Олег зустрічався з Мариною лише кілька місяців, однак ця маленька синьоока, з таким дитячим поглядом на життя, дівчинка засіла глибоко у його серденьку. У нього були якісь особливі почуття до неї, не просто кохання, як це буває у інших. Він тремтів над нею, йому хотілося леліяти, оберігати від цього світу свою, на 5 років молодшу, квіточку. А він для неї був еталоном, живим прикладом того, яким має бути справжній чоловік. Добрим, щирим, турботливим і, як у народі кажуть, щоб свою кохану жінку на руках носив.
Коли вони зустрічалися то могли годинами сидіти і розмовляти про усе на світі, ділитися одне з одним тим, що засіло глибоко у надрах душі і не дає спокою серцю. Олег знав, що Маринка його терпеливо вислухає і зрозуміє, як ніхто інший. Так було і цього разу, вони сиділи в невеличкому кафе в центрі міста, пили каву і Олег розповідав дівчині, як йому набридла його ненависна робота із завжди роздратованим начальником. Він так втомився від постійного осуду і погроз про звільнення. А вона ніжно гладила його плечі, заспокоюючи.
̶ Як добре, що ти з’явилася, у моєму житті, моя квіточко. Мене ніхто і ніколи так не розумів і не голубив, як ти, навіть, рідна мати. Хоча про що ж я, коли я своєї матері добре й не пам’ятаю.
̶ Ой, а як це?- щиро здивувалася Маринка.- Її рано не стало? Мабуть нездужала. Так?
̶ Та ні, дорога, що ти! Жива вона і здорова, тільки серця у неї немає!- сумно мовив Олег і замовк, дивлячись у вікно на заметені снігом вулиці.
̶ Ой, вибач. А де ж вона тоді? ̶ здивовано спитала Маринка, подивившись сумними оченятами на Олега.
̶ Коли мені було 5 років, вони з батьком розлучилися, а я, як виявилося, був не потрібен їм обом. І поки мати влаштовувала своє молоде життя далі, мене до себе на виховання взяв хресний (мого батька рідний брат). Спочатку мати, приїжджала до мене, привозила якісь скупі гостинці, а згодом взагалі зникла, лиш фотографія потерта на згадку лишилася і її номер телефону на вирваному аркуші паперу, на який, я так і не наважився подзвонити.
«Він сирота, як і я», ̶ подумала, дівчина, та вирішила не казати цього коханому, бо ця тема була дуже болючою для неї і вона не хотіла псувати настрій хлопцю ще і своїми проблемами.
— І ти справді ніколи не хотів її знайти? — з цікавістю запитала дівчина.
— Для чого? Шукати людину, яка колись свідомо від мене відмовилася? І не збираюся. Мені і без неї добре, хресний дав мені все, що потрібно: веселе дитинство, батьківську підтримку, хорошу освіту. Та він мені якось розповідав, що згодом у матері народилася, ще донька, моя сестра, от її я б дуже хотів побачити, поспілкуватися з нею. Цікаво, яка доля її спіткала, чи ж та сама, що й мене, чи може краща. Може мама і її кинула напризволяще. До речі вона має бути десь твого віку, Маринко. – неохоче розповів Олег.
— А ти хоча б знаєш, як звали твою сестричку, може б ми її десь у соцмережі знайшли? — взяла до рук телефон дівчина.
— Хресний казав її звали Олеся, Коваленко Олеся Володимирівна.
Марина зблідла, це прізвище та ім’я було їй, як нікому добре знайоме, вона бачила його на власному свідоцтві про усиновлення, яке їй показали прийомі батьки, ще у 14 років коли розповіли про те, що взяли її маленьку кволу та ще й з пневмонією із дитячого будинку.
— Олежку, — тремтливим голосом, мовила дівчина, — схоже, я знайшла твою сестру. — Марина заплакала.
Це була мить, коли вони обоє втратили коханих людей, але здобули дещо значно більше! Таку потрібну рідну кровиночку, якої так обом бракувало протягом усього життя.
Автор: Нікуліна Іванна.
Фото ілюстративне.
