fbpx
Дозвілля
Мамо, знаєш, як кажуть, — Бог дав дітей, дасть і для дітей. — Але я власне, що хотіла дізнатися. — зам’ялася Поліна. — Ми ось тулимося в двокімнатній. Нам і так тісно там вчотирьох. А скоро нас буде п’ятеро. А у тебе однієї сто п’ятдесят метрів. Можливо, ми якось вирішимо це питання? Будинок можна продати, так? І на ці гроші купити тобі житло і нам додати

— Мам, я поговорити хотіла з тобою…— Поліна дивилася на матір тим відкритим, наївним поглядом, який ще в дитинстві допомагав їй досягати всього, чого вона хотіла.— Я при надії, ми чекаємо дівчинку… — вона посміхнулася мрійливо і погладила себе по ще, практично непомітному, животику.

— Господи! Поліно! Ну навіщо так швидко ?! Іванкові ще три тільки, та й Оленці п’ять. Ну почекали б ще трохи, поки старші підростуть. Навіщо поспішали? — Ольга, не стримавшись, сплеснула руками.

— Що значить поспішали? — Поліна нахмурила лобик. Ми, коли з Сергієм зійшлися, відразу вирішили, що дітей у нас буде багато. Взагалі, ми четверо хочемо. Четвертого ще хлопчика б…— Поліна мрійливо підняла вгору блакитні очі.

— Поліно, я розумію, що ви хотіли. Але дітей робити багато — справа нехитра. Їх ще ростити потрібно, вчити потім, жити їм десь потрібно. Розумієш? А їх у вас вже двоє. Як жити будете? Сергій он вас трьох ледве тягне, а тут ще один з’явиться…— Ольга засмутилася остаточно.

— Мамо, знаєш, як кажуть, — Бог дав дітей, дасть і для дітей. — Але я власне, що хотіла дізнатися. — зам’ялася Поліна. — Ми ось тулимося в двокімнатній. Нам і так тісно там вчотирьох. А скоро нас буде п’ятеро. А у тебе однієї сто п’ятдесят метрів. Можливо, ми якось вирішимо це питання? Будинок можна продати, так? І на ці гроші купити тобі житло і нам додати, щоб ми собі купили щось більше. Як ти думаєш, мамо?

Ольга не відразу знайшла, що відповісти і сказала Поліні, що повинна все гарненько обміркувати. Та посиділа ще півгодинки і вирушила додому.

Жінка провела доньку до хвіртки і повернувшись, задумалась.

Вона вийшла заміж за Діму рано, у вісімнадцять. Одружилися вони по любові, ще навчаючись в інституті. Відучилися, жили в гуртожитку, мріючи про свій куток. Батьки Ольги, ще при Союзі отримали двокімнатну квартиру і кликали молодих до себе. Але молодь хотіла самостійності. Тому, коли з’явилася Поліна, якийсь час орендували житло. А потім сталося непоправне, не стало Олиного батька. Мати ненадовго його пережила

…Ось таким, дуже сумним чином, їхні житлові проблеми вирішилися. І Поліночка свідоме дитинство провела вже в комфортній двійці.

Діма з раннього віку мріяв про приватний будинок. Спав і бачив городик, фруктовий сад і курочок. Скільки разів він фантазував, як вони будуть збирати і заготовляти свої овочі та фрукти. Він все своє дитинство провів у бабусі в селі, звідти і пішла його просто божевільна любов до землі.

— Олю. Ти не уявляєш, який він, домашній огірочок, щойно зірваний з грядки. З пухирцями, ароматний і солодкий, як мед! А цибулька, а редиска! А яка смакота з цього багатства виходить! Ех! – він зітхав важко і дивився замріяно у двір їх п’ятиповерхівки з висоти четвертого поверху.

Оля тільки посміхалася, дивлячись на чоловіка. Але мрії, як відомо, мають звичку збуватися. Та ж старенька бабуся, що прищепила йому любов до села, відійшла у засвіти в глибокій старості, залишивши улюбленому онукові і будиночок, і невеликий рахунок в банку. Гроші не бозна які, але продавши будиночок і доклавши до цього енну суму, вони змогли взяти кредит і купити будинок.

Діма був щасливий. Просторий будинок, в сто п’ятдесят метрів квадратних, це було навіть більше, ніж він мріяв. Тут знайшлося місце і для дитячої, і вітальні і декількох спалень. Вони облаштувалися і зажили дружною сім’єю. Діма з Ольгою працювали, Поліна вже ходила в садок. Життя, як то кажуть, відбулася. Але біда приходить несподівано і робить свої корективи. Діма, їхавши з роботи, заснув за кермом. І у нього не було шансів…

Довго була невтішна Ольга. Але, як то кажуть, життя триває, а час лікує. Поліночка підростала, радувала матір шкільними успіхами, а потім і університетськими. Була дівчиною розумною, зі світлою головою. На вісімнадцять років, Ольга подарувала їй батьківську квартиру, оформивши її відповідно і, зробивши там чудовий ремонт. Дуже хотіла Ольга, щоб у Поліни було своє житло і вона не тинялася по орендованих квартирах, як вони колись з Дімою.

Поліна закінчила інститут і почала працювати за фахом – дитячий логопед. Якось вона попередила Ольгу, що ввечері прийде не одна.

