Нікому не потрібні матері одиначки. Мені 25 років. Живу в офіційному шлюбі вже 5 років, доньці 3 роки майже. Але мій чоловік не працює і не намагається знайти роботу, сидить у комп’ютерних іграх, а коли за роботу кажу, він відповідає: «а ти знайшла роботу?».
Я якраз у пошуку і мені важко знайти роботу, тому що я не товариська «замкнута» в собі, за освітою психолог, але жодного разу не працювала психологом (працювала на виробництві звичайним робітником).
Мій чоловік раніше гуляв із друзями, то до 2-ї ночі, то до 5 ранку. У тому, що зраджував чи ні, не знаю, але брехав мені постійно. Зараз сидить удома і рідко кудись виходить.
І це боягузтво просто, були у нього проблеми з друзями. Так ось раніше любила, на все заплющувала очі, і постійну брехню прощала, а потім кохання з часом пішло, залишилася необхідність, живу заради дочки, всім дітям потрібен тато.
Коханців не заводжу, ніхто на мене навіть не дивиться. Розлучитись, але чоловік приводів зараз не дає навіть і при тому сказав, що дочка відбере, що зв’язки у нього є, у нього зв’язків немає, але у його тата можуть бути, він у нього хитрий і пробивний і гроші є, хоч та жадібний.
Як жити далі, втомилася від усього, ще й роботу знайти не можу, знову повертатися на виробництво теж не хочеться, сидіти без грошей, також не найкращий варіант. Знаходжусь у поганому самопочутті, п’ю заспокійливе і не знаю, що мені робити. Хочу, щоб робота була, хочу, щоби цінували, поважали і любили.
Крім дочки та батьків своїх, нікому я не потрібна. Та й кому потім, після розлучення, буду потрібна, мати-одиначка? Нікому.
