fbpx
Дозвілля
Кинувся я до схованки, де гроші тримав. Все взяла. У мене частина грошей на карті лежала, частина готівкою вдома. І де її шукати? Так і почали ми жити з Павликом удвох

Люба увійшла в сільський магазин і стала в чергу. Перед нею було людини три. Знічев’я вдивлялася на полиці з продуктами. Все з міста привезла, а ось хліба і масла вершкового не здогадалася захопити.

Погляд впав на молодого чоловіка, що набирає банки тушонки, макаронів і хліба. Хлопчик років п’яти-шести діловито укладав все в рюкзак, що стояв на підлозі.

Обличчя чоловіка здалося ледь знайомим. Люба придивилася. Точно. Два роки тому бригада будівельників ремонтувала будинок діда Федора в сусідньому селі. Син розщедрився. Все літо по окрузі лунав стукіт молотків і звук пилки. Будинок став схожий на мухомор, з червоною похилим дахом і заскленою верандою.

Ночували робочі тут же, а харчувались у тітки Маші, великої повної жінки. Іноді ходили в клуб грати в більярд.

Чоловік відчув на собі погляд і озирнувся, ковзнув по обличчях, відвернувся. Саме він приходив і до них поправити паркан. Високий, симпатичний, усміхнений. Люба його добре запам’ятала. Її він не впізнав.

Нарешті, чоловік підхопив важкий рюкзак, і вони з хлопчиком вийшли з магазину. Черга рухалася повільно.

У селі люди закуповуються ґрунтовно. Забудеш, прогавиш, доведеться чекати наступного привозу товарів. А у це село, в кращому випадку раз на тиждень машина приходить з міста. Хліб, правда, частіше привозять.

Будинок їм з мамою дістався від бабусі і дідуся. Мама жила тут майже все літо. Люба по можливості приїжджала їй допомогти. Вона вискочила заміж на другому курсі інституту за однокурсника. Але їхній шлюб не проіснував і року. З дітьми вони відразу вирішили почекати до закінчення навчання. Більше вона не прагнула заводити серйозних стосунків.

Коли сідала в машину, бачила цікаві погляди з вікон будинків. За поворотом Люба одразу побачила чоловіка з рюкзаком і хлопчика. Важкувато по жарі нести таку ношу. Почувши звук мотора за спиною, чоловік озирнувся і зупинився. Люба пригальмувала.

– Вам в Мар’янівку?

– Так, – здивовано відповів чоловік.

– Сідайте, підвезу.

Люба бачила, як нерішуче чоловік подивився на хлопчика. Напевно, шкода стало хлопця. Топати до села три кілометри. Він відкрив задні двері і поставив рюкзак на сидіння.

– А можна я попереду сяду? – з надією запитав хлопчик батька.

– Ні, дітям не можна… – обірвав його батько.

– Та нехай. Тут немає патрульних. Хай сідає. – Дозволила Люба і посміхнулася хлопчикові.

Той тут же підскочив до передніх дверей, двома руками відкрив і швидко сів у крісло поруч з Любою.

– А тато теж купить машину. Правда, тат? – Хлопчик радісно обернувся.

Але побачив несхвальний погляд батька, випростався і перестав посміхатися. Їхали повільно. Курна дорога місцями сильно розбита тракторами і вантажівками.

– А я вас знаю. Ви Роман. Два роки тому ви будували будинок діда Федора. І нам ви ремонтували огорожу. – Люба зловила погляд чоловіка в дзеркало заднього виду.

Він тут же відвів очі і нічого не відповів.

Люба зрозуміла, що розмовляти він не має наміру і зосередилася на дорозі. Перервав мовчання Роман тільки коли попросив зупинити біля будинку тітки Маші.

Вони з сином вибралися з машини, і Роман стримано подякував Любі. Тільки хлопчик радісно помахав їй рукою, коли вона від’їжджала від будинку.

Жила Люба в сусідньому селі, трохи далі, через невелике поле. Загалом, раніше це було одне велике село. Як вони розділилися на два, ходило багато легенд.

– Мам, ти знаєш, хто у тітки Маші живе, в Мар’янівці? – запитала вона, вивантажуючи на стіл покупки.

