Жити з усвідомленням, що ти комусь зобов’язаний, іноді буває важким тягарем, але ще складніше, коли той, хто допомагав, постійно про це нагадує й чекає невпинної вдячності.
Ми з чоловіком, Ігорем, завжди намагалися жити за власні гроші, уникаючи боргів. Однак, це життя і незаплановані витрати має кожен.
Ми молоді і так, інколи нам не вистачало кілька тисяч до зарплати, особливо, якщо купували якусь вартісну річ. Утім, мама мого чоловіка, Людмила Сергіївна, часто пропонувала допомогу.
Я думала спершу, що то щира турбота про нашу сім’ю. Ми ті гроші за вітром не пускали, не тринькали їх у кафе, не купували брендові речі. Ми витрачались на необхідне.
Однак, як пізніше виявилось “щира” турбота свекрухи була лишень для того, щоб потім знову і знову згадувати, як вона нас «виручила».
Коли мій чоловік забіг до матері аби перепозичити тисячу гривень на заправку авто до завтра, свекруха раптом сказала, що без неї ми б і не вижили. І навіть коли мій чоловік повернув кошти вчасно, свекруха не забула підкреслити, якою «рятівною» була її участь:
— Бачиш, синку якими б ви дорослими себе не вважали, а без мене не впорались би, мама ж не підвела!
Ми мешкали у невеликому містечку і дуже швидко до мене почали доходити плітки про те, що свекруха вважає себе ледь не годувальницею нашої сім’ї. Про це вона повторює усім, хто готовий її слухати.
Коли постало питання про купівлю квартири, я вирішила, що ніякої допомоги від свекрухи ми не прийматимемо. Знаєте, вже до того часу вона відкрито говорила, що ми не спроможні жити без неї і повинні бути їй удячні.
Мені було смішно таке чути, адже заголом та жінка і позичила нам, що п’ять тисяч, але й ті на кілька днів і одразу ми їй їх повертали. Ще й презентом доповнювали за таку допомогу.
Після того, як не стало моєї бабусі мама продала її оселю й поділила гроші між мною та сестрою. Гроші неабиякі, все ж не царські хороми, але то була майже половина потрібної суми.
Дізнавшись про те, Людмила Сергіївна одразу заявила, що готова доплатити решту, але вона мала одну “малесеньку” умову яку ми із чоловіком повинні були виконати.
Свекруха готова була нам допомогти, але лише за умови, що квартира буде записана на неї. Я оніміла:
— Чому на вас?
— А на кого ж іще? — щиро здивувалась вона. Схоже, вона і справді не розуміла, як може бути інакше.
Я не змогла змовчати, адже це вже було занадто:
— Моя мама теж вкладає чимало. Може, оформимо на двох? Ну ви ж рівні частини внесете, правда ж?
Свекруха від здивування аж сіла:
— Ти що, глузуєш з мене, дівчинко?
— Ні, — відказала я. — Але ви хочете поглузувати з нас. Ми обов’язково купимо житло й оформимо на себе. Ми подумали і дійшли одностайного рішення – ваших грошей нам узагалі не треба. Краще кредит узяти, ніж ваші “маленькі” умови.
Я відповідала свекрусі її ж тоном, і її ж словами. Вона від мене такого не сподівалась явно. Це виводило Людмилу Сергіївну із себе, і вона скаржилася родичам, що «невістка зовсім не бачить берегів».
Проте гроші вона все-таки передала Ігореві, нехтуючи нашою думкою і тим, що я їй сказала. Того дня мій чоловік повернувся додому збентежений:
— Вибач, я взяв у мами. Вона аж хлипала. Казала, що ми її геть не любимо, раз готові йти будь-куди, аби не отримати допомоги від неї. Ну я не міг спокійно відреагувати. То ж моя мама. Зрозумій!
Я тільки зітхнула, бо добре знала, що добра чекати після цього не варто:
— Добре, дякуймо.
Та я й гадки не мала, що на нас чекає. Бо Людмила Сергіївна явно готувала довго оту свою виставу. Шкода лиш, що тоді я пошкодувала свекрухи, подумала, що та одумалась.
Після того як Людмила Сергіївна сплатила частину вартості нашої квартири, вона раптом відчула себе на три голови вищою від усіх довкола.
Моя люба свекруха у нашій новій квартирі почала диктувати своїх правил. Вона мала діло до всього і розповідала нам, які шпалери клеїти, які меблі ставити, де розмістити диван.
А одного дня з обличчям господині обуреної раптом заявила нам:
— Душову кабіну приберіть. Хто вам узагалі дозволив її ставити? Я тут ванну поставлю. Мені так зручніше, та й дітям буде де купатися, — проказала вона командним тоном.
Ой, я не мовчала, звісно. Ми опиралися, але це було все одно, що йти проти урагану. Коли ремонт завершили, свекруха зажадала запасні ключі «на всякий випадок».
Так, ніхто не мав наміру їх їй давати і я про це сказала своєму чоловіку прямо. Але ж вона була мамою свого сина і точно знала, як на нього вплинути.
Ігор прийшов одного дня похнюплений. Він зізнався, що віддав матері свої ключі, адже та хлипала, що вклала в нього душу і час і життя, а той не довіряє рідній матері і краплі.
Одного недільного ранку мене розбудив гуркіт на кухні. У футболці й напівсонна, я зайшла й остовпіла: Людмила Сергіївна перекладала посуд у шафах.
