«Карино, я прошу тебе забрати мого сина. Це син твого чоловіка. Мене звати, Ольга Філатова, я офіційно відмовляюся від дитини і хочу, щоб мій син жив з батьком. Благаю, прийми його і не шукай мене».
Це сталося давно, з того часу минуло вже тридцять років. Мої сини вже зовсім дорослі, у них свої сім’ї і навіть є діти. Але щоразу, у їх день народження я згадую цю історію.
Свого сина я назвала Сашком, а прийомного хлопчика ̶ Олексієм. Чоловік досі мені вдячний за те, що я погодилася прийняти цю дитину.
Кожен раз, коли у хлопчиків був день народження, ми водили їх на цілий день у парк, а по дорозі заходили в кінотеатр. В день, коли їм виповнилося по десять років, ми вчинили так само. Але в парку нас чекала несподівана зустріч.
Ми натрапили на дивну жінку. Вона виглядала вельми плачевно, сидячи на парковій лавці з пляшкою в руках. Поруч з нею валявся шматок батона і дешевої ковбаси на клаптику газети. Видовище було не з приємних, воно наочно відображало людське падіння.
Вона щось ховала за пазухою, а коли побачила нас, покликала мене рукою до себе.
І тут я впізнала в ній ту саму Ольгу, з якою мені колись “гуляв” мій Руслан. Я зразу ж відправила чоловіка з синами в тир, а сама присіла на лавці біля жінки.
— Як чудово, — сказала мені вона, — у тебе добре склалося життя. Є чоловік і двоє красивих синів. А я все втратила. Нікого в мене немає, нічого не зберегла після того, як свого синочка тобі віддала, навіть власний будинок.
— Ми не сказали Олексієві, що він прийомний,— повідомила їй я. — Я гадаю, що не варто ламати йому життя. Ти ж бажаєш йому добра? Твоя відмова від дитини у мене є, ми зробили все так, як ти побажала. Нехай таємниця залишається таємницею. Все одно для тебе вже нічого не зміниться, ми офіційно усиновили твою дитину.
— Я не хочу нікому нашкодити, ні в якому разі,— сумно посміхнулася Ольга.— Я просто мріяла подивитися на сина в останнє. Я їду з міста. Можливо, вийде почати життя з чистого аркуша, щось змінити. Я ж вже впала на саме дно. Прошу тебе, Карино, передай подарунок моєму хлопчикові. Більше мені нічого від тебе не потрібно. Я ніколи вас не потурбую, обіцяю.
— Я його візьму, але нічого не обіцяю. Рішення залишиться за мною.
— Пробач мені, будь ласка. Нехай в твоєму житті все буде добре, ти дуже хороша людина. Любіть одне одного. І мого синочка теж, благаю! Він заслуговує лише найкращого!
Ми попрощалися, і я пішла до сім’ї. По дорозі я відкрила коробку. Там виявилася пошарпана іграшкова машинка. Неозброєним оком, було видно, що вона зі звалища. І як вона хотіла подарувати таке своєму синові?
Я дивилася услід Ользі, і моє серце стискалося від жалю до цієї жінки. Мене тішило лише те, що вона вчинила правильно: Олексієві з нами буде на багато краще, ніж було б з рідною матір’ю. Я залишила машинку на лавці і повернулася до чоловіка з дітьми.
Хлопчики каталися на каруселях, а я тим часом все розповіла Русланові. Почувши, що Ольга їде, заспокоївся, перестав хвилюватися через те, що вона захоче забрати у нас свого сина.
До кінця дня цей прикрий епізод забувся. Ми знову були щасливі, як будь-яка інша нормальна сім’я.
Фото ілюстративне.
