Музика гримить з колонок. Нарядні жінки снують по квартирі: накривають столи в вітальні. Чоловіки гуртуються на лоджії. І по – ходу у них там, не тільки лимонад.
Ось вже попала подруга – виходить заміж. Другий раз. У нареченої дві доньки – підлітки, колишній чоловік – випивака, двокімнатна квартира на 4 поверсі, професія педагога і море чарівності. Жінка середніх років, з приголомшливим почуттям гумору, тому що без нього, вона просто не протрималася б.
Коли через три роки після першого заміжжя, вона з двома дівчатками, майже ровесницями, буквально втекла з дому чоловіка, який мало того, що заглядав у чарчину, та ще й «вчив життя», найчастіше найчастіше не словами. Люба, повернувшись до батьків, виявила, що її особливо ніхто не чекав. Брат працював закордоном, мати і батько постійно нездужали, то разом, то по – черзі. Любі залишалося тільки іронізувати: ось це помічники у мене!
А потім, зібравши себе, влаштуватися в школу, вся принадність якої була тільки в тому, що вона знаходилася через дорогу від її будинку, а значить, можна було в перервах між уроками бігати додому і перевіряти всю свою «активну команду».
Колишній чоловік намагався «налагодити стосунки», але Люба навідріз відмовилася навіть зустрічатися з ним. Як не дивно, він дуже легко від неї відстав. Як потім дізналася Любаша, знайшов собі молодицю, одружився і тепер із захватом «виховує» її.
А Любов Володимирівна багато працювала, виховувала дочок. Несподівано допоміг брат. Побачивши сестру в такому складному становищі, він оформив іпотеку на двокімнатну квартиру. І перевіз туди Любу з дівчатами.
– Живіть. У мене сім’ї немає, якщо і з’явиться, я навряд чи сюди повернуся. А вам потрібно…
Люба, звісно, теж намагалася, виплачувала, скільки може. Тому закрили зобов’язання набагато раніше терміну. А після цього Андрій оформив «дарчу» офіційно. Знайомі дивувалися, давно ніхто не бачив такої безкорисливості і любові до сестри.
А через кілька років, Люба познайомилася з Альбертом. Він прийшов до них в школу викладачем історії. Цікавий, начитаний, симпатичний чоловік миттєво став предметом зітхання всього учительського колективу. Але вибрав саме Любу. Яка хвиля здивування і навіть обурення піднялася в жіночому колективі! Як? Чому її? Ну і що, що її люблять учні і поважають батьки. Подумаєш, відмінник освіти, і навіть лауреат міського конкурсу «Учитель року». Зате сама-то – сіренька мишка з двома дітьми-підлітками! Що він в ній знайшов?
Тільки мабуть, знайшов. Тому що запропонував не просто жити разом, а оформити все як слід по закону.
Люба довго думала. Ну, навіщо йому дружина з таким доважком? Вона ще й старша за нього на 5 років. Знала, що мама Альберта – Євдокія Георгіївна категорично проти цього шлюбу. І налаштувала всю численну рідню Альберта. Ось тільки чоловік був налаштований рішуче. І, врешті-решт, Люба погодилася.
І ось – весілля! Єдиною умовою нареченої було те, що святкувати вони будуть в тісному колі, у неї вдома. Родичів у Люби практично не було: літні батьки привітали доньку і майбутнього зятя, вибачилися за те, що за станом здоров’я не зможуть бути присутніми на урочистостях. У брата теж не виходило приїхати. Так що залишалися друзі: чотири сімейні пари. Ну і з боку нареченого: мама, два брати з дружинами і кілька друзів. Всім були розіслані запрошення.
І ось:
– Любо, ми все накрили. Холодне, закуски. Час вже… пора за столи.
– Марино, почекаємо ще трохи. Щось рідня Альберта запізнюється.
– Що, вся разом?
– Може, вони разом ідуть…
– Або всі разом не йдуть…
– Любо, я думаю, нам пора за стіл.
– Альберте, але ж твоїх гостей поки немає.
– Боюся, що їх не буде зовсім.
– Мені дуже шкода.
– А мені ні. Це їх вибір. Вони показали ставлення до мене і мого вибору. Що ж, проживемо і без їх схвалення. Головне, що я тебе дуже люблю.
– А я тебе…
– Дорогі наші Люба і Альберт! Від нашої сім’ї – Петруняків…
– Досить офіціальщіни! Давайте вип’ємо!
