fbpx
Дозвілля
Купивши для бабусі квіти і цукерки, він буквально біг додому, уявляючи, як старенька зрадіє зараз. Побачивши опечатані двері, Ігор зрозумів, що спізнився

Ігоре, вище піднімай ноги! Хто так бігає? — зробив зауваження вчитель фізкультури.

— Петре Леонідовичу, вище не можу! — чесно зізнався учень.

Після уроків, учитель покликав учня до себе.

— Ігоре, у тебе якісь «ведмежі» рухи. Так не можна. Як ти збираєшся в армії служити? Хлопці засміють тебе, — пояснив фізрук. — Попроси батька, щоб позаймався з тобою на вихідних. Можна в футбол пограти або просто побігати.

— Та немає у мене батька, а бабуся занадто старенька, вона не буде бігати зі мною, — засміявся Ігор.

Петро Леонідович замовк, подумки лаючи себе за нетактовність.

— Послухай, ми з 7-Б, йдемо в похід на два дні. Хочеш з нами? — запитав учитель.

— Дуже хочу! — зрадів хлопчик. — Але, чи приймуть мене старшокласники?

— Що значить не приймуть? Ти будеш моїм помічником, їм доведеться! — засміявся фізрук. — Гаразд, біжи на урок. Я з бабусею сам поговорю.

Через два дні, Ігор вирушив у похід. Це була найвеселіша пригода в його житті. Хлопчик був круглим сиротою, жив з бабусею. Після походу, Ігор прикипів до вчителя. Петро Леонідович, взяв шефство над хлопчиком. Став долучати його до спорту і суспільного життя.

Йшли роки. Ігор займався легкою атлетикою. Хлопець у всьому слухав свого фізрука, і навіть підтягнувся в навчанні. Його бабуся, Зоя Федорівна, не могла натішитися за внука. Жінка невпинно дякувала Петрові Леонідовичу за участь у вихованні онука.

Ігор закінчив школу з відзнакою і пішов служити в армію. Через два роки, хлопчина повернувся додому. Він був сповнений сил і оптимізму. Хлопець вирішив продовжити спортивну кар’єру, зайнятися професійним спортом.

Купивши для бабусі квіти і цукерки, він буквально біг додому, уявляючи, як старенька зрадіє зараз. Побачивши опечатані двері, Ігор зрозумів, що спізнився. Сівши на сходовому майданчику, хлопець заплакав від образи і відчаю.

— Ігоре? Дембельнувся? — почувся радісний, хриплий голос сусіда.

— Сашо? Здоров, — сумно промовив Ігор.

— Ти чого засмучений? Через, Зою Федорівну? Та це нормально, людина досить старенька вже була. А що ж ти хотів?

— Ти маєш рацію, але я сподівався, що бабуся дочекається мене…

— Ти не кисни! Заходи до мене, згадаємо старі добрі часи, — покликав Сашко.

— Коли це трапилося? Бабуся півроку не писала мені, — тихо запитав хлопець.

— Десь, місяці чотири тому. Точно не пригадаю. То ти зайдеш?

— Ні, друже. Якось іншим разом…

Відпочивши з дороги, Ігор вирішив відвідати вчителя. Але і там, його чекало розчарування.

— Петро Леонідович не працює вже. На пенсію вийшов, — пояснив завгосп.

— А можна якось дізнатися його адресу? — запитав Ігор.

— Ні. Школа не надає таку інформацію.

Ігор довго бродив безлюдними вулицями. У порожню квартиру повертатися не хотілося. Постоявши біля під’їзду, хлопець піднявся на другий поверх, і подзвонив в сусідські двері.

— О, Ігорку? Прийшов все ж таки? Проходь, зараз вечерю організуємо! — зрадів Сашко.

Так хлопець і вплутався в погану компанію. Якось, гуляючи вечірнім містом, компанія молодих людей побачила самотнього, немолодого чоловіка.

— Пацани, давайте старого шуганемо! — засміявся Саша.

— Дядьку! Припалити не знайдеться ?! — промовив грубим, грізним голосом.

Чоловік зупинився, кинувши на молодь свій мовчазний погляд.

— Ігоре! Візьми у дядька запальничку, — зареготав Саша.

Ігор підійшов до чоловіка, і застиг на місці. Їх погляди перетнулися. У самотньому чоловікові він впізнав свого улюбленого фізрука…

— Вибачте, — розгублено прошепотів хлопець.

