Ліна була миловидною в силу своєї молодості, не більше того. Боязкість і невпевненість в собі, які прямо не відбиваючись на її зовнішності, все ж таки відчувалися, і не додавали їй шарму. На довершення до всього, вона була розумною. А який же бовдур схоче мати дружину розумнішу за себе? Та й сама вона чоловіка-невігласа не хотіла…
Тому до 30-ти років Ліна серйозно розглядала такий варіант, як шлюб за розрахунком, щоб все було «як у людей».
В підсумку, саме такий у неї й був. Скороспішний і тому погано розрахований, союз виявився невдалим. Жінка це зрозуміла, коли синові було кілька місяців.
Молода мама, схожа на сомнамбулу через недосип, сама йшла гуляти з дитиною. Чоловік, сповнений сил красень, в цей час відходив від хвилювання після з’ясування стосунків, лежачи на ліжку. Його виховання не дозволяло поступитися дружині в суперечці, але тягати візочок байраками парку їй було можна…
— Нічого, сонечко, — шепотіла Ліна малюкові, ковтаючи сльози образи і втоми, — все у нас буде добре!
В ті славетні часи ніхто і не заїкався, що головне для людини — бути щасливою, а не дотримуватися правил пристойності. Терпіли всі, але становище Ліни виділялося навіть на загальному безрадісному тлі.
— Та піди ж ти від нього! — радили подруги.
— Куди ?! — вигукувала нещасна.
І справді, з люблячими батьками, які змогли б дати притулок і допомогти виростити малюка, у неї не склалося. Ну не прирікати ж дитину на голод!?
А ще, у неї була своя правда, зведена в ранг істини в останній інстанції: дитина повинна рости з батьком! І навіть коли ситуація змінилася, син підріс, а вона стала годувальницею сім’ї, зберігала її саме з цієї причини:
— Хлопчику краще рости з обома батьками. Батько його любить, стосунків ми не з’ясовуємо через їхню відсутність. Все чинно і благородно. А я… Я потерплю заради дитини.
Умовляння друзів і рідних роками розбивалися об це непорушне переконання…
Через 10 років «собачого» життя вона завела “кохання”, виключно для душевного тепла, без якого душа вже просто чахнула.
Вислухавши її сповідь, той запитав:
— І ти 10 років зберігала вірність такому чоловікові?
Ліна сумно кивнула.
— Ну і ненормальна ж ти, Ліночко! — чесно сказав той…
Минуло ще 5 років, вже не таких безрадісних — їх прикрашали нові знайомства, робота і зростаючий достаток. Кожен із подружжя давно жив своїм життям, приходячи додому лише поїсти і поспати — інших спільних занять у них не було. Хіба що син, який ріс відповідальною, але мовчазною і замкнутою дитиною.
Зрештою провалилася і ця пародія на сім’ю: через 15 років вони розлучилися.
Ліна цілком благополучно вийшла заміж вдруге. Але спогади про втрачені молоді роки з віком все більше ранили їй серце. Втішало лише одне: так було краще для сина. Він, до речі, виріс, закінчив навчання і одружився.
Мати подарувала молодим квартиру, і, пам’ятаючи власні натягнуті стосунки зі свекрухою, в їхнє життя особливо не лізла. Але в гості одне до одного вони їздили і по телефону часто розмовляли. І ось на одній з таких сімейних посиденьок, згадуючи дитинство, син раптом сказав:
— Пам’ятаю, як мені не хотілося повертатися додому з гостей. Особливо — від Марка. Його мама і тато воркували одне з одним, як голубки. Постійно обіймали одне одного, сміялися і жартували між собою і з нами, дітьми. Як тепло і світло було у них в будинку і у мене на душі, коли я туди приходив!
А наш будинок був схожий на підвал: темний, похмурий, всі сидять мовчки по кутках… Атмосфера просто тиснула…
Він говорив легко, з посмішкою, те, що до слова прийшлося. Було зрозуміло, що говорити про це зараз йому вже не складно…
Ліну ж ніби облили холодною водою. Вона замовкла, припинивши брати участь в загальній розмові. В голові крутилася тільки одна думка:
— 10 років життя витрачено даремно… Найкращих років…
Їй раптом стало нудно не фігурально, а буквально, і вона вийшла на кухню. І тільки там до неї дійшов зміст почутого:
— Боже мій! Я ж не тільки себе діймала! Я робила нещасним свого хлопчика! Планомірно, методично, роками… Як дитина змогла з цим впоратися?
Згадалося прислів’я — благими намірами вимощена дорога в пекло…
Так, саме цим вона і займалася! Ліна розгойдувалася на кухонному табуреті, переконуючи себе:
— Він усе вже пережив і майже забув, не можна ворушити минуле. Заспокойся, поки сюди не прийшли діти і внуки…
Через кілька місяців гостре сприйняття сумного відкриття згладилося. Увесь тягар помилки теж притупився, але нікуди не подівся. Він навіки залишився в Ліниній пам’яті. Якби час можна було повернути назад! Але це не під силу нікому, ніколи і ні за які гроші.
Що тут скажеш? Сумна історія! Але потрібно вміти себе прощати. Не можна псувати собі життя, дане людині для щастя, почуттям провини,. А досвід варто використовувати, щоб уникнути таких ось марних помилок…
Фото ілюстративне.
