Олександр нервово димів на балконі. Струшував попіл в круглу, кришталеву посудину, і злився. Прямо закипав. Перший день відпустки був зіпсований. Подзвонила вчителька сина.
— Олександре Миколайовичу, а що з Олексієм? Не було його сьогодні на англійській, фізиці і фізкультурі.
Частенько він останнім часом пропускає уроки.
— Занедужав, — відповів Олександр і його очі наповнилися злістю, — я йому записку напишу, не хвилюйтеся, нічого серйозного.
З балкону було видно пустир, дитячий майданчик, і стоянка для автомобілів. Через стоянку прямував хлопець у знайомій вітрівці, така була у його сина, яскрава. Олексій йшов не один. Поруч йшла сусідська дівчинка.
Простенька така, волосся в хвостику, у дешевенькій, з ринку, сукенці, зверху копійчана кофта.
Зарано син загуляв. 16 тільки. Скоро іспити, потім в інститут поступати треба. Вже вибрав, політехнічний. Не до прогулянок. Подзвонила дружина, і він вилив на неї свій гнів.
— Гаразд, прийду з роботи, розберемося, ти не починай. Зроби вигляд, що не знаєш. Нехай сам розповість.
— Добре, Марино, спробую.
А син закинув портфель в коридор і втік. Розмови не відбулося.
Адже Олександр теж прогулював. В їх двоповерховому гуртожитку завжди все було відомо. Доносили.
— Чуєш, Колян, моя Танька сказала, що твого на трьох останніх уроках не було, а позавчора і зовсім в школу не ходив.
— Зрозумів, розберуся.
—Твій зовсім від рук відбився. Не стежите ви з Ларискою за ним.
— Не лізь, за своєю дивися.
—Моя ж то відмінниця, а твій — телепень…
Скандал розгорався, як пожежа в сухому полі. І коли Сашка, в темряві, зі старим портфелем в руках, крався додому, його зустрічав розлючений батько з армійським ременем. Сашко втікав від батька навколо столу, виривався в загальний коридор, і мчав по сходах на перший поверх. А на шляху ставав батько Тані, а від цього неможливо було втекти.
— Пустіть, а Вам що до того?
Але сусід стояв як стіна. Тоді Сашко забігав в туалет, замикався, влаштовувався, і… починав робити уроки. Будинок був фінською спорудою. Клямка кована, двері дубові. Батько вічно злитися не буде. Та й дядько теж спати відправиться.
Але в той вечір немов всім приспічило в 00. Постукавши у двері, сусіди відправлялися на другий поверх. А потім зібралися внизу
— Чуєш, Колька, виколупуй свого. Ось як хочеш, так і виколупуй.
— Годі вам, зараз інструмент візьму. Зніму двері з петель.
— Давай давай.
Сашко напружився. Добра не жди. Точно дадуть прочухана.
Аля з’явилася нізвідки.
— А ну марш всі від дверей. Напали на дитину. Йому ж 13 років. Зацькували. На другому поверсі своє «добро» складайте. Та хоч під кущ. Виходь Саша.
Сашко виліз. Аля взяла його за руку, і повела в свою кімнату. Навколо підстрибували сусіди, скаженів батько, але всі розступилися.
— Он пішли. Сашко — гордість моя. А ви, бідолахи, спати йдіть.
Лаяння Алі було дивом дивним. Це як якщо б заговорила… береза.
У кімнаті, Аля включала цілий електричний самовар.
— Сідай уроки робити, гордість моя.
— Добре, Алю.
Вона його так називала все життя — гордість моя. З того самого дня, як він допоміг їй. Пройдисвіт, на ринку, вирвав її сумочку. А Сашко підклав тому підніжку. У Алі в сумочці грошей не було, навіть ключів, тільки носовичок, помада, туш, і авоська. Просто Аля любила цю сумочку.
— Оце, — говорила Аля, — народу кругом повно було, бачили всі, а ніхто не заступився, крім тебе. Ти гордість моя — Сашуля.
