— Та що тобі від мене потрібно? — голос Катерини зірвався на крик.
— Не тисни на мене, — відповів її брат Олег, трохи тихіше, але не менш напружено. — Я вже втомився вислуховувати твої претензії.
— Претензії? Та я навіть ще не починала…
— Катю! — вигукнула мати з сусідньої кімнати. — Припиніть, ви ж дорослі люди! І батька не лякайте.
— Дорослі, — повторила Катя з кривою усмішкою, а її очі палали якимось нездоровим вогнем. — Просто-таки найдоросліші!
Катя виросла у звичайній панельній п’ятиповерхівці у спальному районі передмістя Києва. Тут усе просто: зранку черга за хлібом, увечері — у поліклініці. Поруч школа, дитсадок, усі обличчя знайомі. З дитинства вона не любила змін — навіть якщо мама переставляла меблі у кімнаті, Катя починала нервувати. Відтоді мало що змінилося: усе нове й незрозуміле викликало в неї тривогу.
Олег, її старший брат, з’явився, коли батьки ще були молодими й сповненими ентузіазму. Його завжди вважали «головним чоловіком у сім’ї», і він з радістю носив це звання… до певного моменту.
Але після двадцяти п’яти років його ентузіазм згас: одружився, розлучився, влаштувався працювати у таксі, знову одружився — словом, життя в нього вирувало. Катю це трохи лякало: брат занадто легко приймав зміни, ніби йому все байдуже.
Її власне життя було набагато спокійнішим, аж поки вона не влаштувалася секретаркою у невелику фірму. Керував нею чоловік на ім’я Сергій Іванович — владний і різкий, років сорока. Людина з важким характером, як говорили за його спиною колеги.
Він міг легко підвищити голос на працівника, якщо той запізнювався на п’ять хвилин, і з таким же запалом вимагав працювати понаднормово без жодної компенсації. Катя терпіти не могла цю роботу, але не скаржилася: вона приносила хоч якісь гроші, щоб допомагати матері й батькові.
Колись саме батько забезпечував сім’ю. Вони жили не розкішно, але й голодувати не доводилося. Проте рік тому він зліг: почали відмовляти ноги. Він майже перестав ходити, а нещодавно почалися й проблеми з пам’яттю. Мати не встигала доглядати за батьком сама, тож Катя допомагала як могла. Олег на словах був «за будь-який двіж», але з’являвся рідко — то нічна зміна, то проблеми з новою дружиною.
Якось увечері, після роботи, Катя сиділа на табуретці у маленькій кухні, намагаючись упорядкувати думки. Перед нею стояв Олег, крутячи у руках ключі від машини.
— Ти кажеш, що я не допомагаю? — запитав він, сідаючи поруч із втомленим виглядом. — Та я просто загнав себе. Щодня у машині, по дванадцять годин. А грошей усе одно ледь вистачає.
— Олеже, я розумію, — відповіла Катя, — але мамі теж потрібна допомога. У неї тиск скаче. Я не можу весь час відпрошуватися з роботи…
— Тобто ти вважаєш, що я маю все покинути й сидіти у батьківській квартирі? — зітхнув він. — Вибач, але я так не можу.
— Ніхто не каже «кидати все». Я просто хочу, щоб ти частіше навідувався, допомагав із татом, хоча б приніс мамі картоплі. Чому я маю робити все сама?
— Та ти ж із ними живеш, — пробурчав він.
Катя лише похитала головою. Вона знала, що ця розмова безглузда: Олег звик уникати відповідальності. А Катя — не любила змін. І вони обоє жили як могли.
Наступного дня на роботі Сергій Іванович викликав Катю до свого кабінету. Вона сиділа перед ним, стискаючи в руках папку, відчуваючи себе винною, як школярка.
— Катерино, — почав він суворо, — мені потрібна ваша допомога з новою тендерною заявкою. Потрібно буде посидіти допізна кілька днів. Без цього не побачимо важливого контракту.
— Але в мене ж батьки, я не можу…
— Мені байдуже, що там у вас вдома, — перебив Сергій Іванович. — Або ви працюєте стільки, скільки потрібно, або шукаєте собі іншу роботу. Скажу прямо: без цих тендерів фірма закриється.
Катя намагалася пояснити, що батько серйозно хворий, що не завжди є кому допомогти, але всі її аргументи наче падали в порожнечу. Сергій Іванович не слухав.
— Зараз всі так живуть. Батьків в пансіонат, няням на поталу, або хоч сусідам віддайте. Але роботу треба робити. Це для вас краще.
Катя змогла тільки опустити очі й ковтнути клубок в горлі. Звук її власного серця дзвеніло в голові: «Ти не любиш змін, Катю, але доведеться крутися…»
Додому вона повернулася пізно й застала матір у коридорі. Та не ставила зайвих питань, тільки обняла доньку і тихо запитала:
— Як ти?
