На День народження брат подарував Павлові автомобіль. Коли напередодні Павло вийшов зі свого офісу, побачив якогось малого вуличного хлопчиська, який, не приховуючи свого захоплення, кружляв навколо його блискучої машини.
– Чи то ваш автомобіль? – запитав хлочик.
Павло буркнув:
– Мені подарував його брат на День народження.
Хлопець щиро здивувався.
– Хочете сказати, що отримали його в подарунок від брата і нічого за нього не заплатили? Людоньки, хотів би я… – промовив хлопець, але на цих словах завагався і замовк.
Павло, певна річ, здогадався, що хлопчина намагався сказати: що хотів би мати такого брата. Однак те, що він почув, приголомшило його.
– Хотів би я, – продовжив хлопець, – бути таким братом.
Павло здивовано глянув на хлопця, після чого спонтанно запитав його:
– Чи не хотів би ти трохи проїхатися зі мною цим авто?
– Ще й як! – радісно відповів хлопчик.
Після нетривалої поїздки містом хлопець повернувся до Павла і з якимось дивним блиском в очах запитав:
– Чи не могли б ви під’їхати до мого дому?
Павло усміхнувся. Йому здалося, що знає, чого хоче цей хлопець: прагне, щоб сусіди побачили, що він повернувся додому великим автомобілем. Проте він і цього разу помилився.
– Чи можете зупинитися біля цих двох сходинок? – спитав хлопець.
Малий піднявся сходами. А за якусь мить Павло почув, що повертається, але повільно. Він вів свого братика, який кульгав. Посадив його на нижчу сходинку, а тоді примостився поруч і почав показувати йому машину.
– Це той самий автомобіль, Ромчику, про який я тобі казав нагорі. Брат цього чоловіка подарував його йому на День народження, тож нічого за нього не заплатив. Колись настане день, і я подарую тобі такий самий. І тоді ти побачиш усі ті вітрини міста, які я намагався тобі описати.
Павло був розчулений від побаченого. Він вийшов з машини, взяв хлопчика на руки і посадив на переднє сидіння.
Старший брат, очі якого сяяли від щастя, сів біля нього, і вони утрьох вирушили у незабутню, омріяну Ромчиком, подорож містом.
Бруно Ферреро
