Я росла в прекрасній сім’ї, у мене були люблячі батьки. Кожні вихідні ми їздили в парк або на атракціони. Я відвідувала багато різних гуртків: балет, малювання, плавання. Я ні в чому не відчувала потреби, у мене було все, що хотіла. Але одного мені не вистачало, я була єдиною дитиною в сім’ї, і кожен Новий рік просила у Діда Мороза сестричку або братика. Але дива так і не відбулося.
Я вивчилась і пішла працювати. Згодом, вийшла заміж і у мене з’явилась донька. І тут моїх батьків, як підмінили. Вони попросили мене уважно стежити за здоров’ям малої і знайти справді хорошого спеціаліста. Більше того, моя мама сама знайшла професора з яким я і підписала договір.
В принципі я не була проти цього, адже це ж добре, коли ти впевнена у людині до якої звертаєшся, але з іншого боку чому ж так батьки наполягали.
Я вже думала що у них щось там не гаразд і це спадкове, але ж ні. Я не полишала розпитувань і і дізналась правду на свою голову. Як виявилось я не їхня рідна дитина. У мами була подруга дитинства і у їхньому роду була одна спадкова недуга. От і хвилювались вони спочатку за мене, а тепер і за онучку.
Я отетеріла. Мені двадцять сім і тут таке дізнатись. Виявилось та квартира, у якій я живу мій спадок від мами, адже її не стало коли мені було три. Вона знала що залишилось їй не довго на цьому світі, от і потурбувалась про моє майбутнє.
Три роки минуло, а я досі не можу їх обох пробачити. Як же вони могли так довго приховувати правду. І чи сказали б колись, якби я не була настільки настирливою.
Вони просять побачити онуку, але яка ж вона їм онучка? Ми по суті чужі люди, я їм так і сказала.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
