fbpx

Ледь дочекався появи первістка. Дівчинка! Щастя через край. Поглянув на неї вперше і ледь не зомлів. На мене дивився Славко. Мій найкращий друг дитинства і сусід. Дівчинка викапана він, без сумніву

Наша з Лідою новонароджена донечка як викапана була схожа на нашого сусіда й мого друга Славка. Я, побачивши немовлятко, нічого не сказав змореній дружині. Залишив їх на три дні у райцентрі до виписки, а сам повернувся в село. Того ж вечора постукав у Славкові двері

Мій давній і вірний друг Славка, з яким багато чого пройшли ще з дитинства, відчинив, пропустив до хати. В моїх очах він все прочитав одразу.

– Проходь, брате, поговоримо… – сказав.

– Та вже ж поговоримо, раз ти ще живий переді мною стоїш, – відказав я.

Славко пішов до комори, приніс літрову пляшку, шматок солоного сала, банку з огірками, які ще три роки тому його покійна Тоня заквасила.

Сіли. Всю ніч проговорили.

– Ти ж знаєш, скільки ми з Тонею старалися, як хотіли дитятко… І по спеціалістам, і по цілителям, і по святим містам їздили. Не могла Тоня зі своїм слабким здоров’ям матір’ю стати. А потім і її не стало. У вас же теж з дітками ніяк не складалося. На роковини Тоні минулого року ти якраз в рейсі був. Ліда твою зайшла до мене, ми пом’янули Тоню добрим словом. Потім про діток розмова зайшла. Не знаю, як те сталося, Вовко. Тільки раз єдиний ми згрішили, а Ліда понесла. Тобі не хотіли щось казати, бо дитятко й твоє ж могло бути. Та й друг ти мені а вона мов сестра. Ми й не спілкувались якось після того. Соромно обом за той учинок.

– Не могло, Славо, не могло воно моїм бути. Я давно про те знав, тільки Ліді не казав. Лячно. Не наважився досі. а якщо мене залишить? – відповів я.

На столі – порожньо, а ми зі Славком – задумливі. Слова скінчилися. В душах – гірко, дивно. Мені треба було додому. Побути наодинці, подумати, хоча й не хотілося нічого, ані думати, ані вирішувати.

Забирати Ліду з дитиною додому ми поїхали вдвох зі Славком на його більш новій машині. Зараз нашій Марусі 5 років, вона стала більш схожою на Лідію, хоч і чіткі Славкові риси. Я їх обох безмежно люблю. А ще – Дмитруся, дворічного Марусіного братика, якого ми півроку тому взяли в дитбудинку.

Славко одружився, привіз два роки тому собі з відрядження Олю. Їхньому синочку Павлику – півтора. Всі наші діти дружать і граються разом.

Сусіди й односельці іноді перешіптуються за нашими спинами, але нам все одно. Життя іде, щодня нові турботи…

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page