Свекруха стояла спиною до мене і перекладала тарілки з однієї полиці на іншу, як завжди — «по-своєму». Руки її рухались впевнено, ніби це її власна кухня.
— Добрий ранок, — промовила я сухо.
— О, я тебе не почула, — відповіла свекруха, не озираючись. — Що тут у тебе коїться? Як ти все склала? Я от зараз трошки навела лад.
— А ви давно тут? — запитала я, намагаючись не підвищувати голос.
— Та ні, тільки-но прийшла. Он, борщик твій у холодильнику вже майже скис, добре, що зайшла — викину. І сіль не там стоїть. Ну, як можна так жити?
— Що ви по-вашому робите? – не витримала я.
Та зиркнула на мене з-під лоба:
— Що ти влаштовуєш! Чого халат не вдягла?
Тут моє терпіння урвалося:
— А навіщо? Це мій дім! Можу ходити, як мені заманеться! А ви що тут забули?
— Твій дім? — фиркнула вона. — А хто за нього заплатив? Не забувайся, дівчинко.
— Не ви, точно! Кухню оплатила моя мама. Ваші гроші ви отримали за тиждень, ми перепозичили, аби вам їх повернути!
Ігор, прокинувшись від нашої напруженої розмови, сховався у спальні. Я зрозуміла, що сама не впораюся, і подзвонила своїй мамі.
То вже була крайня точка і тут потрібно було вирішувати, що робити.
За пів години пролунав дзвінок. Свекруха, ніби нічого не трапилось, відчинила:
— О, Надіє Михайлівно, з сумками? На гостину прийшли?
Мама сухо відповіла:
— Набридло самій сидіти, вирішила на кілька тижнів до дітей перебратись. Я теж грошей вклала — маю право. А ви навіщо тут?
— Як навіщо? Я повинна ж усе перевірити.
— Що саме? Душову, яку прибрати хотіли? Мені, до речі, подобається. До речі, як там ваша ванна, плаваєте?
Людмила Сергіївна не встигла й слова вставити, зрозуміла, що має справу з рівною собі. Той день я запам’ятаю на все життя, бо мама ходила назирці за моєю свекрухою перевіряючи, що та робить.
— Чого ви чашку мою взяли? – чую з кухні, – Я за неї платила.
— Свахо, не сідайте на той диван, мені він у 25 тисяч обійшовся, досі кредит виплачую.
Мама не збиралась дарувати моїй свекрусі жодного руху. Та вже не знала де сісти, де стати і що, врешті, казати, адже мама мала на кожен її коментар тисячу своїх.
— Та що ми оце як не рідні, свахо? Чого дітям будемо заважати? Хай собі тут хазяйнують. Ходімо в кафе, поговоримо по-доброму. Зрештою, що нам із вами ділити? Нам, аби діти були щасливі. Так?
За десять хвилин мама вже була готова як і тут моя свекруха зауважила:
— А речі не берете? – запитала Людмила Сергіївна у мами.- Ви ж з двома торбами приїхали.
— А чого мушу їх забирати? Квартира двокімнатна, я половину грошей дала, тож одна кімната моя. Хай поки діти користуються, але я буду приїжджати, спостерігати, перевіряти. Все ж таки я сюди багато вклала.
Свекруха тільки кліпала очима. Шмигнула за двері, навіть “бувайте” нам не сказала. Пізніше мама зателефонувала і розповіла, що вони мило поговорили і дійшли згоди в тому, що молоді повинні жити своєю головою.
— Вона намагалась сказати що буде контролювати, та от я попередила, що переїду до вас на зовсім, а ні, то свою частку у вашій квартирі заберу. Та мені навіть ключі на стіл поклала. Дуже вже просила не робити дурниць.
Вони пішли, а ми з Ігорем, з полегшенням зітхнувши, нарешті залишились вдвох у своєму житлі. Не знаю, якими словами моя мама все те свекрусі моїй говорила, але відтоді свекруха без запрошення не заявляється.
Перестала давати «цінні поради», зрозумівши, що моя мама — моя фортеця і що жартувати вона не звикла і вже точно зробить все, що запланувала зробити.
Я тішуся цією малою перемогою, хоч усередині й тривожуся: Людмила Сергіївна навряд таке забула й, мабуть, чекає слушної нагоди нагадати про свою «великодушність».
Однак, нині я добре знаю: з мамою за плечима я готова до будь-якого випробування. Аби ще чоловіка навчити твердо стояти на своєму і не реагувати на слова матері, адже та з нього вірьовки в’є.
— Немає ідеального життя, доню. – каже мені мама, – За кожною щасливою сім’єю, титанічна праця. Вміння любити, прощати, йти на поступки, або ж навпаки – вміння твердо відстоювати свої принципи, і стояти на варті власної сім’ї і захищати її, навіть від найрідніших.
Що ж, мамочко, мені ще вчитись і вчитись, але у будь-якому випадку я буду вдячна тобі довіку за захист і науку. Все ж таки мама – не тільки в дитинстві мама. Вона стоїть на варті щастя своєї дитини вічно.
Хоча, схоже, що не кожна. Для деяких на першому місці власне “Я”. Цікаво, вони хоч усвідомлюють, як важко їхнім дітям? Невже ж їм до того байдуже?
Головна картинка ілюстративна.
