Марта Георгіївна не могла цього допустити, вона що даремно усе життя парторгом пропрацювала. Досить з неї, терпіла в угоду чоловіковій примсі священика який ходив сповідати її Михайла цілий тиждень щодня. Ну! Надумав старий на старості років. Усе життя і хреститись не вмів, а тут занедужав і хрещення прийняв і молиться лежачи, бо ж ходити вже й сил не мав. Тому й найняла вона отих музик, аби провели її чоловіка “як годиться” у останню путь, хіба ж чекала вона того, що потім трапилось.
Знову він! Марту щоразу жаром обдавало, коли відчиняла двері і бачила цього, по суті хлопчака, у чорному. А він ніби й не помічає її неприязні, завжди усміхнений і якийсь, ніби не від світу цього. Проходить не озираючись. Марта спеціально за ним щоразу стежить, чи буде він їхній дім роздивлятись. Поглянути там було на що: все життя Марта була при гарній посаді і чоловік її завідував одним із продуктових складів. Коли не стало союзу вони одними з перших пішли у “спекулянти”. Ось і був їх дім повною чашею з дорогими кришталевими люстрами з Італії і справжніми порцеляновими вазами з Китаю.
Але цей дивний якийсь. Очі в підлогу і в кімнатку до Михайла. Марта в такі моменти від незрозумілого почуття якоїсь тривоги і ніби аж злості на стіни лізти була готова. Ходила голосно грюкаючи дверима, навмисне гучно вмикала приймач, або дзвонила до подруг і розмовляла з ними так, що й сусід навпроти напевне чув. Заспокоювалась лиш коли оцей в чорному ішов. Тоді аж підлогу мити ставала, аби й сліду його у домі не було.
Ну! Надумав її Михайло на старості років от такого. Раніше й хреститись не вмів, був як усі “нормальним”, а тільки зліг так і зразу подавай йому священика. Тиждень перед тим як піти у вічність він щоденно сповідався. Якби Мартина воля вона б і на поріг не пускала священика, але Михайла вона поважала, тому корилась його волі.
— Марто, – покликав одного разу її кволим голосом, – Мене не стане сьогодні, – мотнув головою, аби жінка не переривала його, – Я знаю достименно, повір. Маю до тебе одне єдине прохання – Нехай у останню путь мене отець Володимир проведе. Не наймай отих музик, які без пляшки і ноти не згадають. Мені того не потрібно. Обід зроби на дев’ятий день, але не весілля, а саме поминальний обід. Не скликай пів світу, які і знати мене не знали і після третьої співати починають.
Марта слухала і не чула. У неї все вже було розплановано. Воля чоловіка була лиш хитанням повітря, не більше.
Михайла й справді не стало того ж таки дня. А вже наступного його з подвір’я виносили під гучні звуки “традиційної” музики. Семен зі своєю трубою, як завше трохи довше тягнув, а Петро з барабаном гупав так, що останні ряди проводжаючих і себе не чули, проте все було так, як хотілось Марті.
Десь посеред дороги Марті зле стало – знепритомніла. Перед очима, мов живий стоїть її Михайло. Молодий, красивий і весь аж світиться з середини, але сумний.
— Я дійти не можу, – каже дружині з докором,- Музика гримить, до землі тягне. Важко мені Марто, припини це.
І бачить вона свого Михайла, ось тут-таки поруч, а він й далеко десь. Підіймається він сходами кришталевими угору. Іде і йти не може, гримить музика, бахкає барабан і кудись не туди тягне труба.
— Геть, – заволала опритомнівши, – Спиніть їх, нехай ідуть звідси. – говорила знесилено. – Прошу, покличте отця Володимира.
Так і стояла сумна процесія посеред дороги поки не прийшов священик. Далі рушили у абсолютній тиші. Кожен задумався про своє, бо те що розповіла щойно Марта вразило.
Кілька днів минуло і у двері Марти знову хтось подзвонив. Відчинила і завмерла від несподіванки – знову той священик.
— Михайло просив вам розповісти, пояснити все, – сказав коротко. – Він знав коли піде і бачив куди саме потрапить. Коли йому зле стало і його у стаціонарі рятували, до нього його дід прийшов. Показав, куди той потрапить, якщо нічого не змінить у своєму житті. Навіть, сказав коли його не стане і годину і день.
Марта стояла і ковтала сльози. Чи не вперше в житті от так плакала перед кимось крім свого покійного Михайла.
— Його ж дід священиком був. Рятуйте! Мене теж врятуйте, отче! Я не знаю про все оце нічого, але ж бачила його тоді, він же в небо підіймався.
Тихо у храмі, ще й служба не почалась. Марта запалює лампадки і готує все до служби. Їй особливо подобається оця ранкова тиша перед літургією. Тоді вона, ніби, ближче до свого Михайла, ніби чує як душенька розмовляє з небом.
Автор Анна К.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
