fbpx
Дозвілля
Іру застала якусь понуру, розгублену. «Не хотіла вам казати, але коли вже прийшли…», – сказала після довгої паузи. І розповіла, що то Анна з першого поверху сердито шмагала сапою по квітах. Ірина намагалася зупинити її. Де там!

Баба Поліна не могла прийти до тями: тендітні голівки чорнобривців, айстр, полум’яних жоржин лежали на квітнику, перемішані із землею. Чия рука відважилася знищити таку чарівну красу? Поліні захололо у жилах, підкосилися ноги. За свої кошти насіння купувала, сіяла, прополювала, поливала. Садила і ранні, і пізні квіти, щоб до пізньої осені милували око. Комусь на день народження, чи на якесь інше свято квітів треба – питають дозволу у баби Полі.

За матеріалами – Наш День.

Сусідка Ірина за букет, що нарвала доньці на Першовересень, коробку цукерок їй принесла. Старенька не взяла. Вона рада, що мешканці їхнього будинку не ходять за квітами на ринок. Ще й квіткову композицію допоможе скласти. Дуже любить, коли хтось навідується до неї. Для гостей завжди знайде щось смачненьке, адже колись працювала кухарем у заводській їдальні. Коли у автопригоді не стало її чоловіка і доньки, так і зосталася одна. Кажуть, час лікує. Однак, Поліна впевнена – не лікує, тільки притишує біль, а щем у душі не зникне ніколи. Щовечора вона бере до рук фотографію рідних людей і розмовляє з ними. Розповість про день минулий, про плани на завтра. Просить не ображатися на неї, що Господь так довго не відпускає її до них. Худенька, як стеблина, з блідим, посіченим рівчачками, обличчям і купою болячок, а Бог тримає її на цьому світі. У свої 80 баба Поліна є ватажком у їх будинку. Молоді часто приходять до неї за порадою, чи щось позичити. Знають: у неї завжди є «заначка».

Колись мешкала вона із сім’єю у своїй хаті. Разом з чоловіком сад посадили, криницю викопали, допоки одного дня не приїхав у їх містечко новий голова. Став наводити свій порядок. Костел знищив. А кілька хат на їх вулиці визнав непридатними для проживання, переселивши мешканців у комуналки. На їх місці парк посадив.

Поліна думала, що тоді не витерпить. Хата, хоч і невеличка була, а своя. Покійний чоловік золоті руки мав. Чи залатати, чи заліпити щось треба – все зробить акуратно, майстерно. Яка ж вона непридатна?

І подвір’я їхнє – як писанка. Хто не йде – заглядається. Скрізь чистенько, гарненько. Квіти аж до морозів цвітуть. Звідси проводила в останню путь свого Матвія зі Світланкою. Ліпше б і вона пішла разом з ними, аніж одній переселятися з рідної хати. Спочатку Поліна ніяк не могла звикнути до нового помешкання. Десь щось грюкне – вона здригається. Через стіну чує сусідський телевізор – заснути не може. Але кому пожалієшся? Тут усі на однакових правах. Недарма кажуть: своя хата – своя правда. Тепер саму слух підводить, то телевізор голосно включає. Може, комусь теж це заважає? Але – квіти… Кому заважали квіти? Поліна із червоними від сліз очима пішла до сусідки Ірини – може та бачила, хто вчинив так з її квітами.

Іру застала якусь понуру, розгублену. «Не хотіла вам казати, але коли вже прийшли…», – сказала після довгої паузи. І розповіла, що то Анна з першого поверху сердито шмагала сапою по квітах. Ірина намагалася зупинити її. Де там! Анна ще й на неї сапою замахнулася!

Поліна не могла повірити в почуте. Колись сусід Богдан привів до себе молоденьку інтернатську дівчину, батьків якої позбавили батьківських прав.