– Саня, втихомирся вже! Дай Антону сказати!
– Дякую, Марино. Так ось: наша сім’я від щирого серця бажає вам здійснення всіх бажань! Нехай вам буде світло і тепло на сімейному шляху, адже ви завжди можете покластися один на одного. Ну і на нас – ваших вірних друзів!
– А мені гірко!
– Де молоді? Подати мені сюди молодих! – у Сашка в руках порожня пляшка, з неї йде димок. Так і є, на дні щось тліє.
– Господи, Сашо! Що це таке?
– Це? Кадило!
– Яке ще кадило?
– Ти що, темна? На будь-якому весіллі повинен бути священник! Він повинен запитати, чи згодна наречена взяти в чоловіки цього… самого… Як там молодого звати? А! Альберт! До речі, чому він у нас Альберт? Він що, не українець?
– Марино, уклала б ти його. А то він набрався, як бджоли меду…
– Друзі! На цій стороні столу закінчилися салати і закуски. Тому пропоную всім пересісти за стіл навпроти. Там все неторкнуте і дуже смачно!
– Де мої черевики ???
– Сашо, ти ж ліг спати? Ходімо, я тебе знову укладу…
– Де мої черевики? Народ! У мене поцупили черевики!
– Так заспокойся ти вже! Ось твої черевики! Ніхто їх не цупив!
– Тааак, значить, мої черевики вже нікому не потрібні ???
– Друзі! Я сподіваюся, що ви дозволите мені вас теж так називати. Я знаю вас не дуже довго. Але навіть за цей час я зрозумів, які ви надійні люди. Люба розповідала, як ви – Петро і Наталя допомагали їй з лікуванням її, а тепер і моїх батьків.
Я знаю, як ви – Олексію і Тетяно, брали дівчат з собою на море, коли Люба мусіла бути вдома.
Машо, Антоне, я знаю, що ви взяли кредит, щоб купити Любі меблі на кухню.
Я знаю, як Марина і Саша допомогли з ремонтом садового будиночка, практично перебудувавши його. Це тепер улюблене місце відпочинку нашої сім’ї. І ми завжди будемо раді бачити вас в ньому!
Я хочу сказати вам величезне спасибі за те, що підтримували мою улюблену жінку і наших доньок. Я обіцяю вам, що завжди буду любити і берегти їх. І зроблю все, щоб наша сім’я була дружною і щасливою.
А ви завжди можете розраховувати на мою допомогу. У всьому!
– Альберте, досить вже. Давай вип’ємо!
– Сашо!
Дзвінок у двері. І миттєва тиша в квартирі. Невже, мама все ж прийшла?
Так. Літня жінка в темному. Суворе обличчя. Увійшла в передпокій. Дивиться на веселу компанію.
Жінки стали навколо розчервонілої Люби, ніби зібралися прикрити собою. Чоловіки на задньому плані. Миттєво серйозні очі.
Серед них – її син. Її частиночка, улюбленець. Чому він тут? У квартирі цієї жінки? Он її діти. Дорослі панянки. Одна з них через кілька років могла б стати нареченою її сина. Подарувати йому дітей. Але він вибрав ЦЮ…
– Добрий день, Євдокіє Георгіївно. Ми вас дуже чекали і раді, що ви прийшли. Проходьте будь ласка. Ось ваше місце, завжди поруч з сином!
Здригнулося щось у погляді. Завжди поруч з сином? А, можливо, і не так вона погана, ця жінка? Он як дивиться на неї Альберт… Якою любов’ю світяться очі Люби. Не почала з’ясовувати, чому запізнилася, чому немає братів. Адже це вона – мама відмовила їх приходити сюди. А ось сама не стрималася…
– Мамо, ходімо. Спробуй, яку смакоту Люба наготувала. Все своїми руками. Не те, що в кафе. Ти завжди лаяла мене за зайву худорлявість. Боюся, на таких стравах я скоро округлію.
– Альберте! Досить балаканини! Наливай нашій мамі!
– Сашо.
Минуло майже 20 років. Доньки Люби і Альберта давно виросли і поїхали до великих міст. Спільних дітей у пари, на жаль, не було. Але обидві дівчинки називають його татом, а їхні діти обожнюють свого діда. Їм навіть на думку не може прийти з’ясовувати рідний він їм чи ні. Адже всі ці роки вони йдуть по життєвому шляху, люблячи і підтримуючи один одного.
Автор: Mandarynka na yalyntsi.
Фото ілюстративне.
