Мама завжди карала мене своїм мовчанням, часто і з найменшого приводу:
якщо посварюсь з сусідським хлопчиськом у дворі, і байдужу взагалі, що він перший поліз;
якщо отримаю четвірку, а не п’ятірку;
якщо протру пилюку, але мама помітить одну єдину порошинку…
Загалом, вона шукала будь-який привід, щоб відправити мене в ігнор години на дві. Поки я була маленькою, я часто плакала, просила у мами прощення, але нічого не допомагало — поки що хоча б дві години не проходило, вона рота не розкривала.
Батько не ліз, вважав, що ми самі розберемося. З віком я звикла до цього, перестала просити вибачення, бо знала, що це марно, і коли мама в черговий раз замовкла, я просто йшла до своєї кімнати або гуляти. Згодом наше взаємне мовчання почало затягуватися, а після того, як я вступила до інституту, ми могли не розмовляти тижнями.
Якось після літньої сесії приїхала я додому на канікули і пішла одразу до батька, який, хоч і не розлучився з мамою, але вже давно жив окремо. З мамою на той момент я вже майже півроку не спілкувалася, тому що в мій минулий приїзд вона образилася на те, що зимову сесію я з двома четвірками закрила, і з того часу не дзвонила і не писала.
Я кілька разів дзвонила, але вона не відповіла. Після обіду батько запитав, чи поїду я до мами, я відповіла, що не бачу сенсу, все одно ігноруватиме, доки сама не заговорить до мене. Виявилося, батьки вже більше двох місяців не спілкуються: в останню їхню зустріч мама надулася на тата з якоїсь дрібниці, а він навіть не зрозумів, що зробив не так.
З одного боку, я вже давно звикла до мовчання, а з іншого — якось не по собі, адже від мами вже два місяці ніяких звісток, і ми навіть не знаємо, чи жива вона, чи здорова. Що робии, як відучити маму від такої звички?
