fbpx
Дозвілля
Ігор в’їхав у двір будинку і відразу побачив Олену, яка з ніг збилася у пошуках матері. Він одразу впізнав її, хоча минуло понад вісім років після закінчення школи. Розпатлана, з розширеними від страху очима, але це була все та ж Оленка

Ігор вийшов з машини на парковці біля магазину. Повз нього пройшла жінка в сірому мішкуватому плащі.

– Наталіє Іллівно, вітаю! – гукнув її Ігор.

Літня жінка не відреагувала і продовжувала йти далі.

«Помилився? Та ні. Вона». Він в два кроки наздогнав її.

– Наталіє Іллівно, – Торкнув за рукав плаща.

Жінка зупинилася і повернула до нього обличчя. Його вразили її очі. Як у людини, що випила, яка не може сфокусувати погляд, не впізнає, не розуміє, хто перед нею і де знаходиться. Вона немов дивилася крізь нього.

«Не може бути, щоб пила. В її ж віці. Вона не впізнала мене». Ігор ошелешено дивився на свою шкільну вчительку. А та дрібними кроками пішла далі, майже не відриваючи ніг від асфальту. Сиве рідке волосся зав’язане в маленький пучок на потилиці гумкою. Плащ явно на два розміри більший. Ігор отямився, наздогнав її.

– Наталіє Іллівно, я Ігор Горобець. Ви не пам’ятаєте мене? Я вчився в одному класі з вашою донькою Оленкою.

Вчителька зупинилася, моргнула і захитала головою.

– Мені додому треба, – слабким невпевненим голосом сказала вона і подивилась на всі боки. Додому, – повторила вона і пішла, згорбившись і дивлячись під ноги.

– Наталіє Іллівно, постривайте. – Ігор зрозумів, що щось не так. Вона жила в іншому районі міста. – Я підвезу вас на машині. Так швидше буде. Не бійтеся. Оленка, напевно, чекає вас, переживає. Ходімо, – якомога м’якше сказав він і широким жестом руки показав у бік машини.

Ігор ніколи не бачив людей з такими розладами пам’яті. Але чув про них і бачив в кіно кілька разів. Стало шкода Наталю Іллівну та чомусь ніяково. Ніби таємницю дізнався про людину не сторонню.

– Ходімо. Додому відвезу, – м’яко, але наполегливо повторив він і хотів взяти за руку, але вхопив тільки рукав. Плащ з’їхав набік, відкривши бліду зморшкувату шию. Ігор відвів очі.

– Мені додому, – повторила Наталія Іллівна, але все ж пішла з Ігорем.

Він обережно посадив її на заднє сидіння, намагаючись не робити різких рухів і не налякати. М’яко зачинив дверцята. Сів за кермо і відразу рушив з місця. Всю дорогу розповідав про себе, говорив як маленькій дитині. Вчителька байдуже дивилася у вікно.

– Оленка зі школи повинна прийти скоро, – раптом сказала вона.

Ігор в’їхав у двір будинку і відразу побачив Олену, яка з ніг збилася у пошуках матері. Він одразу впізнав її, хоча минуло понад вісім років після закінчення школи. Розпатлана, з розширеними від страху очима, але це була все та ж Оленка.

Ігор допоміг Наталії Іллівні вийти з машини. Оленка побачила їх і відразу ж кинулася до матері.

– Мамо! Де ти була? Казала ж, щоб без мене не виходила на вулицю. Ходімо. – Вона взяла її під руку і тільки тут глянула на Ігоря.

– Дякую вам… – почала вона дякувати і замовкла. – Ігор? Ну звісно. Мама не пам’ятає адреси, а ти привіз. Піднімешся з нами? Ходімо. – І вона повела матір до під’їзду.

– Ти давно зі школи прийшла? А уроки зробила? – питала на сходах Наталія Іллівна таким тоном, як запитують «що сьогодні на обід».

У передпокої Олена роздягнула матір, присіла навпочіпки і зняла черевики, повела в кімнату. Кинула через плече Ігорю, щоб проходив на кухню.

– Ну, як вона? – запитав він Олену, коли та прийшла до нього.

– Заснула. Втомилася. Чай будеш? – А сама вже поставила чайник на плиту. – Якби ти знав, як важко стало з нею. Ніколи не думала, що так буде. Хоч не працюй. – Олена втомлено провела долонею по обличчю. – А ти ніби в іншому місті живеш? До батьків приїхав?

– Так. Я побачив її на вулиці, далеко від дому, зрозумів, що щось не так. Вона не впізнала мене.

– Мене впізнає, Слава Богу. Але думає, що мені дванадцять років. Коли вона ось так пропадає, я дуже боюся, що трапиться щось або в лікарню потрапить. Лежала найперший раз. Тільки гірше стало. Хай краще вдома.

– А чоловік на роботі? – Ігор сам вимкнув закипілий чайник.

– Чоловік… Коли мама стала все забувати, залишала відкриті крани з водою, газ, він сказав, що не може більше так жити і пішов. Не можу його звинувачувати. Мені важко, але це рідна мама. А йому як? Приходив з роботи, замість відпочинку займався її пошуками, виясненням стосунків  з сусідами. Добре, що дітей у нас немає. Я б не впоралася. А ти? – тихо запитала вона.

