Тоня полола грядки, коли почула, що хтось її кличе у дворі. Витерла піт з чола і вийшла до хвіртки. Там стояла незнайома жінка.
– Тоню, привіт! Розмова є.
– Привіт. Заходь, якщо прийшла…
Тоня запросила жінку до хати, поставила чайник грітися. Цікаво, що їй треба?
– Мене звати Ніна. Ми з тобою особисто не знайомі, але люди розповіли, що до чого… Не ходитиму кругами… У твого чоловіка покійного син є, Михайлик. Три роки йому.
Тоня здивовано глянула на жінку. Начебто не молода вже вона, щоб бути матір’ю цієї дитини…
– Та не в мене син. А у сусідки моєї, Каті. Чоловік твій часто заходив раніше, от і привела від нього. Такий самий рудий і конопатий, як тато, і тест робити не треба.
– А від мене ви що хочете? Чоловіка мого нещодавно не стало, я гадки не маю з ким він там водився.
– Я все розумію, але й Каті не стало… Нездужала довго, запустила, і ось результат. А хлопчик сирота тепер. У Каті ні батька, ні матері не було, приїжджа вона, в магазині продавцем працювала… А малого шкода, йому тепер одна дорога в сиротинець, сама ж розумієш…
– Та ж у мене свої діти є, дві доньки, народжені у шлюбі. Ви що, пропонуєте забрати цю дитину? Вистачає ж нахабства, прийти до дружини і говорити, щоб чужу дитину взяла…
– Але ж він брат твоїм донькам, отже, вже не чужий. А хлопчик хороший, добрий, та ласкавий… У стаціонарі зараз готують документи на нього…
– Ой, не треба до моєї совісті взивати… Чоловік мій невідомо скільки дітей залишив, то що ж я всіх ростити повинна?
– Ну, дивися сама… Моє завдання попередити.
Ніна пішла. Тоня налила чаю у кружку і задумалася.
З Юрою познайомилася одразу після отримання диплому. Відзначали з подругами, і підійшли хлопці знайомитись. Юра виділявся своєю рудою шевелюрою та дрібним ластовинням по всьому обличчю.
Веселий, кмітливий, вірші читав, анекдоти розповідав. Запропонував провести її додому.
І ось вони вже чоловік та дружина. Оселилися у бабусі, якої потім не стало і та залишила будинок їм. Народилася Віра, через два роки Оленка. Жили скромно, грошей вічно бракувало.
А тут почав Юрко за комір заливати. Як Тоня не просила покинути – марно. Міг пропасти на кілька днів. З роботи “попросили”, звичайно, Тоня працювала на двох роботах.
Зважилася на розлучення. Думала, поїде з дівчатками до міста, тітка самотня давно кликала, роботу знайде, нічого, не пропадуть. А тут звістка, що Юрка не стало.
А тепер ще й виявляється, що на боці дитинку мав.
До хати зайшла старша дочка Віра. Висока, струнка, як мама, і руда, як батько.
– Мамо, що поїсти можна? З дівчатами в кіно збираємось, а я така голодна! А ти чого сумна?
– Обдумую новину, сиджу. Доповіли мені, що батько твій сина має на боці, три роки дитині. Мами не стало, а хлопчика до дитбудинку тепер планують відправити. Забрати його пропонувала…
– Нічого собі… Оце новини… А хто мама? Ти її знаєш?
– Ні. Вона не місцева. Звали Катерина, прізвища не знаю…
– І що думаєш робити? А де зараз цей хлопчик? У нього родичів немає, виходить?
– Ніби ні. У стаціонарі хлопчик готують документи на нього… Рудий, каже, копія батько… На ось картоплю поїж варену, з сосисками.
Віра почала їсти. І Олена прийшла, приєдналася. Тоня дивилася на доньок і посміхалася. Обидві руді як батько… Он які сильні гени.
Наступного дня Віра сказала:
– Мамо, ми ходили з Оленою до лікарні… На брата подивитися. Смішний такий, щокастий. На нас дуже схожий… Плаче гірко, до мами хоче…
Ми йому принесли яблуко і апельсин. Стоїть у ліжечку, ручки тягне… Медсестра дозволила погратися з ним трохи. Маам… Давай заберемо його… Адже це наш братик…
Тоня розсердилася на доньку.
– Що ви собі надумали? Батько ваш веселився, а я маю відповідати тепер? Мені своїх турбот вистачає… Легко тобі казати – забери…
– Чужих дітей забирають люди, а тут наш, рідний. Він не винен, що так сталося. Знаєш фразу – діти не відповідають за своїх батьків!
– Та куди нам ще один рот? Я і так працюю, як віл, з городу он овочі продаю, кручусь, як можу, а ти ще його хочеш додати? Тобі наступного року вступати, гроші потрібні, і Оленка росте, то одне, то інше треба…
– Мам, ти ж мама, невже не шкода хлопця? Батько погано вчинив, це зрозуміло, але він наш братик…
Тоня була сердита на чоловіка і на доньку. Добре придумала, ще чужою дитиною опікуватися.
І вирішила вона подивитись на цього хлопчика. Наступного ж дня вирушила до лікарні.
– Добрий день. Скажіть, будь ласка, а де тут хлопчик Михайлик, три роки, готують до дитбудинку його відправити, — спитала вона у медсестри на посту.
– А ви йому хто, пані? Що бажаєте?
– Подивитися хочу. Це дитина мого чоловіка. Від іншої жінки… Так сталося…
– Подивитеся, і що? Вчора доньки ваші приходили, гралися з ним, хоч і не можна, але дозволила… Сумував потім, до мами проситься…
– Та я на хвилинку, гляну і все, на руки навіть не візьму
– Ну, дивіться, що вже…
Тоня відчинила двері і застигла. Маленький Юрко, копія… Руді кучері, блакитні очі. Красивий хлопчик.
Він сидів у ліжечку і грався із кубиками. Побачивши її, посміхнувся.
– Тітко… А моя мама де?
– Мами немає, Михайлику…
– Я додому хочу…
І гірко заплакав. Здригнулося серце у Тоні. Підійшла до ліжечка і взяла хлопчика на руки.
– Пані, ви підете, а я його слухатиму! Що ви робите? – заголосила медсестра.
– Михайлику, не плач, маленький…
Тоня гладила його по голові і витирала сльози.
– Забери мене… Я їсти хочу, і гратися тут нема з ким…
– Добре, Мишко… Обіцяю, що повернуся. Ти не плач, добре?
Додому Тоня йшла з упевненістю забрати хлопчика. Вся злість зникла, коли вона побачила цього беззахисного малюка. Який був дуже схожий на її дівчаток…
Життя, як вузька стежка в лісі, часом заводить у найнесподіваніші місця. Тоня думала, що доля послала їй випробування, ще один хрест, ще одну згадку невірності чоловіка.
Але виявилося, що в колючому кущі образи сховався тендітний паросток — хлопчик, який ні в чому не винен, крім того, що з’явився на світ.
Іноді серце бачить те, що не помічають очі. Воно розглянуло в Михайликові не чужу дитину, а самотню душу, що тужить за теплом. Воно почуло тихий поклик: «Мама». І Тоня, всупереч логіці, страхам, втомі, простягла руки.
Роки показали, що доброта це дар. Мишко не став “зайвим ротом” – він став тим, хто носив воду з криниці для поливу, поки Тоня прополювала грядки. Тим, хто смішив сестер, коли на душі було тяжко. Тим, хто, виростаючи, повторював: «Дякую, мам», — і в цих словах звучав увесь всесвіт…
