Хочу всиновити дитину, а чоловік проти. Мені вже далеко за 40, а хочеться ще одна дитина. І не просто народити, а всиновити. Чоловік категорично проти такої пропозиції, адже ми вже маємо п’ятирічну доньку. Що робити?
З чоловіком ми зійшлися, коли мені стукнуло 30 років. Романтики ми не мали. Просто зустрілися кілька місяців і почали жити разом. За півроку він запропонував мені розписатися. Я була не проти, тому що чоловік попався добрий, у всіх сенсах цього слова.
Він не пив, не курив, мав пристойну роботу і добре ставився до мене. Сильної пристрасті не відчувала, але роки йшли, і я розуміла, що найкращого мені вже не зустріти. Гучного весілля ми не влаштовували, просто розписалися та відзначили у родинному колі. Запросили батьків та рідних.
Після переїзду в нову квартиру я «взяла бика за роги» і почала вмовляти чоловіка народити дитину. Коханий був не проти, і ми активно зайнялися важливою справою. Але нічого не виходило. Як ми не намагалися, заповітних смужок на тесті так і не було. Ішов час, і я почала вже серйозно переживати з цього приводу.
Три роки подружнього життя, а дітей із чоловіком ми не нажили. Тоді чоловік запропонував звернутися до бабок. Але результату медицина не дала. Я вирішила йти до лікарні та вирішувати це питання більш цивілізовано. Аналізи показали, що ми із чоловіком здорові. Головною проблемою став мій вік.
Лікарі розводили руками та радили краще намагатися, щоб досягти бажаного. Гінеколог прописала купу вітамінів та процедур, які я проходила місяцями.
До 40 років мені посміхнувся успіх – я завагітніла. На цю дитину я чекала все життя, тому більшу частину очікування провела в лікарні. Боялася, що можу втратити його. Все закінчилося добре, і у 40 років я стала мамою.
З появою на світ доньки наше життя змінилося. Чоловік викладався на роботі на повну, щоб прогодувати сім’ю. Я цілими днями сиділа з дитиною. Дівчинка народилася недоношеною, через що трохи відставала у розвитку. Мені доводилося цілодобово не спати, а няньчитися з нею. Потрібні були дорогі ліки, на які чоловік заробляв «шабашками» після роботи.
Вдома він майже не з’являвся. Хіба що коханий приходив поїсти та поспати. Через кілька років дочка зміцніла, і ми з полегшенням зітхнули.
Минулого місяця нашій донечці виповнилося 5 років. Я прибирала зі столу посуд і мені на думку закралися думки:
«Як же швидко летить час. Начебто недавно забрали її з пологового будинку, а ось скоро до школи вести. А там і наречені підуть, і ми з чоловіком залишимося одні…».
На душі стало самотньо, і я задумалася про другу дитину. «Але народжувати мені вже пізно, тим більше дочка важко виносила і народила. А ось усиновити хлопчика – це непогана ідея» – думала я.
Чомусь була впевнена, що чоловік погодиться на мою пропозицію. Йому казати нічого не стала. Вирішила краще вивчити це питання, докладніше вивчити та порадитись із знаючими людьми.
Але все не так, як я планувала. Днями я зважилася і розповіла дружину про плани на другу дитину. Він спокійно вислухав, а потім пішов до іншої кімнати. Я не зрозуміла, що це означає і пішла за ним.
Але краще б я цього не робила.
Через 5 хвилин він прийшов у сказ і мало не почав кидатися на мене з кулаками. «Ми ледве підняли на ноги дочку. Тобі було цього мало? Не пам’ятаєш, як мене цілодобово не було вдома, а ти сама сиділа з нею? Хочеш повторити?
Таким свого чоловіка я бачила вперше і мені стало страшно. Я вирішила відкласти розмову на згодом. Але розмова відбулася набагато раніше. Вже надвечір чоловіка відпустило, і він прийшов вибачатися. Він почав спокійно доводити, що моя витівка – повне марення.
Казав: «Звідки ми дізнаємося, де і як народилася ця дитина? Які в нього батьки та спадковість? А раптом він дуже хворий? Ми не потягнемо двох дітей. Треба дивитися правді у вічі, а не марити ілюзіями».
З одного боку, я його розумію. Це як брати кота в мішку, коли може потрапити добрий хлопчик, а може й не дуже. Але для того і є батьки, щоб побачити у дитині тільки гарне та подарувати йому надію на світле майбутнє.
Подарувати йому сім’ю, якої мимоволі позбавили. Я почала доводити, що гірше самотній дитині не буде, і що ми точно впораємося з труднощами, головне триматися разом і підтримувати один одного. Але коханого не переконати.
Після розмови він одразу пішов спати. А я довго не могла змиритися з його словами. Адже зараз вже знайшла однорічного хлопчика в притулку і прикипіла до нього всім серцем. Навіть хотіла піти, щоби познайомитися.
Тепер я почуваюся зрадницею. Цей сирота сниться мені ночами, я дуже хочу подарувати йому любов та турботу, батьків та щасливе майбутнє. Невже моїм мріям не судилося здійснитися? Дитдомівська дитина не виходить із голови, а як переконати чоловіка в усиновленні, не знаю.