Ігор встав і хазяйновито налив сам чай в чашки.

– Ти хотіла запитати про Лізу? Вона пішла від мене через півроку після весілля. Пам’ятаєш Генку? У футбол грав. Він, по-моєму, і зараз грає. Тільки вона і з ним не затрималася.

– Більше не одружився? – Олена зробила ковток чаю.

– Я такий радий тебе зустріти. Нікого не бачив, крім Ваньки, Сергія і Віолетти. Ну і “об’ємна” ж вона стала. Двійнята у неї і ще чекає дитину. Але щаслива. Решта роз’їхалися хто куди. – Ігор залишив питання Олени без відповіді, змінив тему розмови.

Вони помовчали.

– Мені треба йти. Вибач. – Порушив незручну паузу Ігор. – Можна, я ще зайду? Тиждень тут буду.

– Заходь, звичайно. – Олена піднялася з-за столу слідом за Ігорем.

Вона провела його до дверей. Попрощалися, і обоє знали, що не побачаться більше. Повернулася на кухню, вилила недопитий чай в раковину і сполоснула чашки. Заглянула в кімнату до мами. Спить. полегшено
зітхнула. Можна і розслабитися ненадовго.

Олена виглянула у вікно. Вона сіпнулася, хотіла сховатися за фіранку, але запізнилася. Ігор стояв під вікном, помітив її. Він скорчив мармизкау, як робив це раніше, і помахав рукою. Олена посміхнулася і підняла руку у відповідь. Ігор ще постояв під вікнами, потім сів в машину і поїхав.

«Не прийде більше. Навіть номер телефону не просив», – подумала вона сумно. Раніше він жив у сусідньому дворі, потім батьки його поміняли квартиру, переїхали в інший район, але довчився він разом з нею в старій школі.

«Як добре, що він зустрів маму. А мені що робити?” – Олена зітхнула і притулилася чолом до прохолодного скла. Одна сльоза впала на підвіконня.

– Прости мене, Оленко. – Від голосу мами вона здригнулася і озирнулася. – Мені здалося, Ігор приходив. Ти погодувала його обідом? Чоловіка треба добре годувати. Він стільки працює.

– Мамо, у мене немає чоловіка. – Олена втомлено потерла очі.

– А хто ж приходив? Мені здалося, що Ігор. Голова болить. Ти не знаєш, куди я окуляри поклала? Мені потрібно в школу збиратися.

Олена безсило опустила руки.

– Ходімо, мамо. Мені потрібно тобі дещо розповісти. – Вона повела матір назад в кімнату.

Ця магічна фраза «мені потрібно тобі дещо розповісти» діяла на маму заспокійливо. Раніше Олена приходила зі школи і розповідала свої нехитрі історії з життя класу. Тепер можна читати казку, мама все одно не зрозуміє, тут же все забуде. Траплялися й просвітління в її пам’яті, але з часом вони ставали все рідші все коротші.

Олена сіла поруч з мамою на ліжко. Те, що вона збиралася розповісти, потрібно було їй самій. Немов з боку хотіла подивитися минуле.

– Мені Ігор подобався в десятому класі. Він так дивився на мене, що серце зупинялося, а в животі пурхали метелики. Так в американських фільмах підлітки говорять. Перед літніми канікулами ми їздили на катері кататися маленькою компанією: я, Ігор, Ліза і… ще хтось. Я дивилася через борт, як піниться вода від мотора, як розходяться хвилі в різні боки. А в динаміках звучала пісня. А я підспівувала. Настрій був чудовий. Поки до мене не підійшла Ліза.

– Що у вас і Ігорем? – запитала вона.

А у нас з ним нічого не було. І вже тільки не з нею я хотіла б обговорювати свої почуття до хлопця. Я знизала плечима і легко відповіла, що нічого між нами немає. Сама так сказала. Своїми руками все зіпсувала, мамо. А Ліза зраділа.

– Я рада, а то мені здавалося, що ви, що він… – Вона засміялася і почала підніматися на верхню палубу по вузькому крутому трапу.

Так і бачу, як вітер роздуває її сукню. А потім побачила їх разом. Вона нахабно висіла на ньому, а йому це подобалося.

В одинадцятому касі вони сиділи разом, вона по-свійськи з ним спілкувалася, немов він належав їй. Після закінчення школи вони одружилися. Як так, мамо? Якщо я подобалася йому, як він міг так легко перекинутися до неї? Значить, нічого шкодувати. Ні, не правда. Ось побачила його і пошкодувала. Так важко стало, мамо. – Олена дивилася поверх голови матері в вікно.

Мамина долоня раптом накрила руку дочки.

– Все, що не робиться, все на краще. Він прийде, не плач, доню. – Олена здригнулася від слів мами, пильно, з надією подивилася на неї.

Але в наступну мить мама запитала, чи зробила Оленка уроки. Спалах розуму швидко згас. Занадто швидко.

– Так, мамо, уроки я зробила. – Олена зітхнула. – Старим шкільним друзям краще залишатися в спогадах. Всі ці раптові зустрічі тільки дошкуляють і дають нездійсненні надії. Шкода, що у мене не виходить забувати, як у тебе. Дуже тебе прошу, не ходи без мене на вулицю.

Автор: Halyna Zakharova.

Фото ілюстративне.