— Хто дозволив вам продавати мою дачу? — здивувалася я, почувши розмову свекрухи з її подругою
Сонце вже хилилося до заходу, коли я приїхала на дачу. Повільно пройшлася знайомою стежкою, милуючись яблунями, які батько посадив двадцять років тому. Кожен куточок тут зберігав спогади — альтанка, де ми з батьками пили чай теплими вечорами, стара лавка під вишнею, клумба з маминими улюбленими піонами…
Віктор мав приїхати пізніше — у чоловіка було якесь важливе засідання в офісі. Я не заперечувала, навіть раділа можливості побути наодинці, привести ділянку до ладу після зими. П’ять років шлюбу навчили мене цінувати такі моменти усамітнення.
Щойно я відкрила двері веранди, як почула голоси. Лариса Іванівна щось жваво обговорювала з незнайомою жінкою. Я завмерла, не наважуючись увійти — свекруха не попереджала про свій візит.
— Так-так, Наталочко, місце тут чудове! — долинув до мене голос Лариси Іванівни. — Думаю, до осені все владнається. Головне — переконати невістку, що так буде краще для всіх.
— Але ж вона не погодиться просто так продати? — запитала співрозмовниця.
Я відчула, як по спині пробіг холод. Продати? Мою дачу?
— Олена — дівчина розумна, зрозуміє, що квартира важливіша за якусь стару ділянку, — впевнено заявила свекруха. — Вітя давно хоче розширити житло, а тут така можливість! Продамо дачу, трохи додамо, і в них буде чудова трикімнатна квартира у новому районі.
Руки затремтіли, я машинально сперлася на дверний косяк. У голові не вкладалося — як можна так просто вирішувати долю чужої власності? Причому моєї, яка дісталася від батьків!
— Ларисо Іванівно, ви мене дивуєте, — раптом пролунав чоловічий голос. Я впізнала Петра Семеновича, сусіда зліва. — Щось у цьому не так.
— Ой, тільки не треба моралі, — відмахнулася свекруха. — Що толку з цього старого мотлоху? Лише гроші на ремонт витрачаються. А тут реальний шанс поліпшити житлові умови для молодих.
Я обережно відступила назад, намагаючись не шуміти. Серце шалено калатало. Пригадалися всі ті дивні натяки Лариси Іванівни, що “дача потребує багато сил”, що “в місті спокійніше”. А я, наївна, думала, що свекруха просто турбується про наш відпочинок!
Я розвернулася і поїхала назад у місто. Написала чоловікові повідомлення: “На дачу сьогодні не приїжджай, чекаю тебе вдома.”
Увечері, коли Віктор повернувся, я намагалася завести розмову про випадково підслухану розмову.
— Вітю, ти не помічаєш, що твоя мама останнім часом надто цікавиться нашою дачею?
Чоловік втомлено потер очі:
— Олено, ну починається… Мама просто хоче допомогти. Ти ж знаєш, яка вона… діяльна.
— Діяльна? — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло. — А ти в курсі, що вона вже планує продати дачу?
— Дурниці якісь, — Віктор скривився. — Хто тобі таке сказав?
— Я сама чула! Вона обговорювала це з якоюсь Наталею.
— Напевно, ти щось не так зрозуміла, — чоловік потягнувся до пульта від телевізора. — Мама б не стала…
— Вітю, я не маленька дівчинка, щоб плутати очевидні речі! — я встала перед телевізором. — Вони обговорювали, як мене переконати, називали конкретні суми!
— Олено, досить, — Віктор подивився на мене втомленим поглядом. — Дача твоя, ніхто її не продасть без твого дозволу. Давай не будемо роздувати з мухи слона.
Я дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Де той Вітя, який п’ять років тому казав, що моя дача — найкраще місце для наших майбутніх дітей? Який з таким ентузіазмом допомагав облаштовувати ділянку?
Наступного дня я спеціально приїхала раніше. На веранді ще стояли чашки після вчорашнього чаювання Лариси Іванівни з гостями. У смітнику я знайшла візитку рієлторської агенції.
Петро Семенович, побачивши мене через паркан, похитав головою:
— Олено, я хотів тобі розповісти… Тут таке коїться…
— Знаю, Петре Семеновичу, — сумно всміхнулася я. — Вчора все чула.
— Твоя свекруха вже який день водить сюди якихось людей. То рієлтор прийде, то ще хтось… Я, зізнатися, думав, що ти в курсі.
— Як бачите, не в курсі, — тихо промовила я. — А Лариса Іванівна, значить, часу не гаяла.
— Вона вчора з Наташею, своєю рієлторкою, такі плани будувала… — сусід зам’явся. — Ти вже вибач, що одразу не сказав. Думав, може, ви справді про все домовилися…
Я зайшла до будинку і сіла за старий кухонний стіл. Той самий, за яким колись робила уроки, поки мама готувала обід. Де тато на вихідних розкладав свої кросворди…
Як же так сталося, що якісь чужі люди вирішують долю мого рідного місця? Чому свекруха вважає, що має право розпоряджатися тим, що їй не належить? І чому Віктор удає, ніби нічого не відбувається?
