– Краще б у мене зовсім не було мами, ніж така! Краще б тебе зовсім не було!
Свято не вдалося.
Гості застигли на своїх місцях, намагаючись злитися з інтер’єром.
Тістечка, що мали стати несподіванкою замість звичного торта, лежали на підлозі безформною купою.
Аня сама збила їх із таці, коли мама, встромивши свічку в найбільше тістечко, підійшла її вітати.
Не варто було заходити одразу після сварки — краще було дочекатись, поки Аня хоч трохи охолоне.
Але Наталія Павлівна зробила по-своєму: дочка — її, і свято — її. Вона ніколи не слухає. Хоча, може, вони й не хочуть самі нічого вирішувати?
Це було, як повітряна куля, яку надували-надували — і вона луснула в найневідповідніший момент. Наталія була на межі. Аня — теж. Наталія Павлівна вигнала половину гостей, яких запросила донька, Аня розізлилася, а мама — замість того щоб вислухати — пішла готувати театральну появу з тістечками.
Бам.
Аня не задула свічку, а просто змахнула все з таці.
– Краще б тебе не було! Тебе! Ти все завжди псуєш!!
Такого Наталія Павлівна ще не чула на свою адресу.
– Мамо, ти так всіх дістаєш, що без тебе ніхто й кроку не може ступити, – вставив Вадим. – Іноді я з Анею згоден. Іноді мені теж здається, що нам було б легше без тебе.
Нещодавно Наталія заборонила йому вступати до театрального.
– Наталю, може, тобі варто трохи пройтися, – сказав чоловік. – Сьогодні ми й без тебе посидимо.
Рідні люди.
Наталія ніколи й не вважала себе подарунком.
Але сьогодні її рідні, в три голоси, сказали, що краще б її не було.
А може, й справді краще?
В парку Наталія плакала.
Вона все зіпсувала. Своїм контролем, своїм характером. Тепер навіть удома її вважають зайвою. На роботі вже сказали: вона не керівник, а наглядач. Грозять скаргою вищому керівництву. Навіть з днем народження цього року ніхто не привітав. Минуло вже три місяці, а образа не минає. Їй 50, а почуття – ніби знову 15. Перехідний вік. Втрата себе.
В парку повно людей, а вона – наче самотня…
На душі – як кішки шкребуть…
Знайома здалеку кивнула Наталі, здивована тим, що «залізна леді» плаче, але не підійшла: вдома дитина з температурою.
Дзвінок із роботи.
Вище керівництво позбавило всіх премій. За невиконаний план, недостачу.
А Наталя, звісно, не стрималася саме через це.
– Ларисо, чому у вас така шалена нестача?
– Перерахую.
– Не перераховувати треба, а нормально працювати! Як я це керівництву поясню?
– Ой, Наталіє Павлівно, не до вас. У мене чоловік пустився береге, на роботі клієнти – як сіль в очах! Я і продавець, і вантажник, і прибиральниця в одній особі! І ще ви з вашою інвентаризацією…
– Ніби я сама не стаю за касу і не тягаю коробки!
Тоді вона й сама затрималась до ранку. Сонце сходило, а вона писала звіти, вигадувала, як згуртувати колектив.
Адміністратор Валерій просто зник. У «творчій» відпустці. Телефон не бере. Тиждень. А завтра — перевірка. Наталя, як вуж, крутилась, щоб його не звільнили: у нього ж дружина при надії.
Коли той з’явився – опухлий і невиспаний – Наталя не стрималась. І продавцям дісталось – тих, що вічно за магазином димлять.
А на неї – скарга. Мовляв, дістала.
Може, й правда.
Тепер і без премії залишилася.
У неї ж удома троє. Двоє дітей і чоловік. Олег — без роботи. Зарплата її – єдине джерело. І ця зарплата тепер – мінус премія.
Олег пішов з роботи – хотів стати музикантом. Наталя не підтримала.
– Придумав, на гітарі грати! Як на це жити?
– Я люблю співати. Якщо зроблю з хобі роботу — працювати більше не доведеться.
– А поки розкрутишся — на що ми житимемо?
– У тебе ж зарплата більша. Проживемо. Незабаром я щось зароблю.
Але не заробив. Тільки відеоуроки і зустрічі з друзями. Де іноді співали, іноді випили.
Вона розуміє — він вигорів. Але з кожною зайвою витратою – все більше злиться.
Він уже її уникає.
Син? Ще складніше. У Театральний його не взяли. Вона дізналась першою. Вирішила – не казати, щоб ще більше не розчарувався. бо ж це другий рік поспіль відмова. Сказала, що все одно не пустить. Вадим вибрав залишитись вдома. Але затаїв образу.
– Жодного театрального. Будеш лікарем. А якщо ні – збирай речі й сам себе забезпечуй.
Хлопець відчув: у нього забрали мрію.
Хоча… він і так усе знав. І що відмовили. І що артист із нього – так собі. Але тепер можна все списати на маму.
Суперечка назрівала давно, але сьогодні – пік.
Зранку Наталя, як завжди, годувала всіх. Кожному – своє.
– Мамо, я ж казала, що не їм ковбасу.
– Тобі омлет. Особисто.
– Чому в супі морква? – кинув Вадим.
Аня – своє, Вадим – своє, Олег – усе, що є, крім супу.
А вона їсть залишки.
Врешті – не втрималася. Посварила. Всі розбіглись.
Поїхала до батьків – допомогла з городом. Назад – з мішками закруток. А вдома – нічого не готово. Олег на гітарі грає. Аня – в голосових, Вадим – на ліжку.
Їй не подобається, коли в дім запрошують незнайомих. Але Аня запросила. Всіх.
Прийшли гості. А Наталя – на кухні з тарілками, в замурзаному фартусі.
– Навіть на день народження дочки не нафарбувалась, – кинув чоловік.
– Я стояла весь день біля плити. Після грядок.
– Хто винен, що ти не вмієш планувати?
– Краще мовчи!!
А тут ще й друзі Ані – галасливі, веселі… занадто. Не зайшли, а завалилися. Наталія їх ніколи не бачила. Взуті в кімнату зайшли, ноги на стіл висадили.
Наталя – їх за двері.
Аня – мамі: краще б тебе не було.
Коли Наталя повернулась з парку під північ, усі мовчали. Посуду — гора. Все, як було. Навіть каструлі не донесли до раковини.
І всі її «вчили» мовчанням.
Вона все зрозуміла.
Нічого не мила. Не прибирала. Не ховала їжу.
Перекусила сиром, почекала, поки всі заснуть — і поїхала.
Наступного ранку:
– Вона навіть їжу в холодильник не поставила! – обурилась Аня.
– А де вона сама? – спитав Олег.
– Мабуть, образилась.
– Що їсти? – знову Олег.
– Нічого. Замовимо? – Вадик.
– Замовте. Тільки я полежу.
– Тоді гроші давай.
– У мами вони. От у неї й питайте.
Вадик зателефонував. Телефон вимкнений.
На роботі Наталю відпустили у відпустку. Без суперечок.
А вдома — на них чекав місяць уроків виживання без мами.
Коли Наталя повернулась, усі ходили перед нею навшпиньки.
Чому в родині саме ті, хто тримає все на собі, стають “зайвими”?