– Звичайно знаю. Роман. Його всі знають. Приїхав тиждень тому з сином у відпустку. Кажуть, він навесні теж приїжджав, город їй копав. Хороший чоловік, що не п’є. Він усім тут допомагає. Кому паркан поправить, кому дах. Бере недорого. А ти чого цікавишся? – Мама заглянула Любі в обличчя, і вона збентежено опустила очі. – А чого почервоніла? Сподобався? Ой, дівко, дивись.

– Скажеш теж. Просто підвезла їх з сином з магазину. Я нічого не забула? – Люба постаралася перевести розмову.

– Кажуть, син йому нерідний, його дружини. А вона їх покинула. Та ніби все є. – Мама стала прибирати продукти, а Люба вирішила не розпитувати.

Їй справді до нього немає ніякого діла.

Їдучи увечері в неділю в місто, вона з цікавістю подивилася на будинок тітки Маші. Але нікого не побачила.

На наступний вихідний вибратися до мами в село не вийшло. Довелося працювати. Приїхала тільки через два тижні. Продукти привезла, в магазин їхати нема чого. Вона взяла відгули на роботі за минулі вихідні і насолоджувалася повітрям, річкою, тишею і спокоєм декількох блаженних днів. Так добре, що їхати не хотілося. Вирішила ще одну ніч провести в селі і спати, як в дитинстві. Якщо виїхати рано-рано вранці, то встигне навіть додому заїхати переодягнутися перед роботою.

Мама надавала їй з собою пирога, картоплі та грибів. Серпень стояв теплий, але ночами вже відчувалася осіння прохолода. О п’ятій годині ранку щільний туман огортав все навколо так, що не видно сусідніх будинків. Рясна роса покривала пожухлу траву. Люба зіщулилася і від холоду остаточно прокинулася.

За селом туман розсіювався, над полями висіла легка димка, як вуаль. Тому вона відразу побачила попереду на дорозі фігуру чоловіка з хлопчиком на плечах і з двома великими сумками в руках. Серце застукало сильніше від радості і хвилювання. Відразу зрозуміла, що це Роман з сином.

Вона порівнялася з ними, зупинила машину і опустила скло.

– На автобус? Сідайте, – сказала так, немов наказувала.

На цей раз Роман, не роздумуючи, опустив сина з плечей. Люба вийшла з машини і відкрила багажник. Важко дихаючи, Роман занурив туди дві важкі сумки.

Хлопчик сів позаду разом з батьком, притулився до його боку і відразу заснув.

– Вас мені просто ангел посилає. – Перший завів розмову Роман.

Серце Люби підскочило.

– Ніхто не посилає. Це село. Тут куди не йди, зіткнешся з ким-небудь. Відпустка закінчилася? – Вони розмовляли тихо, щоб не розбудити хлопчика.

– Ні. Хлопці подзвонили, замовлення хороше отримали. Кличуть. А у малого температура два дні тому підскочила. Довелося затриматися. Зараз начебто немає, але кволий якийсь.

– А з ким же він буде в місті? – запитала Люба і прикусила язика.

Адже ось, дала зрозуміти, що розпитувала про нього.

– Сусідка допомагає. Та він і один залишається. Великий. Не пустує.

Вони проїхали велике село і в кінці побачили натовп народу на зупинці.

– Автобус приїде тільки через півгодини. Як ви на вулиці з хворою дитиною чекати будете? Я пропоную їхати до міста зі мною. Тим більше ваш син спить. І ніяких «незручно», «та що ви» та іншої нісенітниці. Їхати цікавіше разом, ніж одній. – І вона, не зупиняючись, проїхала повз, помітивши кілька заздрісних поглядів з натовпу очікують.

– Мене Люба звати. А ви Роман. А як звати вашого сина? – раптом, несподівано для самої себе, запитала Люба.

– Павка. Павло, – поправився Роман. – Тільки він не мій син, – трохи помовчавши, додав він.

Люба не стала ставити запитань, вела машину і чекала.

– Ми одружилися з Оксаною, коли я закінчив будувати будинок в Мар’янівці. На ці гроші весілля відгуляли. Квартира, хоч і однокімнатна, у мене є. Хотів машину купити, але зустрів її і закохався. Голову втратив. І все було добре. Тільки дітей не було. Переживала, сумувала, коли дізналася, що матір’ю не може бути.

