fbpx

Христі аж дихання перехопило, коли збагнула, що проминула свою зупинку. І все через її язик, який так любить побалакати. Ось і тепер заговорилася у поїзді з якоюсь незнайомкою і доїхала аж до наступної станції

Жінка розгублено стояла на пероні. Важка сумка обтягувала їй руки. Щоразу, коли їде до доньки, везе повно усілякого добра. Надворі уже темніло, а черговий по станції сказав, що потяга назад не буде аж до ранку. Останній автобус теж пішов годину тому.  За матеріалами видання “Наш день”.

Сльози заливали Христину від безпорадності. Вирішила вийти на дорогу – може хтось проїжджий її підбере. Сильний вітер зривав хустку з голови, залітав за комір. Одна автівки проїхала мимо, друга.  Христя полегшено зітхнула, коли, врешті, інша стишила швидкість і зупинилася.

Вона спитала, чи підвезуть її, та водій, обвівши поглядом її сумку, сердито мовив: «Ви що, жартуєте? Та щоб я оте брудне дрантя в дорогу машину брав? Та й чоботи ваші у болоті. Скільки за це заплатите?».

Христю наче окропом облило: «Надворі ніч, мабуть, у болото ступила. Грошей у мене нема. Поїздом безкоштовно їхала. Не зоставляй одну, синку. Бог віддячить тобі».

Хлопець єхидно усміхнувся. У вічі Христі впав шрам у нього над бровою. «Богом лякає!» – грюкнув перед нею дверима і увімкнув швидкість.

Христина стояла, як очманіла: «Куди ж ти, сину? Зупинися!» – ледве вимовила.

Тим часом її донька, не дочекавшись матері, забила на сполох. Звернулася до чергового по станції. Розповіла ситуацію, мовляв, добре вдивлялася в пасажирів, котрі зійшли з потяга, але матері серед них не було. Черговий її заспокоїв, зв’язався з колегою з наступної станції, котрий підтвердив, що там справді була старша жінка з важкою сумкою, котра запитувала, коли буде поїзд назад.

Христя вирішила йти пішки. Іншого варіанту в неї не було. До ранку мусить дійти, подумала.

Раз-по-раз зупинялася, щоб перепочити. Ніч засліплювала очі, руки боліли від тягаря, ноги плуталися, на дyші було порожньо. Не відала ні години, ні відстані, що пройшла, як враз її освітило авто, яке відправила за нею донька Надія.

Христя і сміялася, і плакала потім з тієї пригоди. «Ви хоча б уявляєте, мамо, як було мені лячно, коли не побачила вас на вокзалі?». «Заспокойся вже, донечко, це – ще не найгірше, повір. Я знову з вами, і це вже щастя», – казала Христя.

Через рік з надією прийшла Христя зустрічати правнука. Її онука Алінка подарувала синочка – першого правнука Христини. За кілька кроків від неї зупинилася дорога іномарка, з якої вийшов молодий чоловік зі “міткою” над бровою. У його руках палахкотіли червоні троянди. Серце Христі ніби застигло – у ньому вона упізнала того, хто залишив її на нічній дорозі.

Двері відділення відчинилися і на порозі стала  жінка з білосніжним згортком, перев’язаним рожевою стрічкою.

«Вітаю з донечкою. Хай росте здорова і щаслива», – подала дитя новоспеченому татусеві. Попід руку його взяла щаслива дружина: «Ти радий, Андрійку?».

Христина не могла збагнути, чому перед очима весь день стоїть той чоловік. Таких черствих і безсердечних та й пускати до своїх думок? І враз її пам’ять просвітліла, перенесла її у той сумний час, коли Надя рано овдовіла і Христина жила у неї, щоб підтримати, допомогти глядіти Алінку.

Якось з онукою гуляла в парку поблизу сусіднього кварталу. Підійшли до одного особняка і вона відчула запах диму. У вікні побачила маленького хлопчика, який щось кричав, простягав рученята. Христя не розуміла дитину, збагнула лише одне – там пожежа! Попросила якого хлопчину років дванадцяти відійти з Алінкою якнайдалі, а сама побігла до дверей палаючого дому.

На подвір’ї під ринвою вгледіла відро з дощівкою. Не вагаючись, облила себе і стала виламувати двері. Але зробити це самотужки тендітній жінці було не під силу і вона стала кликати на допомогу. Та, як на грiх, нікого поблизу не було і Христя каменем стукнула вікно. Дим роз’їдав очі, вона почала задихатися. Кликала, шукала хлопчика навмання, але дитина не відповідала.

Полум’я з шаленою швидкістю охоплювало все помешкання. Христя заледве рухалася, але дитини не було. Що ж робити? Раптом почула дитячий плач, але не могла збагнути звідки він йшов. Мабуть, сам Господь підказав відчинити двері шафи, яку вже теж охопило полум’я. Звідти витягла переляканого хлопчину і передала його через вікно людям на подвір’ї, які вже викликали пожежників.

Тоді їх обох – малого Андрійка і Христю – забрала «швидка». Припадала біля дитини мама. Цілувала руки Христини: «Довіку вдячна вам буду, що врятували мого синочка».

Згодом Христю виписали, а малий Андрійко ще залишався в стаціонарі. Христя з Алінкою кілька разів його навідували. На щастя, всі негаразди вирішилися, лише над правою бровою залишився шрам.

Мов намистинки, нанизувала Христина спомини у своїй пам’яті. Сумніву бути не могло: саме того зарозумілого, пихатого молодика, який погребував літньою людиною, вона колись врятувала, ризикуючи власним життям. Чи шкодує тепер про це? Звісно ж, ні. Бо, що є ціннішим від людського життя? От і до їх оселі скоро привезуть її правнука – нове життя, нові приємні клопоти, радощі й надії.

А надворі квітувала весна, розсипала черешневий цвіт, надихала на світлі мрії, дарувала натхнення, тепло і любов.

Автор: Марія Маліцька.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page