fbpx

Мамо, зрозумій, у тебе вік. Все може трапитись. Квартира відійде державі. Я не наполягаю робити це зараз же, але ти подумай і не тягни, – при цьому недвозначно дивилася на Соню, мовляв, тобі тут не обломиться

Наталя Михайлівна жила одна у великій квартирі в центрі Києва. Чоловік, професор, отримав її за особливі заслуги перед державою. П’ятнадцять років тому його не стало. Дочка Тетяна вийшла заміж і поїхала до Одеси. У них з чоловіком був там свій бізнес.

Жила Наталія Михайлівна, взагалі-то тільки в одній кімнаті. До кабінету чоловіка, в спальню, в дитячу вона навіть не заходила. Здоров’я не дозволяло утримувати велику квартиру в чистоті.

У свої сімдесят вісім років вона була ще бадьора. Звичайно, серденько турбувало, тиск стрибав. Все як у всіх.

У середині липня в квартирі пролунав дзвінок. Наталя Михайлівна побачила на порозі молоденьку дівчину з валізою.

– Здрастуйте, я Соня, внучка Віри Федорової, – сказала вона.

До Наталі не відразу дійшло, про кого говорить дівчина, а коли зрозуміла, що це внучка її подруги дитинства, якої не стало півроку тому, зраділа і розцілувала. Попрощатися вона не поїхала, бо потрапила в стаціонар. А в дівоцтві у Віри було інше прізвище.

Соня приїхала поступати в педагогічний інститут і попросилася пожити трохи, поки не отримає кімнату в гуртожитку. Наталя навіть образилася.

– Про це не може бути й мови. Ти будеш жити у мене, скільки потрібно, хоч все життя. У мене такі хороми, а ти хочеш піти невідомо куди. Внучка моєї подруги – моя внучка, – і для доказу взяла Соню за руку, немов боялася, що та негайно піде.

Наталя поселила внучку подруги в кімнату доньки. Соня взяла на себе прибирання квартири, покупку продуктів, а Наталя Михайлівна відала кухнею. У вихідні вони ходили гуляти в парк. Наталя багато читала, щедро ділилася знаннями з Сонею і щиро полюбила дівчину, як власну внучку.

Дочка привозила їй онука, тільки коли він був маленький. Тепер бачила його дуже рідко. Тому і віддала свою любов Соні. Не уявляла, як жила раніше без неї.

У лютому у Наталії були негаразди з самопочуттям, і Соня викликала «швидку». Вона знала, що Наталя Михайлівна не стала б турбувати дочку і повідомляти їй. Але, побачивши забутий телефон на столі, сумнівалася кілька хвилин, а потім зателефонувала.

Тетяна приїхала рано-вранці нічним поїздом. З прохолодою поставилася до Соні, розвела бурхливу діяльність: оплатила окрему палату матері, готувала для неї рибу на парі, потіснивши Соню.

Коли Наталю виписали, дочка зібралася додому в Одесу. За обідом вона завела розмову про заповіт. Наталя посмутніла.

– Мамо, зрозумій, у тебе вік. Все може трапитись. Квартира відійде державі, – вмовляла вона. – Я не наполягаю робити це зараз же, але ти подумай і не тягни, – при цьому недвозначно дивилася на Соню, мовляв, тобі тут не обломиться.

– Добре, Танечко, я подумаю, – поступилася Наталя.

Тетяна поїхала, і життя повернулося у звичне русло. Соня знову доглядала за Наталею, прибирала квартиру і ходила по магазинах. Тетяна дзвонила кілька разів, цікавилася самопочуттям матері і нагадувала про заповіт.

– Може, справді, складете заповіт? – умовляла Соня. – Бабуся також не написала, а коли її не стало, мама переїхала жити в її квартиру з новим чоловіком, хоча вони не розписані. А нашу почала здавати.

– Мила моя. Ось чому ти приїхала поступати в Київ. Чому раніше не розповіла? – Наталя обняла дівчину.

– Бабуся багато розповідала про вас. Вона збиралася відвідати вас, не встигла. Казала, що з вас треба брати приклад. Я з нею згодна, – Соня притулилася до Наталі, як до рідної.

– Ото вигадала Віра. – але обличчя Наталії видавало, що їй приємно.

Більше розмов про заповіт вони не заводили.

Соня вчилася на третьому курсі, коли на прогулянці в парку Наталії стало погано. Соня тут же викликала «швидку». Навколо збиралися цікаві. Хтось запропонував перенести її на лавочку. Але Соня не дала. Коли у бабусі була схожа ситуація, лікар «швидкої» сказав, що в таких випадках не можна чіпати людини, можна нашкодити. А раптом у Наталії теж саме? Соня сиділа поруч, гладила її руку і подумки квапила «швидку».

Наталі не стало через два дні. Попрощатися приїхала донька з чоловіком і тридцятитрьохрічним сином Сергієм. Одного разу Наталя сказала Соні, що якщо з нею що-небудь станеться, щоб обов’язково відспівали її в храмі, навіть на прогулянці показала в якому. Соня тоді розсердилася, мовляв, рано думати про це. Але тепер зробила все, як хотіла Наталя, незважаючи на спротив Тетяни.