— Поки працюю.
З того вечора в душі Кати поселився тихий страх: а раптом вона не зможе поєднати догляд за батьками і цю роботу? А раптом її звільнять? А раптом без її зарплати вони не зможуть оплачувати батькові ліки? Але що вдієш?
Попросити Олега — марно. Подругам скаржитися? Вони самі якось виживають. Тож залишається тільки терпіти й бігти в офіс, намагаючись не запізнитися ані на хвилину.
Катя прокинулася рано, з важкою головою. Після вчорашньої сварки з Олегом, залишився гіркий присмак. Вона швидко наділа звичну сіру спідницю та сорочку — форму офісного секретаря, запила водою таблетку від голови й побігла на зупинку.
Автобус під’їхав із запізненням, всередині було душно й тісно. Каті довелося стояти, вчепившись за поручень. Вона думала: «Якщо я запізнюся на роботу, Сергій Іванович мене точно звільнить».
В офісі її вже чекали дві колеги — Марина та Галя — з тривожними обличчями.
— Катюха, чула? — вигукнула Марина, поправляючи свої довгі каштанові волосся. — Сергій Іванович у поганому настрої! Якась помилка у тендерній документації, заявки не прийняли.
— Та куди ж без помилки, — кисло усміхнулась Галя. — І тепер він погрожує всіх звільнити.
— Як так не прийняли? — запитала Катя, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Кажуть, або печатку не поставили на одному з документів, або ще щось, — плечима знизала Марина. — В загальному, він злий. Думали, ти вже знаєш.
— Ні… — Катя ковтнула. — Я нічого не знаю.
І вона поспішила до свого куточка, навіть не змінивши взуття. Хотіла якнайшвидше увімкнути ноутбук і перевірити електронну пошту. Але нова програма, яку встановили тиждень тому, зависала. Документи, які готувала Катя, були на корпоративному сервері, а з ним теж були проблеми.
Раптом до приймальні влетів Сергій Іванович. Навіть не привітавшись, він вдарив папкою по столу Катерини.
— Катерино, що це за безлад? — він дихав так, наче пробіг марафон. — Чому на тендерній документації немає правильних печаток?
— Я поставила всі потрібні печатки, — тихо сказала Катя. — Можливо, бухгалтерія передала не той пакет?
— Ти тепер на бухгалтерію все звалюєш? — говорив він так голосно, що колеги сховалися за стіною. — Вважай, що ти особисто відповідаєш за цей провал!
— Але я ж…
— Ніяких «але»! — перебив він. — Через тебе ми втрачаємо серйозного клієнта. І хто тепер буде оплачувати витрати фірми? Вчора я просив тебе залишитися після роботи й все перевірити. Ти це виконала?
— Я намагалася, — Катя опустила очі. — Мені треба було допомогти матері, у батька…
— У батька, у матері, — Сергій Іванович махнув руками. — З такими відмовками далеко не поїдеш. Повторюю: або ти викладаєшся на повну, або шукаєш нову роботу. У нас тут не благодійний притулок, а бізнес. Ясно?
— Так, — тихо відповіла Катя.
Розмова на цьому завершилася. У Катерини пропав останній настрій працювати, і вона сіла на стілець. «Невже так погано? — думала вона. — Адже якщо мене зараз звільнять, як жити далі?» У голові повільно виринала думка: «Він не жартує. Для нього я просто гвинтик».
Але день ще не закінчився. Незабаром, коли Катя намагалася дооформити документи, пролунав дзвінок на міський телефон. Вона підняла слухавку, сподіваючись, що це не батьки. Але надія не виправдалася: дзвонила мати.
— Катя, тут таке… — голос матері був схвильованим. — До нас приїхали дядя Паша з тіткою Вірою. Кажуть, що пару днів переночують. Я взагалі не очікувала. А у мене ж вдома і продуктів немає, і батько… Що робити?
— Мамо, я не можу зараз, у мене завал на роботі, — прошепотіла Катя, щоб Сергій Іванович не почув. — Попроси Олега…
— Олега? Та він сказав, що на нічній зміні. Як ми тут будемо?
— Не знаю, — Катя відчувала, як в ній наростає відчай. — Я попрошуся піти з роботи раніше, якщо вийде.
Але глибоко у душі вона розуміла: не вийде. Сергій Іванович уже дивиться на неї косо. Згадуючи його слова про «пансіонати й нянь», Катя з трудом стримала сльози. «Боже, який вихід?»
Коли вона поклала слухавку, її опанував відчай.
— Катю, у тебе все нормально? Ти якась бліда, — запитав колега, що проходив повз.
— Так, все добре, — відповіла вона. — Просто проблеми.
