З колишнім давно не спілкуємося. Дзвонить недавно, запитує, чи можна заїхати. Так заїжджай звісно, чому б і ні. Приїхав через годину.
Нагодувала його борщем, чаєм напоїла з налисниками. Посиділи, поговорили. Побачив, що я босоніж (а вдома спека і влітку завжди по квартирі ходжу без тапочок), каже, у тебе тапок немає чи що, боса ходиш?
Питання було звісно дивне, тим більше що колишній (після стількох років шлюбу) прекрасно знає, що не люблю я у взутті вдома ходити.
Кажу, є тапки. Та й в принципі яка різниця в чому я ходжу. Не маленька, розберуся.
Чоловік колишній посидів ще трохи і поїхав. На наступний день дзвонить, заїду. Я йти збиралася. Давай кажу швидше, я спізнююся.
Через двадцять хвилин дзвінок. “Вийди, я тобі дещо привіз”. Виходжу, стоїть з пакетом. “Я тут тобі невеличкий подарунок хочу подарувати. Візьми, вдома приміряєш”. Подає пакет, заглядаю в нього, там домашні тапочки. Рожевенькі, красиві, але…
І смішно і сумно водночас. Мені подарунок. Та ще й тапочки. Під час нашого шлюбу від чоловіка квіточки не можна було дочекатися. А тут-тапки!
Кажу чоловікові: “Оце так сюрприз! Розкішний подарунок! Та навіщо ж ти витрачався? Мабуть дорого коштують?” А сама ледве стримуюся, щоб не розсміятися.
Він чомусь не зрозумів мого сарказму. Прийшла додому з цим “подарунком”. Розглянула тапочки, поміряла.
По-перше вони мені малі, а по-друге: таке враження, що їх до мене хтось носив. Взуття звісно нова, з етикеткою. Але виглядає якось не дуже.
Ось і не знаю, що з цим “шикарним” подарунком робити і як реагувати на таке “увагу” з боку колишнього чоловіка.
Радіти подарунку чи піти відразу викинути.
Фото ілюстративне.
