Минуло вже п’ять років, як ми відгуляли весілля. Мені зараз 60 років, а чоловіку – 65. Нічого дивного, що я вийшла заміж в 55 років… У наш час всяке буває. Дивно те, що це – мій перший шлюб і перший шлюб мого чоловіка.
І заміж, уявіть собі, я не збиралася виходити ні-ко-ли! Ще в молодості, коли мені не було й двадцяти, мене покинув хлопець, якого я дуже кохала. Його звали Ярослав. Кинув при надії на п’ятому місяці… Спочатку, Господи прости, я хотіла Бог зна що зробити, але потім взяла себе в руки і заприсяглася, що ніколи не вийду заміж… Я не хотіла, щоб поруч зі мною був слабодух, який втече при першій нагоді…
І я дотримала слова.
Виросла і вийшла заміж моя донька, з’явилися онуки, а я, як остання впетрюшка, тягнула своє самотнє життя. І сказав би хтось, що чоловіки не сваталися. Та була їх ціла копиця! Але характер у мене впертий: вже якщо щось задумаю – обов’язково виконаю…
Але життя самотньої жінки зліпило з мене позбавлену жіночої привабливості, грубувату жіночку…
Однак доля – непередбачувана «панночка»… І я хочу розповісти про те, як все-таки одній людині вдалося «затягнути» мене під вінець…
Коли я вийшла на пенсію, то, як і всі пенсіонери, вирішила зайнятися грядками. Від батьків мені залишився невеликий дачний будиночок з ділянкою землі. Добиралася я на електричці. Їхати треба було трохи більше години, тому я брала журнал з кросвордами – і час пролітав швидко. Одного разу, на одній із зупинок, до мене підсіли чоловік і жінка (видно, що сімейна пара) і маленький на зріст літній чоловічок… Спочатку всі мовчали… Потім я почула тихий голос своєї сусідки…
– Славчику, ну, давай заїдемо до дітей, допоможемо – боязко просила жінка. – Ти ж батько…
Але тут стукіт поїзда заглушив громовий голос її чоловіка.
– Ти що, смішна, хочеш, щоб я на колінах повзав перед цими ненормальними?
Далі пішла така добірна “експресія” на адресу дружини і дітей, що я мимоволі глянула на своїх сусідів… Мої очі зупинилися на обличчі крикуна – і я обімліла… Це був Славчик! Той самий Славчик, який багато років тому покинув мене при надії! Він зовсім не змінився, тільки риси обличчя зсохлися від віку і непростого характеру. Він був таким же величезним, як і в молодості. Славко, звісно ж, мене не впізнав, але, піймавши мій погляд, вигукнув:
– А ти чого дивишся! Відверни баньки, а то в як…
Я скам’яніла… Руки ноги не слухались: чи то від несподіванки, чи то від почутого. І тут сталося щось дивне. Маленький літній чоловік, який сидів навпроти, рішуче встав між мною і Славком, і твердим впевненим голосом промовив:
– Якщо ти не перестанеш діймати жінок, будеш мати справу зі мною. Чоловік, який так говорить з жінками, для мене – пилюка на ногах. Я тебе в баранячий ріг зігну!
У мене серце втекло в п’яти! Який «баранячий ріг»?! Та Славко його одним пальцем переможе!
Я вже налаштувалася захищати свого заступника, як раптом Славік осів, втягнув плечі в себе, і щось невиразно пробурмотів… І тоді я зрозуміла, що цей «герой» тільки перед жінками може силу показувати… А перед цим сміливим чоловіком відразу пасує.. І це через нього… (слів немає!) я все життя собі зіпсувала?! Сльози навернулися на очі… Якось все швидко сталося, як в кіно, де тридцять років за хвилину промайнуло ..
Славко з дружиною вийшли через дві зупинки, і я заплакала… На душі було порожньо і погано…
– Навіть сльози не зіпсують ваше миле обличчя, – на мене з посмішкою дивився мій заступник…. Тепер він не здавався мені «чоловіком з нігтик»… Переді мною сидів мужній і сміливий чоловік. Звали його Федір Борисович, військовий у відставці…
Так я познайомилася зі своїм майбутнім «запізнілим» чоловіком… І раптом зрозуміла, що вперше за довгі-довгі роки хочу вийти заміж, хочу відчувати себе коханою жінкою… Так і сталося…
Ми з Федором дуже щасливі… Все-таки життя мудро все розставляє по своїх місцях… І неважливо, в якому ти віці… Тому що навіть осінь життя може наповнитися любов’ю і щастям…
Фото ілюстративне.