Насправді у неї було стійке відчуття, що життя котиться в прірву. «Або я працюю день і ніч, або лечу до батьків, — думала вона. — Але я не можу розірватися…»
Вона сиділа за комп’ютером, поспіхом набираючи текст, коли біля дверей з’явився Сергій Іванович:
— Перевіряємо документацію знову. Завтра крайній термін. Ніяких відлучок!
— У мене сім’я, — наважилась сказати Катя, але голос був слабким.
— Сім’я? Ви про це весь час говорите: «сім’я, батьки хворіють, потребують догляду…» А я вам кажу: якщо зараз не зберетеся, без роботи залишитесь. Подумайте, Катю. Без образ, але у нашій компанії потрібно працювати.
І він пішов. Катя дивилася йому вслід, відчуваючи, як стискається серце. Перед її очима поставав батько, який не може встати без допомоги, і тривожна мати, що не справляється з гостями.
Решту робочого дня вона механічно набирала тексти й перевіряла документи. Але в душі була важка тривога.
Ввечері Катя, вся виснажена, повернулася додому. На сходовій площадці біля батьківської квартири вона почула гучні голоси. Двері були трохи відчинені, з них доносився запах смаженої картоплі, змішаний з бензином, адже дядя Паша працював механіком на СТО.
Катя увійшла й побачила у коридорі великі валізи. Тітка Віра, повненька жінка, розставляла якийсь посуд на столику. Дядя Паша, махаючи руками, голосно розповідав про проблеми з роботою.
— Ось, приїхали на кілька днів, — сказала мати, натягуючи усмішку. — Вони, кажуть, в Києві хочуть документи оформити. Ти ж знаєш, їм у селі зовсім важко…
— Звісно, знаю, — видихнула Катя, відчуваючи, як голова йде обертом. — Мамо, а тато де?
— Він у кімнаті… Я ледь посадила його, сьогодні неспокійний. Кричить, що в квартирі чужі люди.
Катя тихо пройшла до кімнати. Батько, худий, з вм’ятими щоками, сидів у кріслі й дивився у стіну. Почувши її кроки, він обернувся, наче дитина, яку раптово злякав незнайомий шум.
— Тато, це я, Катя, — ніжно сказала вона, присівши поруч. — Все добре.
— Катю, — він взяв її за руку. — Розумієш, у нас гості. Вони мене не чіпатимуть?
— Звісно, ні, це дядя Паша і тьотя Віра, твоя сестра.
— А-а, — батько нахмурився, ніби згадуючи щось. — Так, щось згадую… Тільки я втомлений. Я дуже втомлений.
Катя відчула, як сльози підступають до горла. Їй хотілося обняти тата й сказати: «Нічого, тату, ми впораємося!» Але вона чула голоси на кухні й розуміла, що у цій маленькій двокімнатній квартирі не сховаєшся.
Зібравши всі сили, вона пішла до гостей. Спочатку натрапила на дядю Пашу.
— Привіт, племіннице! — голосно привітав він, від чого Катя ледь не здригнулася. — Ось ми тут вирішили зупинитися у вас. Сподіваюся, не проти?
— Та ні, чого вже, розміщуйтесь, — з вимученою усмішкою відповіла Катя. — Тільки у нас тут тісно, та й тато хворий…
— Та ми тихо, тихо, — махнув рукою дядя Паша.
Розмова плавно перетекла на загальні побутові теми, але Катя весь час шукала поглядом матір, мовчки просячи підтримки: «Як тепер бути?» А в голові крутилось: «Завтра на роботу. Сергій Іванович вже на взводі. Якщо піду раніше, він точно мене звільнить. Але як залишити маму з цими гостями, з татом?»
Немов на підтвердження її думок, задзвонив телефон. Катя витягнула мобільник: це був Сергій Іванович. Вона закрилася у ванній кімнаті, щоб хоч трохи побути наодинці.
— Так, Сергій Іванович, — сказала Катя, намагаючись говорити рівним голосом.
— Катерино, — без привітань почав він, — документи по тендеру все ще не готові. Я щойно перевірив, там ще треба доопрацювати. Терміново приїжджайте в офіс або доопрацьовуйте вдома, але все має бути зроблено до ранку. Інакше…
— Вдома? — перепитала Катя, втрачаючи контроль над голосом. — Але вдома зараз така ситуація…
— Мене не хвилюють ваші «ситуації», — різко відповів Сергій Іванович. — Я не збираюся слухати чергові історії про батьків, гостей і так далі. Або документи будуть готові до ранку, або навіть не приїжджайте на роботу.
І з цими словами він завершив дзвінок. Катя залишилася у ванній, стискаючи телефон і дивлячись на своє відображення у дзеркалі. Їй здавалося, що світ руйнується. «Сім’ю втрачати… роботу втрачати… що вибрати?»