Увечері пролунав дзвінок від Лариси Іванівни:
— Лєночко, дорога! Заїжджай завтра до мене, я такий чудовий сервіз купила, хочу показати. І взагалі, нам треба дещо обговорити…
— Що саме, Ларисо Іванівно? — я намагалася, щоб голос звучав рівно. — Може, обговоримо плани щодо продажу моєї дачі?
У слухавці запанувала тиша.
— Ох, дитинко, ти вже знаєш? — свекруха швидко опанувала себе. — Ну і добре, так навіть простіше буде поговорити. Я ж про вас із Вітею турбуюся! Ви молоді, вам потрібна простора квартира, а не цей мотлох…
Я не дослухала. У скронях гучно стукало від обурення.
Вранці, збираючись на роботу, я побачила у передпокої глянцевий буклет житлового комплексу. Віктор, проходячи повз, ненароком кинув:
— Дивись, які там цікаві планування. І район гарний…
Я завмерла з туфлею в руці. Значить, чоловік усе знає? І, схоже, зовсім не проти…
У двері несподівано подзвонили. На порозі стояла Лариса Іванівна з якимись паперами в руках.
— Лєночко, як добре, що ти ще не пішла! — свекруха рішуче переступила поріг. — Я тут документи принесла, такий чудовий варіант знайшовся…
— Які ще документи? — я підозріло глянула на папки.
— Мам, може, не зараз? — у передпокої з’явився Віктор, нервово поправляючи краватку. — Олена спізнюється на роботу.
— Нічого страшного, це важливіше за роботу! — Лариса Іванівна пройшла на кухню, розкладаючи на столі папери. — Дивись, Лєночко, ось план квартири. Три кімнати, велика кухня, два санвузли…
— Ларисо Іванівно, — я повільно підійшла до столу, відчуваючи, як усередині все закипає, — ви знову за своє?
— Я про ваше майбутнє думаю! — свекруха розвела руками. — От, рієлтор, моя давня подруга, вже й покупця на дачу знайшла. Пристойна родина, хорошу ціну пропонують…
Я мовчки зібрала документи й простягнула їх свекрусі:
— Забирайте. І запам’ятайте раз і назавжди — дача не продається.
— Лєна, ну чому ти така вперта? — Лариса Іванівна схопилася за голову. — Вітю, скажи їй!
Віктор переступав з ноги на ногу:
— Олено, давай хоча б розглянемо варіанти…
— Ви що, не розумієте? Це не просто дача. Це мій дім! Місце, де я виросла! — мій голос тремтів від емоцій. — Яке ви маєте право вирішувати його долю?
Після роботи я поїхала на дачу — хотілося побути на самоті, обдумати все. Але щойно відчинила хвіртку, як почула голоси. На веранді Лариса Іванівна з якоюсь жінкою щось жваво обговорювали, розгулюючи кімнатами.
— Тут, звісно, капітальний ремонт потрібен, — говорила свекруха. — Але ділянка чудова, місце престижне…
— Просто ідеально! — вигукнула незнайомка. — Мої клієнти будуть у захваті.
Я рішуче піднялася на веранду:
— Що тут відбувається?
Лариса Іванівна здригнулася:
— Ой, Лєночко! А ми тут… просто оглядаємо…
— Бачу, як ви «оглядаєте». Це рієлтор?
— Так, доброго дня! — жінка простягнула руку. — Мене звати…
— Мені байдуже, як вас звати, — я різко перебила її. — Залиште, будь ласка, мою територію. Негайно.
Того вечора вдома ми сварилися.
— Що ти влаштувала? — обурювався Віктор. — Мама стільки сил витратила, знайшла чудовий варіант обміну…
— Обміну? — я гірко усміхнулася. — То ти все ж у курсі її планів?
— Звісно, у курсі! — Віктор не витримав. — І вважаю, що мама права! Навіщо нам ця розвалюха? Краще взяти нормальну квартиру в місті!
— Розвалюха? — у мене перехопило подих. — Дім, який власноруч побудував мій батько, ти називаєш розвалюхою?
— Олено, зрозумій, — чоловік спробував узяти мене за руку, — ми повинні думати про майбутнє. Про дітей…
— А ти подумав, як мені? Як ви з матір’ю все вирішили за моєю спиною? — я різко відсмикнула руку.
Наступні тижні стали справжнім випробуванням. Лариса Іванівна ніби зірвалася з ланцюга — постійно привозила на дачу якихось людей, пересувала меблі, фотографувала кімнати. Якось я застала її за тим, що вона притягла свої старі шафи й виставила їх у вітальні.
— Це ще навіщо? — запитала я, ледве стримуючись.