Сашко робив уроки, а Аля діставала ковбасу, робила бутерброди, і дивилася, як він їсть і п’є чай. Скільки років було Алі? Він не знав. Але точно, більше, ніж матері. Аля була повною, важкою, але якоюсь іншою, не схожою на жінок з гуртожитку. Вона робила манікюр і накручувала зачіски, любила капелюшки і туфлі на підборах, ніколи не носила халат, і не кричала. Сусіди шепотілися, що у Алі був колись чоловік, і навіть син. Але толком ніхто нічого не знав.
Після цього випадку, Сашко ходив до Алі. Вона годувала його, і допомагала з уроками. Потім в двері шкреблися батьки. Найчастіше —разом, але іноді— тільки мати.
Алевтина Арнольдівна, відкрийте, нехай Сашко додому йде, бити не будемо.
— Колю, Ларисо, уроки зробить, і прийде. А якщо чіпнете його — поскаржусяна вас.
— Та не чіпатимемо, Бог із ним.
Коли Сашкові було 16, перед самим випускним, він привів до Алі Марину.
— Ми хочемо одружитися.
— Діти, а вам того треба?
— Та ні, не треба.
— Вона при надії, чи що?
— Ну так, при надії, але ми просто хочемо одружитися, не тому що при надії.
— А термін який?
— Та, ну, це, ось, чотири місяці вже немає, тих самих. Вона і взагалі не знала. Скаржилася, що в животі бурчить. Ну так вийшло.
У той рік в моді були сукні кльош. Де Аля дістала модну німецьку сукню, Сашко не знав. Вона була рожевою і дуже легкою. Марина святкувала випускний в цій сукні, красива, як цвіт вишні, і в Аліних нових босоніжках. Ніхто нічого не помітив. У ньому ж була на реєстрації.
Їх батьки посварилися, і вигнали їх. Маринина мати сказала, що знати Сашкове сімейство не бажає, і внуки такі їй не потрібні, а татусь підтримав. Своє спільне життя Сашко з Мариною почали в Аліній 24-метровий кімнаті, розгородженій теслею Івановичем навпіл. Маленький Олексійко галасував постійно, спантеличина від голосів Марина, ходила по вулиці з коляскою до третьої ночі, засинала на лавці. Алевтина влаштувалася в охорону — працювала добу через три, змінювала Марину, підкидала грошенят на дитину.
А потім гуртожиток розселили.
Сашко став Олександром Миколайовичем, начальником цеху, Марина — Мариною Володимирівною, викладачем, доцентом. Олексійчик навчався в випускному класі, і почав бешкетувати.
На наступний день хлопчина взагалі не дійшов до школи, вчасно не повернувся додому. Залишивши моралі до приходу сина, Олександр відправився до Алі, в сусідній під’їзд. У нього був свій ключ.
Олексій, і та сама, простенька дівчинка, сиділи за круглим, дубовим столом в кімнаті і наминати бутерброди. Пихтів електричний самовар, Аля, в спортивному сіро-блакитному костюмі розглядала якийсь журнал.
Олександр напружився. У журналі був одяг для дітей. Аля покликала його на кухню.
— Сашко, гордість моя, не лайся, лаятися, пізно, п’ятий місяць.
— Та як же ж? Так що ж? От невіглас, та в кого він?
— У тебе, гордість моя, і в твоїх батьків. Ларисі ж тоді було 15, а Колі — 16, коли вони тебе… зліпили. А через тиждень, після Ларисиного 16- річчя, ти і появся. А ти ще запитуєш в кого? Не кричи, посмішку одягни, і привітай дітей. Виженеш — заберу до себе, помістимося. Ларисі з Колею повідомляти не поспішай, встигнеш. А Марині я півгодини тому подзвонила.
Вони повернулися в кімнату. Аля налила Олександру чай, підсунула бутерброди.
— Знаєш, Саша, я вже плаття Ганні знайшла на реєстрацію. Це подарунок буде, від мене. Зачіску зробимо у мого перукаря. В інститут Олексій піде, ти не хвилюйся. Все вдасться. Так, а ти в курсі, що на минулому тижні я з магазину з покупками поверталася, на вулиці погано стало, свідомість втратила, впала. Пощастило, що твій Олексій з балкона побачив. Швидку викликав, до лікарні зі мною доїхав. Виявилося — криз. Народу навколо багато було, ніхто не допоміг, а твій син допоміг. Олексійчик — гордість моя…
Фото ілюстративне.