— Мамо, познайомся, це мій наречений, Серій.— представила вона невисокого худорлявого юнака. Ольга відразу відзначила, що він непоказний і одягнений якось, неохайно чи що. Тоді вона внутрішньо себе смикнула, мовляв, це доньки справа, з ким їй женихався, а не її! Але майбутній зять їй і справді не сподобався. Він був ще і неговіркий, і, як здогадувалася Ольга, не сильно вихований. А працював в якійсь фірмі по ремонту машин! Механіком!

— Полечко, це звісно не моя справа, але чи не здається тобі, що ви з Сергієм дуже різні? Чи не пошкодуєш ти потім, дитинко? — стурбовано говорила вона донці, коли “наречений” зібрався геть.

— Мамо! Що ти кажеш! Ми з Сергієм любимо один одного і мені все одно хто і що думає. У нас зараз всі люди рівні і немає нерівності, слава Богу, як за старих часів. І взагалі можна подумати, я графиня якась.

Не графиня, то не графиня… А весілля відгуляли, як годиться. Єдина проблема, юнак був бідний, як церковна миша, ще й сирота. Тому, всі витрати за весільний переполох лягли на Ольгу. А одружитися треба було терміново, Поліна вже носила під серцем Оленку…

Молоді оселилися в Поліниній, тепер уже квартирі, і жили дружно. Видно було, що чоловік любить Поліну, а вона відповідає йому взаємністю. А коли народилася Оленка, він з рук її не спускав. Правда, коли був вільний. А вільний він був рідко, так як працював без вихідних і прохідних, щоб прогодувати сім’ю. За Оленкою пішов Іванко. Ольга тільки ахнула, дізнавшись що донька носить друге дитяточко.

— Поль, ну ви ж молоді ще. Для себе б пожили, а ви одного за іншим. Важко ж. — намагалася вона напоумити доньку. Але та, посміхаючись, відповіла:

— Мама, ми любимо дітей. Сергій, коли в дитбудинку ріс, навіть мріяв, що коли виросте, одружиться і у нього буде багато дітей, а він буде про них дбати.

Ольга тільки диву дивувалася, який вплив мав цей непоказний хлопець на її доньку. Ніколи Поліна не виявляла бажання стати багатодітною матір’ю, а тут так змінилася. Але напевно це не так вже й погано, думала вона. Діти в кінці кінців наше продовження і взагалі щастя…

І ось сьогодні сюрприз з третьою дитиною, а головне, розмова з дочкою вибила її з колії. Вона й почала роздумувати, як їй вчинити і не знаходила відповіді. З одного боку, начебто і не просить донька нічого такого. Будинок став великий для неї однієї, після втрати чоловіка. Його можна продати і купити дітям що-небудь побільше. А з іншого боку, будинок вона дуже любила. Вона знала в ньому кожну мостину, кожну тріщинку, пам’ятала кожну куплену з чоловіком річ, аж до маленької ниточки…

Вона вирішила зателефонувати своїй давній інститутської подрузі Марії, запитати її поради. Маша була людиною суворою і об’єктивною, і була тим самим свіжим поглядом з боку, який іноді так потрібен. Вона дуже уважно вислухала і своїм голосом, що не терпить заперечення, винесла вердикт.

— Олю, ну я все розумію, внуки, донька і все таке. Але, вони, коли планують їх, думають взагалі, куди ставити ліжечка, де садити на горщик і все таке? Чи далекоглядності не навчилися, а про все інше думати ні? Га? Словом, ти квартиру подарувала? Подарувала. Весілля оплатила? Оплатила. Грошей даєш постійно? Так. Все, далі самі. Самі, миленькі, самі. Тому, ось тобі моя порада, скажи доньці тверде “ні”. Без варіантів.
Оля поклала слухавку і якийсь час переварювала почуте. Потім набрала номер доньки.

— Полечко, ти знаєш, я думала про нашу з тобою розмову і вирішила. Я не зможу продати наш будинок. Я допоможу тобі, чим зможу. А вам треба якимось іншим способом розширюватися, тим більше у вас є хороший старт. Хіба не так? А наш будинок буде для наших сімейних посиденьок, і щоб ви змогли приїхати і було місце всім розміститися.

— Мамо! От не очікувала від тебе, чесно! Тобі то одній навіщо він потрібен, цей проклятущий будинок!? Ми б велику квартиру могли купити і тобі б там залишилося на житло. А ти ось так вирішила з донькою рідною вчинити? Знаєш що? А не буде більше ніяких сімейних посиденьок і взагалі нічого не буде. Усе! Не дзвони мені! Ясно?! – вона кинула слухавку.

Ольга здригнулася. Вона довго ще тримала в руці телефон, сподіваючись що донька передзвонить і вони зможуть порозумітися. Але цього не сталося. Тоді вона пішла на кухню, налила собі чаю, сіла на улюблений диван, який вони купували ще з Дімою, і гірко зросила долоні сльозами.

Кажуть що безвихідних ситуацій не буває, але зараз був саме той випадок. Наплакавшись, вона лягла спати. Їй снився Діма, який годував її огірочками і сміявся, коли вона відсмикувала руку від колючих пухирців. Як колись в молодості…

Автор: Саreva.

Фото ілюстративне.