«Займіть місце матері Ані на нашому весіллі», – попросив Богдан. Поліна радо прийняла пропозицію. Анюта чимось нагадувала їй покійну донечку. Така ж тендітна, кучерявенька, з великими голубими очима. Вона щедро обдарувала молодят, весільний рушник вишила. А коли появилася маленька Надійка, часто залишалася глядіти її, якщо Аня просила. «Мабуть, Анна забула, як ви допомагали їм. Приїхала з-за кордону – ніби підмінили її. Мов несамовита верещала, що ви бур’ян посадили під її вікнами», – розповіла Іра.

Старенька попросила таблетку і щось від серця. Їй стало зле. Заледве зайшла у свою квартиру. У неї піднявся тиск. Ірина уже й пошкодувала, що розповіла Поліні про Анну. Хіба не знала, як та любить її?

Кілька днів баба Поля пролежала. Гіркий клубок ніби застряг десь у середині, хоча і намагалася заспокоїти себе – після шторму буря припиняється. Пригадувала, як зривала бур’яни під вікнами Анни, коли вони всім сімейством поїхали за кордон. Тоді і зародилася в неї ідея – квіти насадити. Для усіх буде. І Анна зрадіє, коли приїде. Похвалить її, подякує, – мислила. На жаль, не так сталося, як гадалося… Вона ніколи не простить Анні її вчинку. Ніколи!

Минув рік, як востаннє Поліна бачила Анну. Втікала від неї, мов злодій. Згодом та знову за кордон подалася.

Вчора, коли баба Поля замітала подвір’я, запримітила, як хтось відсував штори у їх квартирі. Може, Анна? Давно кортить Поліні поговорити з нею. Що ж, хай відпочине з дороги. Тоді й піде до неї. Усе-таки щодня зі свого другого поверху попри її двері проходить. Тільки Анну ніхто не бачив. Це насторожило бабу Полю. Може, щось сталося?

Два «я» боролися усередині старенької. Одне кричало: кого жалієш? Черству істоту, що працю твою спаплюжила? Інше заперечувало: заглянь до сусідки, треба ж уміти прощати.

Своїми думками поділилася з сусідами. Ті лишень знизували плечима: забагатіла Анна, тому й сусідів цурається. Це її право, а нам на роботу пора.

Посеред ночі розбудив Поліну якийсь протяжний голос. Спохопилася. Може, це – сон? Смикнула себе за волосся. Ні, вона не спить. Вигук повторився. Йшов знизу. Старенька затремтіла, як у пропасниці. Ватяними ногами опускалася сходинами. З усієї сили гримала у двері Анни. Однак, ніхто не відчиняв. І тоді Поліна зателефонувала на «швидку».

Та приїхала із поліцією. У присутності понятих відчинили двері. Бліда, як полотно, лежала Анна на підлозі, ні на що не реагувала і важко дихала. Її слід було терміново госпіталізувати. …Коли Анна у реанімації розплющила важкі повіки, побачила ридаючу бабу Полю.

«Це – ваша рятівниця. Якби не вона, то через годину-другу врятувати вас ми б уже не змогли», – сказав лікар.

Робота за кордоном на хімічній фабриці отруїла організм Анни і вона тривалий час провела у лікарні. Поки не приїхав додому Богдан, Поля і в їх квартирі поприбирала, і щодня навідувала Аню.

…Осінь цього року тепла, сонячна. На подвір’ї їх п’ятиповерхівки знову цвітуть осінні квіти. Тільки тепер засівала їх баба Поліна не сама. З Анною.

Радіє старенька від барвистої краси. Від того, що Господь оберігає її від гніву, образи, злості. Дає збагнути: людям властиво помилятися. І хто з нас – не без гріха? Головне – уміти прощати, нести людям добро. І тоді хочеться обійняти весь світ. А ще – жити, жити, жити. І це – важливо…

Марія МАЛІЦЬКА. м. Теребовля.

Фото – ілюстративне.

facebook