fbpx
Дозвілля
— Хоч не балакайте! Тиха вода греблю рве. Бідолашний Петро! Пригрів змію. Хоч би вже дітей пожаліла. Таких двійко хлопців гарних. Та нічого… Розлучиться, а потім не раз лікті кусатиме. Петро — чоловік видний, а такий товар довго не залежується. З руками й ногами заберуть. Знатиме Нінка, як кирпу гнут

У центрі невеличкого поліського села стояла криниця. Вирізьблений і розцяцькований дашок привертав увагу всіх, хто бодай раз відвідував цю місцину. Старожили розповідали, що колись, до більшовицької революції, тут стояла церква, збудована хтозна за яких часів. Але під час заворушень була розграбована і спалена більшовицькими загонами. Лишилась тільки ця криниця. Така глибочезна, що ніколи не замулювалась і щедро частувала крижаною водою усіх охочих.

МАЙЖЕ щовечора сюди сходилось місцеве жіноцтво, аби набрати водички. Це вже був справжній ритуал, що передавався наступним поколінням.

За матеріалами – Вербиченька.

Одні наберуть води та ідуть додому, а інші, як зберуться, доки не обговорять усі новини, то й не розійдуться.

…Стомлене за день сонце мостилося спати, загортаючись у сповиток із рожевих хмар, що зграйкою купчились на горизонті. Біля криниці було людно. Жінки емоційно обговорювали чергову подію.

— Ото я й кажу — пожалкує! Хіба такі чоловіки, як Петро, на дорозі валяються? Не вміє Нінка свого щастя цінувати, — гарячкувала висока повнолиця молодиця.

— Їй би такого ірода, як мій Митро, — підтакнула інша. — Я своєму й слова поперек ніколи не скажу, бо як трусоне за плечі, то на кістки розсиплюсь.

— Хіба тільки твій такий? — озвалась третя. — Як була молодша, то не вміла стримуватись. Через те навіть з оселі тікала. А згодом порозумнішала. Прийде додому ледь теплий, а я мовчу й не озиваюсь. Навіщо зачіпати — аби буцнув?

— Усі вони однакові. Але й без чоловіка в селі важко, — зітхнула маленька дрібненька жіночка, що кілька літ тому овдовіла. — Я вже не раз думала: хай би вже пив, аби живий був. Та якось так у житті трапляється… І не чекаєш нічого поганого, а воно приходить. А тоді вже шкодуєш про кожне дошкульне слово, сказане колись…

Киває жіноцтво, зітхає важко. Кожна про своє думає. Аж раптом усі вмовкли, немов по команді. До криниці з відрами йшла Ніна.

— Доброго вечора, — тихо привіталась.

— Ой, Ніночко! — сплеснула руками повнолиця. — Давно я тебе не бачила. Оце саме казала жінкам: яка ж ти молодець, що свого Петра на місце поставила! Так і треба. Чого з ними панькатись? Узагалі не знаю, як ти досі терпіла. Він же, як сірник, спалахує. А як хильне чарку-другу…

— У вас є свій чоловік — на нього дивіться. А в чуже носа не пхайте, — виразно вимовила кожне слово Ніна.

Набрала води, випросталась і пішла. Рівна, гнучка і неймовірно вродлива.

— Ти диви, яка гордячка! — повнолиця вперла руки в боки. — Думала, вона сумує. Та де там! Мабуть, завела собі любасика, тому й подала на розлучення.

— Хто? Нінка? Такого за нею ніколи не водилося, — заперечила інша.

— Хоч не балакайте! Тиха вода греблю рве. Бідолашний Петро! Пригрів змію. Хоч би вже дітей пожаліла. Таких двійко хлопців гарних. Та нічого… Розлучиться, а потім не раз лікті кусатиме. Петро — чоловік видний, а такий товар довго не залежується. З руками й ногами заберуть. Знатиме Нінка, як кирпу гнути.

На шляху замаячіла підвода. Жінки біля криниці ледь шиї не позвертали, щоб роздивитись, хто ж то їде.

— Но! — стьобав коней Петро.

Сорочка розхристана, кепка збита набік. Розвихрений чуб хвилями розсипається на чолі. Поруч Любка. Усміхається, хилить голову на плече Петрові. А чого не хилити? Скоро вільний буде і не ховатиметься від людей, як раніше, коли тихцем брів городами до неї ночувати. І так уже понад рік чекала, коли перестануть приховувати свої стосунки…

Слідом за возом хмари куряви. Біля криниці тиша. Аж доки знову не обізвалась баньката:

— Я ж казала, що Петро не довго холостякуватиме. Ще й не розлучений, а вже за добрими руками. Молодець Любка! Не ловить ґав…

Поволі розійшлися по домівках. Вечір тихо присів на лавку біля колодязя. Мабуть, теж хотів погомоніти. Та криниця лише вміла слухати й мовчати. Іноді це ліпше від багатьох слів…

Автор: Ірина ЯСІНСЬКА.

Фото ілюстративе з вільних джерел.

facebook