fbpx
Дозвілля
Хто ж він, дочко? — мати аж об одвірок оперлася, щоб устояти на ногах, почувши правду. Ну як же ж так? Стільки чоловіків на світі, а вона он кого обрала

14. Як кажуть, ще зовсім дитина. А Віталій уже дорослий — високий, статний, кароокий. Він танцює на веселому сільському весіллі з якоюсь високою і гарною білявкою, а Наталя сидить у темному куточку і потай від усіх ним милується. Просто око не може відвести від цього чоловіка.

— Доню, а чого це ти тут причаїлася так тихенько, як сіренька мишка? Іди потанцюй — он як дівчатка кружляють довкола Віталіка! — мати нарешті знайшла свою дівчинку серед численних гостей.

— Так, — відповіла їхня баба Аня, що сиділа поруч у квітчастій хустці, — і як його дружина терпить такі фокуси? Не бачить зараз його Світлана.

– Дружина? — ледь чутно спитала Наталя, і на очі їй чомусь навернулись сльози. Вона й подумати не могла, що цей гарний хлопець, від одного погляду якого вона тане як сніг, одружений.

— Навіщо ви про таке при дитині кажете? Іди, доню, потанцюй…

Після цієї весільної історії минуло десять років. Наталя закінчила вже університет, влаштувалася працювати у місті. Дали їй там гуртожиток, і кожен вихідний дівчина рвалася додому на батьківщину.

— Ось, дочко, провела б час у місті зі своїми друзями. А то все з городом і консервацією, якби воно не було, твоє молоде життя швидко минає…

— Мамочко, я до вас поспішаю щоразу. І взагалі – у мене все добре, не хвилюйтеся за мене.

— Так, гаразд, — сказала баба Аня. — Он Галька, яка дочки Маринки, вже двійню маленьку няньчить, Гриша Петров у перший клас восени піде. А в тебе все той у голові, не можна так жити. Думаєш, не було видно, як ти на нього дивилася?

Бабині слова дуже засмутили щиру душу дівчини. Не встигла схаменутися, як глечик випав з рук. І потекли білі молочні річки сірою підлогою.

— Правду каже, — несподівано для себе вигукнула Наталя. — Люблю я його ще з того давнього чужого весілля, і ніхто мені більше не милий! Ніхто! Думаєте, не знайомилася з хлопцями? На побачення не бігала? Даремно все, нічого не виходить. Тільки він мені один і потрібний.

Наталя збирала уламки, що залишилися від бабусиного глечика, ковтаючи солоні сльози.

— Хто ж він, дочко? — мати аж об одвірок оперлася, щоб устояти на ногах.

— Наш, Віталік Чернявський…

— Він же. О, милосердний! Наташенька, він же старший за тебе років на десять, дитино! Розлучений він уже, звісно. І слава про нього йде не надто хороша в наших краях. Жінками тільки так бігає.

Минув ще рік. Однієї суботи Наташа йшла від автобусної зупинки і здалеку побачила, як якийсь чоловік косить траву біля їхнього двору. Хто б це міг бути? Підійшла ближче – Віталік! Сумка мало не випала з рук. Ледве зробила байдужий вигляд, сказала: «Здрастуйте!» — і пішла надвір.

– Доню! Ми тут! — мама з бабусею сиділи на лавці під шовковиком. — Ось попросили Віталія нам траву біля двору скосити. Закінчить, і всі разом обідатимемо.

Наталя накривала на стіл, а руки в неї тремтіли: «Навіщо, навіщо вони його покликали?».

Завжди веселий і балакучий Віталій сидів за столом червоний, як мак у їхньому палісаднику, боячись підняти погляд. Баба Аня і так і сяк вела розмови про сільські новини, а мама лише ледь помітно посміхалася.

— Ти це, Віталіку. Як у неділю на базар їхатимеш, може, й Наталю підвезеш? — нарешті поцікавилася у чоловіка.

– Підвезу! — зрадів той. — Завтра рано заїду.

Наталя цілу ніч не спала, навіть око не стуляла. І баба Аня кілька разів спускалася з печі — торохтіла кухлем об цебро. Потім вийшла надвір. Наталя встала і пішла за нею. Сіла поряд з бабусею на лавці під шовковиком.

— Знаєш, Наталко. Про твого діда, який почив, теж багато говорили, як я заміж виходила. І приїжджий, і жінок любить, і розлучений. І старше. Теж на десять років. Але я кохала його! Як очі його блакитні побачила — все, закохалась у них назавжди. Що знають люди?! Будинок він збудував, садибу виплекав, четверо дітей мали ми з ним. Міцний був, статний, а очі ті, ясні, як дитячі, ніби намальовані. Хороший чоловік. На плітки людські не дивись, дитино, – баба тобі поганого не порадить, ти сама це знаєш. Будь щаслива, онучко.

І як у воду дивилася. Наталя з Віталієм уже кілька років мешкають у місті. Віталій продав садибу та купив невелику квартирку. Підростає син Назарчик. І всі дивуються: Віталій кароокий і Наталя кароока, а у синочка очі сині-сині, як волошки.

Тільки баба Ганна не дивується. «Дідові, — каже, — дідові очі» — і цілує-обіймає свого маленького правнучка.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.