Священник сказав добрі слова. Виявляється, він добре знав Наталю Михайлівну. Відразу після відспівування поїхали на цвинтар. Чоловік Тетяни замовив великий автобус, але тільки дві сусідки приєдналися до них. Прощання відбулося тихо і спокійно.

Після поминок Тетяна відразу завела розмову про заповіт.

– Як я зрозуміла, мама так і не оформила спадщину. Що ж, можеш пожити поки, – сказала вона Соні. – Але краще знайди собі квартиру. Ти тут ніхто і звати тебе ніяк. Думаєш, ми не розуміємо, навіщо ти приїхала сюди?

Як же важко Соні чути такі слова. Вона не стала переконувати Тетяну в протилежному.

Коли Тетяна з сім’єю поїхала, Соня зітхнула вільніше. Залишилися гроші від Наталії Михайлівни, небагато. У неї була велика пенсія. Їм вистачало. Але тепер бабуся пне стало, вчитися залишилося один рік, не враховуючи весняної сесії. Соня вирішила пошукати роботу. Коли знайшла в поштовій скриньці рахунки на оплату комунальних послуг, зрозуміла, що не можна тягнути і схопилася за перше, що підвернулася під руку – вечорами прибирати в офісі недалеко від будинку. Вона тут живе, їй і оплачувати рахунки.

Після сесії Соня зайшла в деканат, дізнатися, як отримати кімнату в гуртожитку. Виявилося, що є вільні місця. Хтось вдало одружувався, утворювалися пари і студенти орендували квартири. Вона зраділа. Хотіла вже піти, але тут секретарка зупинила її.

– На твоє ім’я надійшов лист тиждень тому, – і подала Соні конверт.

На ньому дійсно було написано її ім’я. В коридорі вона відкрила конверт. Її запрошували до нотаріальної контори.

Нічого не розуміючи, Соня поїхала за вказаною адресою. Яке ж було її здивування, коли нотаріус повідомив, що Наталя Михайлівна заповіла їй квартиру. Соня попросила пояснити, що це означає.

– Наталія Михайлівна Дунаєвська написала заповіт близько трьох місяців тому, – нотаріус подав Соні офіційний бланк.

Соня прочитала і заплакала.

– Я. Це неправильно. У неї є дочка, внук. Я їй ніхто. Просто доглядала за нею, жила в квартирі, – крізь сльози повторювала Соня.

– Це бажання Наталії Михайлівни. Ми, звичайно, знайдемо її доньку. Якщо вона не згодна з волею матері, то опротестувати заповіт вона зможе через суд, – роз’яснює нотаріус.

Соня повернулася додому, зайшла в кімнату Наталії Михайлівни, сіла на диван і розридалася. Потім непомітно для себе заснула.

Їй приснилася господиня квартири. Вона притискала до себе якусь книгу і радісно посміхалася.

Соня прокинулася і довго не могла відійти від сну. Все думала, до чого це. Погляд впав на книгу, що лежить зверху томів, що стояли рядами на полиці. Соня підійшла, покрутила книжку в руках. Схожа на ту, що бачила уві сні. Книга розкрилася на тому місці, де між сторінок лежали кілька купюр і записка.

«Мила моя Сонечко. Я заповіла квартиру тобі. Прости, швидше за все моїй доньці це не сподобається, вона подасть в суд. Не бійся. Вона не має потреби ні в грошах, ні в квартирі. А тобі потрібно і те й інше.

Я винна перед Вірою, твоєї бабусею. Вона теж була закохана у Володимира. Але він вибрав мене. І я посприяла цьому, каюсь. У тебе могло бути інше життя. Сподіваюся, ти не скоро прочитаєш цей лист, і я поживу ще».

Соня притиснула до обличчя записку, вдихнула запах старої книги і ледь вловимий – Наталії Михайлівни. Вона розридалася. До приїзду Тетяни Соня залишилася жити в квартирі. Через два тижні приїхали дочка Наталії Михайлівни з чоловіком і дорослим сином.

– Ти втерлась у довіру до доброї бабусі, вмовила написати на себе заповіт! Ти винна, що не стало моєї мами! – не вгавала Тетяна.

Чоловік намагався заспокоїти її, та де там.

Коли Соня зібралася йти, Тетяна раптом змінила гнів на милість і запропонувала їй вийти заміж за Сергія. Тут Соня зрозуміла, що Тетяна не впевнена в перегляді заповіту в свою користь. Заміж виходити відмовилася. Але й не пішла.

– Наталія Михайлівна залишила квартиру мені. Вигнати мене вийде, коли зможете опротестувати заповіт, – Соня грюкнула дверима і зачинилася у своїй кімнаті.

Звичайно, вона не збиралася залишатися тут, завтра переїде в гуртожиток. Але їй так стало прикро, коли Тетяна звинуватила її в тому, що не стало Наталії Михайлівни і вирішила відплатити за ці слова.

Суд не змінив заповіт. Сусіди виступили свідками, що Соня добре доглядала за старенькою, а рідна дочка приїжджала рідко.

Автор: Halyna Zаkhаrova.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page