— Ігоре, ти зараз стоїш на краю прірви. Тільки від тебе залежить, в який бік ти зробиш крок. Подумай над моїми словами, ще не пізно, зробити крок в правильному напрямку! — вимовив Петро Леонідович.

Ігор довго стояв, дивлячись у слід вчителю. Хлопець згадав шкільні роки. Згадав, як вони разом ходили в похід, розводили вогонь, запікали картоплю. Це були найсвітліші, безтурботні часи в його житті. Завдяки Петру Леонідовичу, він став спортсменом, закінчив школу з відзнакою.

— Ігоре! Довго будеш стояти? — покликав Саня.

— Та пішли ви! — вигукнув хлопець приятелям, і пішов геть.

На наступний день, Ігор пішов на тренування. Хлопець вирішив серйозно зайнятися спортом.

— Я радий! — поплескав його по плечі тренер. — Нам не вистачало тебе. Ти на довго, чи як?

— На довго! У мене з’явилася мета — я стану майстром спорту! — серйозно сказав хлопець.

— Вірю! — посміхнувся Володимир.

***
Минуло вісім років. По дорозі додому, Ігорю зателефонувала дружина, попросила купити ліки бо застудився син. Чоловік зупинив машину, і забіг в аптеку. Біля віконця, стояв старий чоловік, викладаючи з кишені дріб’язок.

— Порахуй, дочко. Там повинно вистачити, — звернувся він до молодої дівчини.

Та, невдоволено перерахувала купу дрібних і скривилася:

— Трьох гривень не вистачає! — сказала фармацевт.

— Дочко, я завтра занесу, — пообіцяв старий. — Ти ж мене знаєш.

— Ви при своєму розумі? У нас не ярмарок, і не благодійна організація. Знаєте, скільки таких тут ходить?!

Старий згорбився ще більше, і повільно відійшов від вікна.

— Дядечку! — гукнув Ігор. — Дозвольте, я позичу вам три гривні.

— Ігоре? — прошепотів здивовано старий.

— Петре Леонідовичу?! Дорогий ви мій! — зрадів чоловік, і кинувся до старого. — Я ж шукаю вас давно! Як ви?
— У мене все гаразд, — поспішив запевнити учитель. — Як ти? Взявся за розум?

— Так… Завдяки вам. Пам’ятайте ту ніч?

— Як же ж таке забудеш? Гаразд, що було, те загуло! — вимовив Петро Леонідович свій улюблений вислів.

— Я став майстром спорту. Зараз треную команду. І все це, тільки завдяки вам! — посміхнувся Ігор.

Згадавши, що старий так і не купив потрібні ліки, чоловік підійшов до віконця:

— Шановна, хто вам дозволив в такому тоні розмовляти з покупцем?

Дівиця плескала віями, не знаючи, що сказати в своє виправдання. Ігор побачив список в руках учителя.

— Що вам ще потрібно купити? — запитав чоловік.

— Та ну ні, Ігорку. У мене пенсія через два дні.

Ігор подивився на вчителя, і зрозумів, що той нічого не купив. В його руках був лише список. Хлопець забрав у нього листочок, і простягнув провізору.

Вийшовши з аптеки, чоловіки присіли на лавочку.

— Дякую, синку. Ти мене виручив,— подякував старий.

— Припиніть, це такі дрібниці. Ось ви, виручили мене. Спочатку в школі, а потім, тієї ночі, вісім років тому…

Ви не тільки навчили мене фізичної культури, ви дали мені урок життя. Дякую, — прошепотів Ігор.

— Дуже радий за тебе. Навіть на душі спокійніше стало, — посміхнувся старий.

— Що ж ми сидимо? Мене дружина з сином чекають. Поїхали до мене, повечеряємо разом, згадаємо наші найкращі, шкільні роки, — запропонував Ігор.

— Та ну ні, мені не зручно якось.

— Зручно, ще як зручно! Ви ж мені батька замінили, ви більше, ніж учитель. Ходімо, Петре Леонідовичу, це не обговорюється. Я вас з Петриком познайомлю.

— З ким? — не зрозумів старий.

— Син мій. Ваш тезка! Я навмисне назвав його на вашу честь. Хочу, щоб він був схожий на вас!

— Якщо так, то поїхали. Я обов’язково повинен з ним познайомитися! — повеселішав старий.

Фото ілюстративне.