У квартирі пахло її парфумами, її кавою, її життям.

Телефон мовчав. Можливо, завтра він задзвонить. Можливо, Антон повернеться з вибаченнями й обіцянками змінитися. Можливо, свекруха скаржитиметься подругам на невдячну невістку. Або Анастасія знайде інше рішення своїх проблем.

Олена не знала, що буде завтра. Але сьогодні вона була вдома. У своєму домі, у своїй тиші, зі своєю роботою й своїм правом сказати «ні». Презентація була готова за годину до дедлайну. Найкраща з усіх, що вона коли-небудь робила. А за вікном загорялися вечірні вогні міста — і здавалося, що кожен із них спалахує для неї. Для жінки, яка нарешті згадала, що її голос теж має право бути почутим.

Наступного ранку Олена прокинулася без будильника. Уперше за довгий час — без внутрішнього поспіху, без страху, що хтось от-от подзвонить у двері або з’явиться на порозі з фразою «нам терміново треба». У квартирі було тихо. Ніхто не гримів дверцятами шаф, не розкидав іграшки, не вмикав телевізор на повну гучність. Тиша не тиснула — вона лікувала.

Олена зварила каву й сіла біля вікна. Місто жило своїм життям, і вперше за багато місяців вона відчувала, що не мусить рятувати всіх навколо, щоб мати право на власне життя. Телефон завібрував ближче до обіду. Антон. Вона дивилася на екран кілька секунд, а тоді відклала телефон убік. Не зі злості — зі спокою. Вперше їй не потрібно було негайно пояснюватися, виправдовуватися, згладжувати кути.

Повідомлення прийшло згодом. «Олено, давай поговоримо. Учора ти була надто різкою. Ми ж родина…» Вона перечитала двічі. І зрозуміла: нічого нового. Знову не про неї — про «ми», «усі», «так треба». Відповідати вона не стала.

Минуло кілька днів. Анастасія телефонувала — спочатку з докорами, потім зі сльозами, далі з образами. Віра Павлівна передавала через Антона, що «серце не витримує» і що «Олена зруйнувала сім’ю».

Олена слухала — і більше не впускала це всередину. Вона подала заяву на консультацію до юриста. Спокійно. Просто щоб зафіксувати межі — юридично так само чітко, як уже зробила це всередині себе.

Антон прийшов за тиждень. Стояв у дверях невпевнено, ніби вперше був у цій квартирі не як господар, а як гість.

— Я не думав, що ти зайдеш так далеко, — сказав він.
— А я не думала, що доведеться так далеко заходити, щоб мене почули, — відповіла вона рівно.

Він хотів щось сказати ще — про маму, про сестру, про складні обставини. Але Олена підняла руку.

— Стоп. Якщо ти прийшов говорити про них — це марно. Якщо про нас — почни з питання. Не з рішень.

Він мовчав довго.

— Чого ти хочеш? — нарешті запитав.
— Щоб мене не використовували. Щоб зі мною рахувалися. Щоб «потім» більше не було моїм постійним місцем у чужому житті.

Антон кивнув, але в його очах вона побачила: він ще не готовий. Не готовий відпустити роль зручної дружини, яка завжди «входить у становище». І це теж була відповідь. Коли він пішов, Олена не плакала. Їй було сумно — але легко. 

Минув місяць. Потім ще один. Вона взяла новий великий проєкт. Переоблаштувала робоче місце. Купила нову чашку — ту саму, яку давно хотіла, але все відкладала «на потім». Тепер «потім» більше не керувало її життям. Іноді вона ловила себе на думці, що раніше жила ніби в коридорі — між чужими потребами, чужими очікуваннями, чужими планами. А тепер нарешті зайшла у власну кімнату. Без дозволу. Без виправдань. Назавжди.