Я виростила сина одна. Жила у старенькій квартирці ще шістдесятих років минулого століття. Тонкі і чомусь криві стіни і малесенькі дві кімнати. Я не жаліюсь, нам вистачало місця. Я ще й щаслива була, інші он у гуртожитках з дітьми, а тут своя, хай і малесенька.
Я й не помічала наскільки у нас місця мало, аж поки син не привів у дім невістку. Після появи першого онука стало зрозуміло, що ми просто не розмістимось усі разом. Тому, на сімейній нараді було вирішено, що я на певний час поїду жити у стару батьківську хату, яка стояла пусткою останні п’ятнадцять років.
— Мамо, у Олени двійня буде. Зрозумійте, як би я не хотів, а винаймати квартиру найближчі три-чотири роки у нас грошей не буде. Ви й село поки їдьте. Я розумію, що там дім старий і роботи біля нього багато. Ви не хвилюйтесь, я все зроблю і завше вам допомагатиму. Але поки інакше просто не виходить.
Я розуміла що у словах сина є сенс. Бачила, що дітям і справді не легко і потрібно якось підсобити. Від сільського життя я в захваті ніколи не була, як поїхала звідти у п’ятнадцять, так і не поверталась більше, хіба на день другий до батьків. Мені не просто було сказати оте “згодна”. Зрозумійте, я пенсіонерка вже, та й ноги у мене не здорові. У квартирі в себе все поруч, я й світло можу не вмикати з заплющеними очима речі знайду, які потрібно. А тут усе з ніг на голову. І місце хоч і рідне, але давно чуже і хата хоч і своя, проте не обжита і без зручностей.
Узяв син відпустку на три тижні і поїхали ми готувати дім до мого переселення. Ну що я вам скажу: бур’яни викосили, стіни побілили, телевізор підключили паркан підперли де падав ось і все, що наші фінанси на той момент дозволяли.
— У мене зарплатня через два тижні, мамо. Приїду грубу нову поставим, вбиральню організуємо.
Та минув місяць, другий, а у сина все на мене грошей не вистачає. Уявляєте, як у шістдесят п’ять з нездоровими ногами воду від колодязя носити! А зима прийшла і я без дров і пічки нормальної. Вікна старі з усіх сторін дме, у домі холодно хоч плач.
— У тебе пенсія є, мамо! Інші бабусі живуть в селі і в місто не забереш, а ти жалієшся щодня. Купи плівки вікна забий, та й на обігрівач ти з пенсії гроші можеш виділити легко. Скільки там тобі місця потрібно – одна кімнатка? Не роби бурю у стакані води у мене своїх негараздів вище стріхи. Олена скоро двійнят на світ приведе я повинен кімнату підготувати і меблі оновити. Наші старі розсипаються. Шафу купе ось складаю, а майстер он плитку у ванні стару знімає.
Сиджу я у тому домі у валянках і пальто, а він шафу купе складає у моїй квартирі і допомагати мені тут і не збирається? Ох, мені розуміння всієї цієї ситуації аж сил додало. Чесно, я й не думала, що здатна аж так швидко рухатись. І машину я знайшла і речі свої склала і погрузила, ще й в дорозі не виморилась. Вистачило сил усі свої торби на третій поверх без ліфта занести.
Заходжу в квартиру, а син з невісткою стоять отетерілі, навіть не привітались. Я навколо поглянула і зрозуміла, куди всі гроші у пішли. Він балкон з кімнатою з’єднав, зніс стіну між ванною і вбиральнею. І на все це у нього грошей вистачило, а от матері, яка казна-де заради них опинилась, допомогти уже він не може?
— Що ви тут робите, мамо? – питає невістка здивовано.
— Живу, доню, живу.
— А ми ж як? Місця мало, – це вже син говорить. – У нас двійня буде, а тут і тридцяти квадратів немає…
Він ще щось там сказати мав, але я слухати не стала. Пішла, розкладати речі у свою кімнату, яка тепер дитячою стала. Одягла халат і пішла у ванну відігріватись під теплим душем. Діти мовчки за цим спостерігають невдоволено.
— Мамо, можете, звісно погостювати трохи, – син заявляє, – Проте ми все обговорили, хіба ж не розумієте – на всіх місця не вистачить.
— Так, розумію. Ключі від хатини куди ти мене посилив, он, на тумбочці. Дарую її вам. Місця і справді на всіх не вистачить, тому прошу вас у найкоротші терміни звільнити мій дім. Жити вам є де. Вікна плівкою заб’єте, обігрівач увімкнете і до колодяза за водою сходите, все, як ти мене вчив, синку. А що? Люди там усе життя так живуть і не жаліються. У вас теж вийде.
З’їхали вони лиш кілька днів тому і лиш після рішення відповідних структур. Добре, що квартира приватизована на моє ім’я і колись після синового повноліття для економії оплати комунальних послуг я сина у батьківську хату прописала.
Тепер місця всім вдосталь. Мене осуджують, а я прошу тих хто це робить поїхати у ту сільську хатину хоч на місяць узимку. Впевнена, іншої одразу заспівають.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