— Щоб виглядало солідніше! — гордо заявила свекруха. — А то у вас тут все таке старомодне…
Віктор дедалі частіше затримувався на роботі, уникаючи розмов. А коли приходив додому, знову й знову твердив, яка в нього чудова мати, як вона дбає про наше майбутнє. Якось увечері він поклав переді мною нову стопку рекламних буклетів:
— Подивись, які варіанти! І район престижний, і метро поруч…
— Вітя, — я втомлено потерла скроні, — ти справді не розумієш, що мені неприємна ця розмова?
— Це ти нічого не розумієш! — обурився чоловік. — Чому ти така егоїстка? Чому не хочеш прислухатися до думки сім’ї?
— А де ти тут бачиш сім’ю? — я повільно піднялася зі стільця. — По-твоєму, так чинить сім’я? Тисне, маніпулює, вирішує продаж чужої власності?
— Це не чужа власність, ми чоловік і дружина! — закричав Віктор.
— Значить, усе моє автоматично стає твоїм? — я похитала головою. — Знаєш, я нарешті зрозуміла…
— Що ти зрозуміла? — чоловік роздратовано відсунув чашку.
— Зрозуміла, що потрібно робити, — я встала й попрямувала до спальні. Дістала папку з документами, яку всі ці роки ретельно зберігала. — Ось, дивись. Свідоцтво про право власності, документи на землю, технічний паспорт — усе оформлено на мене. Тільки на мене.
— І що? — Віктор зневажливо махнув рукою. — Ми ж родина!
— Родина — це коли поважають одне одного, а не намагаються відібрати останню пам’ять про батьків, — я склала документи в сумку. — Із цього дня я забороняю твоїй матері з’являтися на моїй дачі. І тобі також.
— Олено, ти що? — Віктор підхопився. — Як ти можеш так говорити? Мама ж…
— Твоя мама вже все вирішила за мене. За нас. А ти… ти просто дозволив їй це зробити.
Не слухаючи його заперечень, я зібрала необхідні речі. Руки тремтіли, але рішення вже визріло. За пів години я сиділа за кермом, прямувавши на дачу. До свого дому, який тепер став для мене єдиним прихистком.
Петро Семенович, побачивши мене пізно ввечері, тільки похитав головою:
— Правильно робиш, Оленко. Не можна дозволяти собою керувати.
Наступні дні пролетіли у турботах. Я розбирала речі, які натягла свекруха, повертала меблі на місця. Кожна стара річ, кожен куточок наче оживав, звільняючись від чужого втручання.
Віктор дзвонив майже щодня:
— Олено, ну скільки можна ображатися? Давай поговоримо спокійно…
— Про що говорити? — я намагалася триматися впевнено. — Про те, як ви з матір’ю планували продати мій дім?
— Мама хотіла якнайкраще! Думала про наше майбутнє…
— Ні, Вітю. Твоя мама думала тільки про те, як усе контролювати. А ти… ти просто не захотів їй протистояти.
Через тиждень приїхала Лариса Іванівна. Стояла біля хвіртки, не наважуючись зайти:
— Оленочно, може, поговоримо? Я ж тільки добра вам бажала…
— Знаєте, Ларисо Іванівно, — я спокійно підійшла до паркану, — я вам навіть вдячна.
— За що? — свекруха розгублено кліпнула очима.
— За те, що відкрили мені очі. Показали, чого насправді варті ваші з Віктором слова про сім’ю.
Документи на розлучення я подала через місяць. Віктор до останнього не вірив, що я зважуся на такий крок.
— Лєно, давай усе обговоримо! — благав чоловік. — Я поговорю з мамою, вона більше не буде втручатися…
— Пізно, Вітю. Ти обрав сторону матері, навіть не спробувавши зрозуміти мої почуття.
Я орендувала невеличку квартиру неподалік від роботи. На вихідних їздила на дачу, займалася садом, приймала старих друзів. Петро Семенович часто заходив, допомагав із дрібним ремонтом.
— Молодчина, Оленка, — казав сусід. — Відстояла своє. Не кожен би зміг так.
Коли розлучення було оформлене, я відчула дивовижну легкість. Ніби важкий камінь впав з душі. Дача стала моїм особистим простором, де кожна річ нагадувала про батьків, про щасливе дитинство.
Якось увечері, сидячи в альтанці з чашкою чаю, я дивилася на захід сонця і думала про те, як дивно складається життя. Іноді потрібно втратити щось важливе, щоб знайти себе. П’ять років шлюбу навчили мене багато чого, але головний урок я отримала саме зараз: не можна дозволяти іншим вирішувати твою долю, навіть якщо ці люди називають себе родиною.
А дача… Вона залишилася моєю надійною гаванню, місцем, де можна сховатися від будь-яких бур. Тут усе, як і раніше, дихало спокоєм і затишком — яблуні, посаджені батьком, мамині піони на клумбі, стара лавка під вишнею. Тепер я точно знала: це мій дім, і ніхто не зможе забрати його в мене.