Я заспокоював. Лікарі ж теж не святі, помиляються. Ну, вона тоді і розповіла, що зробила велику помилку у вісімнадцять років. Справа минула. Хто не помилявся в молодості. Щоб утішити її, сказав, що можна дитину взяти з дитячого будинку чи з дому малятка. Я взагалі-то не дуже дітей любив, не хотів, чесно кажучи. Але заради неї готовий був усиновити чужу.

Поїхали ми в дитячий будинок. А там нас відразу оточили діти. Дивляться, чекають, сподобатися хочуть. А Павка… Він дивився такими очима, що у мене все всередині перевернулося. За руку мене взяв. Діти його відпихають, а він вчепився, не відпускає. Йому тоді ще чотирьох не було.

Оксана дівчинку хотіла, приглядалася. А мені пацана стало шкода. Такий маленький, а очі, як у собаки, яка загубилася і шукає господаря. Я запропонував хлопчика і дівчинку відразу взяти. Але нам відмовили. Якби вони були братом з сестрою, тоді можна, а так… Загалом, сказали, щоб ми вибрали когось одного.

Я не міг забути Павлика, як він дивився на мене, як вчепився своєю ручкою. І зараз, як згадаю, то сльози навертаються. Оксана погодилася. А я пообіцяв, що потім ще й дівчинку візьмемо. – Роман погладив Павлика по голові.

– Він так смішно хотів їй сподобатися. Намагався, але, то тарілку розіб’є, то чай проллє. Ніяк у них з Оксаною не виходило налагодити стосунки. Павлик все до мене лип, а вона ревнувала. Почали гиркатися. Павлик переживав, що ми віддамо його назад.

Оксана стала якось віддалятися від нас. Начебто все як завжди, а тільки вона з роботи почала затримуватися. Я думав, що не хоче з Павликом сидіти. Я ж працював допізна. На машину збирав. Зовсім небагато залишилося.

Одного разу прийшов з роботи, а Павлик один. Питаю, де Оксана, а він насупився, мовчить. Іграшки почали прибирати, я знайшов листок з її запискою. Він його вже обмалював карлючками.

Просила вибачення, що не може так більше жити, що взяти Павлика було помилкою… А я це заради неї зробив. Не віддавати ж хлопця назад в дитячий будинок. Та й прикипів я до нього. Він мене татком називає.

Кинувся я до схованки, де гроші тримав. Все взяла. У мене частина грошей на карті лежала, частина готівкою вдома. І де її шукати? Так і почали ми жити з Павликом удвох. У відпустку вирішив в Мар’янівку приїхати. Малому село показати. Він нічого не бачив.

– А батьки його? – Люба дивилася перед собою, ледь стримуючи сльози.

– Мати від нього одразу відмовилася. А тітка Марія його теж полюбила. Він її бабусею кликав.

– Натерпівся хлопчисько. – Люба подивилася в дзеркало заднього виду, але Роман опустив очі, напевно, милувався на сплячого Павлика.

– Не те слово. – Роман швидко глянув в дзеркало.

– І як ви справляєтеся?

– Увечері, коли на роботі затримуюся, сусідка пенсіонерка забирає з садка. Так він самостійний. На наступний рік в школу піде. Я своє життя без нього тепер не уявляю. Ось ще трохи підскладаю і купимо машину. Тепер вже точно. А там, дивись, на південь до моря махнемо.

За розмовами дорога пролетіла непомітно. За вікнами вже мелькала околиця міста, що лише прокидалося. Люба довезла Романа і Павлика до будинку, дала номер свого телефону.

– Якщо що потрібно, я допоможу. І не соромтеся, дзвоніть.

– Та що ви. Ви і так нам вже стільки раз допомагали. А знаєте що? Павлику в жовтні буде шість років. Я запрошую вас до нас на день народження. Прийдете?

– Обов’язково! Буду рада. – І Люба щиро посміхнулася.

Роман спочатку відніс сумки в квартиру, потім повернувся за Павликом. Обережно витягнув його з машини і на руках поніс до під’їзду. Хлопчик притиснувся до нього, але не прокинувся. Біля дверей Роман озирнувся.

Люба помахала йому рукою, вже не ховаючи очі повні сліз.

Автор: Halyna Zakharova.

Фото ілюстративне.