— Ну, що тут такого? Ми ж усі дорослі люди. Це трапляється постійно, у всіх сім’ях. Життя не стоїть на місці, і почуття змінюються. Я нікого не хотіла образити, просто… так вийшло. Та і хто може судити? Ви? Максим? Що ви про це знаєте? Шлюб — це не тюрма, у ньому теж є місце для свободи. А може, я просто хотіла трохи щастя? Хіба це злочин? Ну, було й було. Та годі вже, хай кожен живе, як знає, — казала вона мені, нахабно усміхаючись в очі.
Я завжди була впевнена, що у моїй родині все під контролем. Виховувала дітей правильно, з повагою та любов’ю. Але життя непередбачуване. Мій син Максим після десяти років шлюбу з Олесею раптом вирішив, що їхнє спільне життя більше не має сенсу. Розлучення було важким для всіх, але найгірше було маленькій Софійці — їхній доньці. Моя єдина внучка, якій лише сім років. Олеся пішла з нашого дому, а Максим не міг довго залишатися на самоті. Через кілька місяців він привів нову жінку — Олю.
Оля була зовсім іншою. Молода, енергійна, з успішною кар’єрою. Мабуть, саме те, чого не вистачало Максиму у його шлюбі з Олесею. Мені вона сподобалася, хоч я й помічала її холодність до Софійки. Втім, я не втручалася — син дорослий, нехай сам вирішує, як йому краще. Тим більше Софія сумувала за матір’ю, тому я списувала її неприязнь до нової мачухи на дитячі фантазії.
— Бабусю, я не люблю Олю, — говорила мені Софія, коли ми разом працювали у саду.
— Що ж, дитино, — відповідала я, — ти просто ще не звикла. Дай час. Усе налагодиться.
Однак минали місяці, а Софія все частіше скаржилася на Олю. І ось одного разу, коли Максим поїхав у відрядження, а Оля залишилася вдома, онучка підбігла до мене зі сльозами на очах.
— Бабусю, йди сюди, швидко! Оля з тим дядею, що минулого тижня приходив, цілуються на кухні, зовсім як дорослі! — вигукнула вона.
Спершу я вирішила, що дитина просто вигадує. Ну, яка дитина не фантазує? Але щось у її очах, у тремтячому голосі змусило мене покинути секатор та побігти у дім. Я ледве стримувала серце, яке шалено калатало. Відчувала, що йду на зустріч чомусь неприємному.
Коли я зайшла на кухню, то побачила те, що не могла б уявити навіть у найгіршому сні. Оля стояла поряд з колегою Максима, тим самим, який часто бував у нас удома. Вони стояли дуже близько, його руки були на її талії. Від їхньої поведінки, від сміху та дотиків було зрозуміло, що між ними щось є. Щось більше, ніж просто робочі стосунки.
— Що ви тут робите? — запитала я, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині все кипіло.
Оля здригнулася, відштовхнула чоловіка й почала щось белькотіти. Вона виправдовувалася, але слова її не мали значення. Я стояла перед нею і бачила, що вона бреше. Усі ці місяці брехала і Максиму, і мені, і, що найгірше, Софійці.
— Ви… ти ж дружина мого сина, — нарешті видушила я, відчуваючи, як підступає до горла клубок сліз й образи.
— Це не те, що ви думаєте, — поспішно почала Оля. — Він просто друг, ми обговорювали проєкт…
— Обговорювали? З обіймами та поцілунками? — вигукнула я, більше не стримуючи себе. Я більше не могла слухати цю брехню.
Софія стояла у дверях, дивлячись на нас. Я обернулася до неї й зрозуміла, що у її маленькій голівці вже все стало на свої місця. Дитина не фантазувала. Вона бачила те, чого я не хотіла бачити, не могла повірити. Маленька дівчинка, яка втратила матір, тепер мала дивитися, як її нова «мама» зраджує її батька.
— Оля, як ти могла? — тихо запитала я, більше не знаходячи сил кричати.
— Це просто непорозуміння, будь ласка, поговорімо, — благала вона, але я вже не хотіла слухати.
— Йди геть з мого дому, — твердо сказала я. — І ніколи більше не повертайся.
Оля ще щось казала, намагалася виправдатися, але я просто вивела її за двері. Колега мого сина пішов за нею, не промовивши жодного слова. Залишившись з Софією на кухні, я присіла поруч із нею й обійняла її за плечі. Вона притулилася до мене й тихо заплакала.
— Бабусю, я ж казала тобі, — прошепотіла вона. — Я бачила, як вони вже не раз це робили…
Моє серце стиснулося. Я відчувала провину за те, що не повірила своїй внучці раніше, за те, що дозволила цій жінці увійти у наше життя. Але найбільше мені було важко за дитину, яка вже втратила одну маму і тепер втрачала ще одну людину, яка мала б бути її підтримкою.
— Пробач мені, дитино, — шепотіла я їй у волосся. — Ти мала рацію з самого початку, а я не хотіла цього бачити.
Ми сиділи так кілька хвилин, поки обидві не заспокоїлися. Я зрозуміла, що тепер нам доведеться жити далі без Олі, але це навіть краще. Зради не можна пробачити, а тим більше таку.
Коли Максим повернеться з відрядження, нам доведеться поговорити. Це буде важка розмова, але я знала одне: ніколи більше я не дозволю, щоб хтось ображав мою родину, особливо Софійку.