Коли Катя вийшла, дядя Паша вже розташувався за скрипучим кухонним столом, голосно обговорюючи ремонт своєї старої «дев’ятки». Тьотя Віра допомагала матері готувати вечерю. Катя дивилася на це і розуміла: ще пара зайвих людей у квартирі створює шалену навантаження на матір, яка сама постійно скаржиться на серце. А батько в іншій кімнаті сидить сам…
Вона зробила собі чашку чаю і, повернувшись до вікна, почала думати: «Якщо я зараз сяду за комп’ютер, доведеться сказати родичам, щоб вони мене не турбували, не заважали. Але у нас занадто мало місця і занадто багато шуму. І працюватиму я до ночі, а вранці — на роботу. Потім і там можу нарватися на сварку: «Чому запізнилася?» Але якщо не зроблю документацію, точно звільнять. А без зарплати татові не зможемо купувати ліки. До того ж рахунки за комуналку…»
У цей момент із кімнати вийшов батько, хитко ступаючи і пригортаючи до себе плед. Побачивши галасливу компанію, він розгубився.
— Хто ці люди? Чому вони у нас? — запитав він.
Тітка Віра крокувала до нього з презирливою усмішкою:
— Тихо, тихо, миленький, ми свої. Не переймайся, ми лише на кілька днів.
Але батько дивився на неї, як на чужинку. Катя підхопилася і ніжно взяла його за плече.
— Підемо, тату, посидиш зі мною у кімнаті.
У цей момент знову задзвонив телефон від Сергія Івановича. Катя швидко глянула на телефон і вимкнула звук.
— Катя, — звернулася до неї мати, наче вибачаючись, — вони кажуть, що на кілька днів.
Може, зателефонувати Олегу?
— Телефонуй, — зітхнула Катя. — Тільки й він нам не дуже допоможе.
До ночі з’ясувалося, що дядя Паша не має наміру підлаштовуватися під хвору людину: він дивився телевізор, обговорював щось з дружиною, а мати бігала між кімнатою тата і кухнею. Катя розуміла, що треба зайнятися документами, але навіть відкрити ноутбук не могла — все відволікало: то тато кличе, то дядя Паша питає, де ложки і рушники, то тьотя Віра цікавиться, коли Катя заміж вийде.
У результаті до півночі Катя перевірила лише кілька сторінок. Потім прокинувся батько і знову почав когось кликати. Тоді Катя остаточно зрозуміла: «Я не встигну. Робота точно зірветься.»
Перед світанком, провівши безсонну ніч поруч з батьком, вона все-таки спробувала виправити частину документів, але у голові вже плуталися слова. Ближче до шостої, коли нестерпно хотілося спати, телефон раптово ожив. Сергій Іванович більше не дзвонив, він надіслав SMS: «Ви не впоралися. На роботу можете не приходити.»
Серце у Катерини рухнуло в порожнечу. «Все. Тепер доведеться шукати щось нове… Але де зараз знайти нормальне місце?» Вона сиділа на кухні у повному ступорі. Напевно, вона давно не була так виснажена. Але відчувала, що не може просто піти і залишити батьків.
Катя вийшла на балкон, закривши за собою двері, щоб не турбувати родичів. На вулиці вже ходили люди: хтось йшов до автобуса, хтось віз дитину у візочку. Життя продовжувалося, а в ньому — та сама нерозв’язна проблема: «Потрібні гроші, потрібна підтримка, а я залишилася без роботи і з плутаниною вдома.»
Катя закрила очі. «Чи можна все це вирішити?» Можливо, завтра вона знайде іншу роботу. Можливо, Олег щось зробить. Можливо, колись дядя Паша з тіткою Вірою поїдуть. Але зараз Катя могла тільки мовчки притулитися до холодної стіни балкона і дивитися на місто, в якому сотні людей стикаються з такими ж нерозв’язними проблемами.
Саме так її й застали перші ранкові промені — серед хаосу, без сил, але з слабкою іскоркою всередині: «Я поки не знаю, як буду жити далі, але доведеться. Інакше ніяк.»
І тут вона зрозуміла: не все так погано, як здавалося. Вона зробила глибокий вдих, вбираючи свіже ранкове повітря, і відчула, як маленька, але важлива іскра надії загорілася в її серці. Вона вже не була сама у своїй боротьбі.
Катя знала, що їй потрібно пройти через цей важкий період. Але вона вже мала більше впевненості, ніж раніше. Вона зрозуміла, що навіть коли все здається безнадійним, завжди можна знайти вихід. Зі світанком, з новими силами, з усвідомленням, що попереду багато нових можливостей.
Так і застали її перші промені сонця — серед метушні, виснажена, але знову з тією внутрішньою силою: «Я не знаю, як буду жити далі, але я впораюся. Це точно».